Втрачений Ужгород: будинок Шандора Вірані (Фото)

Опубліковано:

Вулиця О. Духновича в Ужгороді нині більшу частину дня так щільно заставлена автомобілями, що за ними ледь можна побачити, наскільки ж вона насправді красива. Особливо в очі кидається будинок, завжди прикрашений квітами, – колишня вілла родини Вірані. Вхід до під’їзду там прикрашають гарні дерев’яні двері, а всередині збереглися красиві дерев’яні сходи, які тихенько порипують під ногами, нагадуючи про свій поважний вік. Воно й не дивно, адже будинкові Вірані виповнилося вже 111 років.

Розповідь про історію цієї будівлі почнемо з того, що жила собі колись в Унґварі родина Вайнберґерів. Загалом людей із таким прізвищем було в місті немало, тому зосередимося на Шломо (Шаламоні) Вайнберґері, котрий у ХІХ столітті був поважним юристом (свого часу він перший з-поміж місцевих юристів отримав кваліфікацію адвоката), заступником директора Торговельного і промислового банку, депутатом міської ради. В цього пана та його дружини було п’ятеро дітей, але нас зараз цікавить найстарший син Шандор, народжений у 1864 році. Який стосунок цей Шандор Вайнберґер має до родини Вірані, про яку в цій статті ми начебто розповідаємо? Все просто: у молодому віці Шандор змінив прізвище і став Вірані – така мадяризація єврейських або слов’янських прізвищ була в кінці ХІХ століття дуже популярною, бо вважалося, що людині з угорським прізвищем легше робити кар’єру на державній службі.

Шандор Вірані став, як і його батько, юристом. Пізніше був також і депутатом, обирався автоматично з числа найбільших платників податків (таких депутатів тоді називали вірілістами), тобто був людиною заможною. Кожного року молодий Вірані примножував свої статки і скуповував землі: володів лісом у Стрипі, гуральнею в селі Унґордаш (нині – Вовкове), великим маєтком і господарством в Унґтьолдеші (нині – село Дубрівка) тощо.

Пару собі він знайшов далеко за межами міста – в Нодьвароді, який нині є румунським містом Орадя. У 1894 році Шандор одружився з Корнелію Бодор – донькою головного лікаря комітату Бігор (нині це частково територія Румунії). Корнелія була жінкою дуже активною, заснувала і тривалий час була головою жіночого благодійного єврейського товариства «Любов». Це товариство опікувалося дітьми з бідних місцевих родин, організовувало акції зі збору коштів на закупівлю одягу, взуття; також допомагало благодійній єврейській їдальні.   Спершу молоде подружжя Вірані проживало на Маломостовій вулиці, яка сьогодні є початком вулиці Волошина. А в 1912 році вони звели на тодішній вул. Телекі (нинішній Духновича) власний будинок.

У фондах Державного архіву Закарпатської області зберігається попередній проєкт будинку, розроблений на замовлення Корнелії Бодор у 1911 році. Розробляв проєкт Шому Штерн, котрий запропонував зробити головний фасад з цікавою асиметричною конструкцією. Пізніше (на жаль, невідомо точно, в які роки) позаду вілли добудували довге крило углиб двору. Однак тоді, у 1911-му, проєкт передбачав куди меншу будівлю. Одразу за вхідними дверима починалися невисокі сходи, котрі вели у просторий вестибюль. З нього можна було піднятися ще одними сходами на другий поверх, певно, у приватні покої господарів. А можна було зайти у велике приміщення салону (це означало, що Вірані вели активне суспільне життя, часто приймали гостей, влаштовували посиденьки, концерти у спеціально збудованому для цього приміщенні) або пройти углиб будівлі до просторої їдальні.

Головний фасад на проєкті будинку Вірані (фото – з фондів Державного архіву Закарпатської області). Декоративне оздоблення у верхній частині будівлі було втілене, його видно на фотографії Ф .Заплетала початку 1920-х років.

До нового будинку подружжя Вірані переїхало вже з чотирма дітьми: Рожикою (народилася у 1895-му), Марією (1896), Ержебет (1898) та Дьордем (1904). Але почалося їхнє життя в новому будинку з нещастя. В той час у родини працювала служницею 15-річна Морішка Гуна. З невідомих причин дівчина взяла револьвер Шандора Вірані, зачинилася у своїй кімнаті й там вистрелила собі в серце. Прибулий на місце лікар Мор Герц уже лише констатував смерть.

Мабуть, такий початок життя в новому будинку глибоко вразив його господарів та дітей, однак незабаром дівчата Вірані сприймали смерть уже інакше, адже надивилися на неї вдосталь. Річ у тім, що після початку Першої світової війни, коли бойові дії тривали в Карпатах і до нас привозили дуже багато поранених військовослужбовців, у шпиталях не вистачало санітарок та доглядальниць. Армія просила долучитися до допомоги всіх небайдужих – і чимало мешканок Унґвара пройшли прискорені курси санітарок, долучившись до роботи у шпиталях.

