Мабуть, кожен в Ужгороді знає цей будинок, хоча й рідко піднімає на нього очі, а тим більше задумується про його історію. Нині на першому поверсі цієї будівлі, на куті пішохідних вулиць, продають ювелірні вироби, а колись тут працювала центральна аптека № 1, а до того – була відома аптека «Корзо», що належала братам Лендвої. Від цієї родини в Ужгороді до нашого часу не лишилося й сліду, хоча ні – слід таки є, ним ще надовго буде будівля в самому серці Ужгорода, в якій родина прожила багато щасливих років.
Як сталося, що така відома і заможна сім’я, що мала успішний бізнес, просто зникла з міста? На жаль, все просто: Лендвої були євреями, а це багато чого скаже людям, котрі знають історію Ужгорода. Але почнімо з того, що в місті у ХІХ-на початку ХХ ст. було аж кілька родин Лендвої – і як вони пов’язані між собою, з’ясувати достеменно поки не вдалося. Преса 1880-х активно писала про подружжя Іґнаца та Роужу Лендвої, бо ці двоє були затятими бізнесменами, лізли (по-доброму буде сказано) у кожну шпаринку і кожен конкурс, який давав можливість заробити. Вони мали корчму, були збирачами мита (в одній зі статей «Втраченого Ужгорода» вже розповідалося про митні пості на в’їздах до міста, які здавали в оренду приватним особам), Роужа (Розалія) придбала купальню «Квасна вода», хоча цей бізнес якраз провалився, тож довелося жінці визнати своє банкрутство. У 1894 році газета «Ung» згадувала про позов Іґнаца на захист своєї честі. Починалася стаття зі слів: «Хто не знає цього чоловіка?», тобто Іґнац Лендвої, без сумніву, був у ті роки відомою в місті особистістю. Тоді він звернувся до суду, бо його облаяв чоловік «використавши усі прикметники, знайдені в словнику угорської мови». На суді обвинувачений сказав, що готовий заплатити штраф і облаяти Іґнаца знову, бо Лендвої, мовляв, така людина, котра це заслуговує.
Припускаємо, що корчмою Іґнац керував спільно зі своїм родичем (можливо, братом) Емануелем, бо в подальшому саме останній значиться у пресі як власник корчми «Medve», тобто «Ведмідь» із угорської мови. Спершу локацію тієї корчми позначали вулицею Ворґо біля бані (тобто на самому початку нинішньої Київської набережної), а потім адреса її змінилася на пл. Кошута, 2, тобто на знесений вже давно будинок на куті нинішньої Київської набережної та пл. Петефі.
Про Емануеля Лендвої нам відомо дуже мало. Знаємо лише, що в нього було багато дітей – активних, зі сміливою позицією. Чого варта лише його донька Серена, котра увійшла в історію міста, як наречена на першому громадянському весіллі. До 1895 році шлюб вважався законним після релігійного обряду вінчання, але тогоріч закони змінилися і громадянська фіксація шлюбу стала обов’язковою. Першими, хто одружився в місті таким чином, були Серена Лендвої та Золтан Рот. Лише громадянський шлюб обрала двома роками пізніше і донька Іґнаца Лендвої Ірен, котра вийшла заміж за ветеринара Іґнаца Унтерберґера. Можливо, це було якось пов’язано з тим, що Іґнац Лендвої мав конфлікт із місцевим рабином (згадки про це траплялися у місцевій пресі).
Сини Емануеля Лендвої теж були в дечому першими в місті. Вілмош, який народився в Унґварі у 1879 році, став лікарем (звісно, не першим у місті, але дуже успішним). Він навчався у Будапешті, у 1902 році почав професійну діяльність в угорському місті Солнок, а через два роки приїхав до рідного міста, де працював спершу стоматологом, згодом лікарем на лінії залізниці Унґвар-Вояни, а тоді багато років – викладачем в акушерській школі і приватним акушером-гінекологом.
У 1907 році Вілмош заручився із донькою пряшівського лікаря Еміла Фьолді – Морґіт. У 1909-му в них народився син Іштван, котрий у дорослому віці став успішним юристом. Коли почалася Перша світова війна, Вілмоша Лендвої забрали до війська. Він служив полковим лікарем на російському, італійському та албанському фронтах, отримав серйозне отруєння газами. У 1917 році у подружжя Лендвої народилася донечка Марта. Вона навчалася в Лондоні, була фаховою вчителькою англійської мови, першою жінкою в місті, котра відкрила курси та заснувала перший у місті «English Speaking Circle».
Другим братом Лендвої був Золтан, котрий народився у 1881 році. Де він навчався, невідомо. Його сліди в місцевій пресі можна побачити з 1909 року, коли він почав допомагати братові Олодару з керівництвом дрогерії. У 1911 році Золтан одружився з Ґізеллою Дойч, у них народилися дві доньки: Вера (Віра) та Жужанна.