Корнелія Вірані теж пройшла такі курси, після чого організувала на залізничному вокзалі перев’язувальний пункт. Ідея полягала в тому, аби розвантажити лікарні і просто на вокзалі допомогти «легким» пораненим, котрі на поїздах прямували у тилові медичні заклади. Санітарки на вокзалі могли зробити перев’язку, оглянути, дати ліки тощо. Пізніше на цьому пункті військовослужбовцям можна було також залишитися переночувати. Місцева преса в роки війни не раз писала про самовіддану працю керівниці цього пункту Корнелії Вірані, котра проводила у важкій праці дні та ночі. Пізніше до Корнелії долучилися й доньки Рожика та Ержика, котрі також доглядали за пораненими у лікарнях, за що по завершенні Першої світової були нагороджені відзнаками Червоного хреста. Коли активні бойові дії у Карпатах минули, дівчата Вірані переключилися на волонтерську допомогу іншого плану: організовували благодійний збір винограду, аби пригостити воїнів у лікарнях, придумували різні заходи для відпочинку військовослужбовців у лікарнях і казармах. У 1918 році перев’язувальний пункт на вокзалі все ще працював. Тоді з фронту почали активно повертатися колишні військовополонені, тож Корнелія Вірані просила через пресу приносити до пункту прочитані містянами газети, адже це було першим, що просили військовослужбовці в подальшу дорогу додому. 

У так званий чехословацький період історії міста життя родини особливо не змінилося. Корнелія й надалі розвивала благодійне товариство «Любов», діти активно й успішно грали в теніс, гарно співали, брали участь у театральних постановках. У 1920-х усі дівчата Вірані вийшли заміж. Старша Рожика стала частиною великої і дуже відомої аристократичної родини ґелшеї Ґутманнів. Осідком роду було селище Ґелше на заході Угорщини, від якого й пішло доповнення до їхнього прізвища. Це доповнення (ґелшеї) вказувало на те, що родина має дворянство – отримав його у 1869 році Генрік Ґутманн. У 1904 році чотирьом синам  цього пана було даровано королем баронський титул. Не отримала титул лише гілка п’ятого сина Ізідора, котрий на той час вже не жив, тож його діти баронами не були. А саме ця гілка мала стосунок до Унґвара, де проживали нащадки Ізідора Ґутманна. Зокрема його син Іштван успадкував від батька завод гнутих меблів і першу міську електростанцію, створену на базі заводу. І саме за цього ґелшеї Іштвана Ґутманна вийшла заміж на 13 років молодша за нього Рожика Вірані (вона була його другою дружиною).

Друга донька Марія вийшла заміж, якщо можна так сказати, з повторної спроби. Першим її обранцем був молодий юрист Ґейза Персіна, котрий повернувся з війни і тільки-но починав будувати кар’єру в Будапешті. У 1921 році пара відзначила заручини, однак одразу потому Ґейза раптово захворів, а через кілька тижнів помер. Після того Марія вийшла заміж за представника аристократичної родини, що отримала дворянство у 1618 році. Її обранець Мігай Баан був керівником ужгородської філії Словацького кредитного банку, головою Торговельної асоціації, дуже активною в житті міста людиною. В 1930-х, в період світової економічної кризи, банківська система переживала непрості часи. Словацький кредитний банк, яким керував у Братиславі старший брат Мігая Баана, заявив про банкрутство. Після цього Мігай на певний час став директором акціонерного товариства, яке займалося продажем електроенергії, але в основному займався розвитком свого великого господарства в селі Соломонові.

Мігай Баан (ліворуч) – на фото з журналу «Pesti Napló». Підпис до фото пояснює, що банкір у 1917 році перебував у маньчжурському Харбіні (можливо, повертався тим шляхом із російського полону)

Третя донька, Ержебет Вірані, також вийшла заміж за аристократа – Ервіна Штрассера. Згідно з даними книжки «Magyarországi zsidó és zsidó eredetű családok 3» (Kempelen Béla, Budapest, 1939), на всю Європу була відомою фірма «Strasser & König», якою володів Олойош Штрассер. Його наймолодший син Шандор у 1908 році отримав дворянський титул і почав іменуватися кішбабі, що походило від назви невеличкого села Кішбаб під словацькою Нітрою. В цьому селі були великі володіння Шандора і сімейне місце спочинку на цвинтарі. Дружина його перейшла у римо-католицьку віру, римо-католиками були й їхні діти – зокрема й син Ервін, котрий одружився з Ержебет Вірані. Після весілля пара переїхала до Будапешта, там у них народилися два сини: Ференц і Дьордь.

Після ряду весіль у красивій віллі родини Вірані залишилися проживати господарі, їхній син Дьордь та дві доньки з чоловіками. Можливо, саме тоді вілла була розширена й до неї прибудували довге крило з окремими квартирами на кожному поверсі.

У 1927 році в цій будівлі трапилася дивна історія, що ледь не коштувала життя голові родини Шандору Вірані. Одного дня містом пролетіла чутка про те, що Шандор Вірані застрелився. Деякі місцеві газети навіть поспішили написати про смерть юриста, що довелося спростовувати в наступних номерах. Але про подію кожен написав по-своєму. Угорськомовна «Uj Közlöny» писала, що Шандор Вірані останнім часом важко хворів, проходив лікування у Будапешті. Коли здоров’я його трохи налагодилася, він повернувся додому. Але самогубства не вчиняв, вистрілив у себе з необережності. На звук пострілу збіглися члени родини, терміново викликали доктор Ґаала, котрий надав першу допомогу. Слідом прибув і доктор Новак, котрий постановив, що рана серйозна, але не смертельна. А от чеськомовна газета «Podkarpatské hlasy» інакше подавала цю історію: мовляв, знаменитий місцевий багач Вірані стріляв собі в груди через розслідування спекуляцій, які він вчинив разом із зятем Мігаєм Бааном.

Хтозна, яка з цих версій була правдою. Шандор Вірані помер через два роки після події – 22 квітня 1929-го. Поховали його на ужгородському єврейському кладовищі, де досі збереглася його могила. Похований він був як Шима, син Шломо Вайнберґера з приміткою «др.Шандор Вірані». Родина вирішила вшанувати пам’ять про померлого щедрим пожертвуванням, передавши 40 тисяч Кч на потреби єврейської лікарні в Ужгороді.

Дружина Шандора, Корнелія Вірані, померла у 1941 році. Цікаво, що поховали її не біля чоловіка, на реформатській частині цвинтаря на Кальварії (можливо, за життя вона змінила віру). Після її смерті діти, вочевидь, мали намір покинути Ужгород, оскільки у 1942 році в газетах з’явилася інформація про те, що нащадки родини Вірані запропонували міській управі купити їхній родинний будинок на вулиці Телекі, 19 за 112 тисяч пенгьо. Міська управа створила комісію з вивчення цього питання, хоча депутати й були частково проти, оскільки вважали, що містові не потрібна ця будівля, до того ж грошей на таку купівлю в бюджеті немає. Продати будинок до кінця війни членам родини дійсно не вдалося, а от сімейний бізнес – так. У 1941 році родина Ґутманн продала у державну власність акціонерне товариство «Карпатська електростанція», яке забезпечувало електроенергією значну частину краю. Зробили це Ґутманни, варто зазначити, дуже вчасно, якраз до введення жорстких антиєврейських законів.

На жаль, нам не вдалося дізнатися, як ці закони і подальша масова депортація угорських євреїв у гетто позначилися на нащадках родини Вірані. Однак, вочевидь, вони змогли уникнути концтаборів, використавши статус або гроші. На генеалогічному електронному ресурсі «Geni» розміщена інформація про членів родини Вірані й фотографія сімейного поховання у Відні. З неї вдалося дізнатися, що старша донька Вірані, Рожі Ґутманн фон Ґелше, померла у Відні в 1963 році, а її чоловік Іштван (у джерелі – Stefan Herbert Gutmann von Gelse) помер ще пізніше – у 1972-му. В них було двоє дітей, у джерелах зазначені як Чарльз та Елізабет де Ґелше (справжнє прізвище Ґутманн вони чомусь не використовували). Саме Елізабет і була тією, хто на початку 1990-х приїздила кілька разів до Ужгорода й відвідувала родинний будинок Вірані. Нинішні мешканці розповідають, що, на жаль, не розпитали гостю про історію її родини, однак пам’ятають, що вона дуже занепокоїлася у під’їзді станом дерев’яних сходів, принесла з магазину дорогі засоби для догляду за дерев’яними виробами і власноруч натирала сходи, кажучи, що за ними треба добре доглядати.

Будинок Вірані у 1978 році, автор фото – Анатолій Корбач

Про долю другої доньки Марії та її чоловіка Мігая Баана відомо менше. В архіві КП «АПБ м.Ужгорода» (колишнього БТІ) зберігаються документи, в яких зазначено, що станом на 1946 рік будинок Вірані належав Марії та Михайлу Бан, Єлизаветі Вірані та Ґутманн Степановій – тобто трьох донькам Вірані і зятю Мігаю Баанові. Однак у 1949-му подаються вже інші дані: мовляв, будинок належав Розалії Ґутманн, Юрію Вірані та Єлизаветі Штрассер. Перші двоє проживають в Угорщині, Штрассер померла, а в будинку, мовляв, залишилася лише Марія Баан, чоловік котрої засуджений. «Підтверджуючих даних на володіння будинком Марія Баан не має. Будинок вважається «безхозним», підлягає передачі міській раді», – йдеться у документах. Нинішні мешканці будинку згадують, що Михайло Баан справді був десь у таборах. Коли він повернувся, йому виділили в будинку одну кімнату. Через деякий час він добився можливості покинути СРСР. Щодо третьої доньки Ержебет Штрассер, то її доля є невідомою, як і доля єдиного сина Дьордя Вірані.

Фото – Sergey Shljahov

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Перше фото – з альбому П. Сарваша «Архітектурна спадщина Ужгорода» 

Про Захід