Ну а третім братом Лендвої був Олодар, народжений у 1882 році, – дипломований аптекар і пристрасний фанат кінематографу. Влітку 1906 року місцеві газети повідомили, що Олодар Лендвої незабаром відкриє дрогерію на вул. Казінці (нині – кінець вул. Корзо). І тут варто пояснити, що таке дрогерія і чим вона відрізнялася від аптеки. У деяких словниках ці слова мають тотожне значення, однак це не зовсім так. У дрогерії продавали речі, які нині можна придбати переважно в магазинах косметики, тоді як в аптеках тих часів продавали і (що важливо) виготовляли ліки за рецептами, призначеними лікарями. Відкрити аптеку на початку ХХ століття не можна було просто так – кількість їх суворо регламентувалася. Тому молодий фармацевт Олодар Лендвої не міг розраховувати на те, аби вклинитися у сформований роками перелік міських аптек – мусив спершу задовільнитися дрогерією, відкрити яку було значно легше.
Реклама дрогерії Олодара Лендвої на вул. Казінці у 1907 році оголошувала: «Гребінці, шпильки, різноманітні пудри, тільки справжні англійські та французькі парфуми в оригінальних флаконах і відміряно». Але на першому місці заклад працював недовго – вже у травні 1907 року переїхав до будинку др. Бруйманна. Співставивши дані щодо того, де проживав відомий на той час лікар Бейла Бруйманн, стало зрозуміло, що йдеться саме про кутовий будинок на тодішній вулиці Великомостовій, де пізніше працювала аптека № 1, тобто маємо точну дату, що дрогерія працювала на тому місці з травня 1907 року. На тому місці, бо стояв там на початку ХХ століття зовсім інший будинок – лише двоповерховий, з масивними дерев’яними вітринами магазинів на першому поверсі (вигляд його зберігся на кількох тогочасних світлинах і листівках). Меблі для тієї дрогерії виготовив місцевий майстер Вінце Берта.
У 1909 році брати Лендвої придбали будинок вдови Бруйманн за 65 тисяч крон – з того часу кутова будівля і до перебудови, і після неї звалася не інакше, як будинок Лендвої. Дрогерія, якою на той час уже спільно керували Олодар і Золтан, розширялася і ставала все популярнішою. Велику роль у цьому відігравала реклама, на яку брати не шкодували грошей. У місцевій пресі того часу було багато згадок про дрогерію Лендвої, причому вона була чітко націлена на запити покупців до кожного сезону чи свята. Взимку реклама спокушала жінок: «Червоні, обморожені, негарні руки всього за 3 дні стануть білими й оксамитовими після використання крему «Kerpel». Не жирний, не липне, може використовуватися і вдень. Швидку й ефективну дію підтверджують відомі акторки Клара Кюрі, Шарі Петраш, Ілона Сойер Маркушне, Ірен Варшані та інші. Ціна флакона – 90 філлерів». До Великодня покупців запрошували завітати по спеціальну яскраву фарбу для фарбування пасхальних яєць, а ще по парфумовану воду для поливання дівчат. На Новий рік пропонували придбати подарунки на будь-який смак для жінок і чоловіків: парфуми, манікюрні набори у футлярах, гребінці у футлярах із дзеркальцями, набори для гоління у футлярах. Також продавали перев’язувальні засоби, мила, шампуні, господарські товари, товари для фото, чаї, есенції для виготовлення лікерів та ще всяку всячину. А коли у 1910 році місто вразив спалах холери, дрогерія активно рекламувала дезинфікуючі засоби, наголошуючи, що кожен громадянин має задля зупинки поширення недуги обробити карболовою кислотою будинок, двір, місце для складування сміття, каналізацію тощо.
А тепер знову згадаємо про те, що члени родини зробили для Ужгорода першими. Бо у 1910 році Олодар і Золтан поруч із дрогерією відкрили перший магазин лакофарбових матеріалів. Газети писали, що раніше усе це потрібно було замовляти поштою з інших міст, а тепер можна прийти у магазин і обрати усе на місці. Цікаво, що йшлося не просто про магазин, а і про частково хімічне виробництво, бо деякі товари виготовлялися з компонентів тут-таки, наприклад, фарба для одягу, засіб від мух та багато іншого. Загалом же в магазині можна було придбати різноманітні фарби, лаки, мастило, фарбу для одягу, засоби для чищення одягу та взуття, мило, свічки, соду, різноманітні щітки тощо.
Але були брати Лендвої першими і в ще дечому: саме вони привезли до Унґвара кінематограф. У 1913 році місцева преса писала: «Цікаву ідею хочуть реалізувати Олодар Ленваї, Арпад Ревес та Еміл Контілович. Вони організовують театр «Уранія» з однією щотижневою зустріччю з угорськими письменниками і трьома на тиждень показами кінофільмів». Варто зазначити, що в ті роки у Будапешті був дуже популярним просвітницький заклад «Уранія», де відбувалися театральні вистави, презентації та кінопокази. Щось подібне вирішили організувати і в провінційному Унґварі. У 1914-му в міському театрі брати Лендвої представили показ дива техніки – кінетофона Едісона, який поєднував кінопроєктор і фонограф, що дало можливість побачити перші звукові кіно. Едісон продемонстрував кінетофон у 1912-му, у Львові його показали вперше у 1913, а в Унґварі – у лютому 1914-го. Зацікавлення було таким великим, що в пресі повідомлялося, аби квитки купували заздалегідь, а організатори спеціально підлаштовували сеанси так, аби мешканці навколишніх населених пунктів могли повернутися ввечері додому залізницею. У перші тижні сеанси організовували тричі: о 17.00, 19.00 та 21.00. Кінопоказами брати Лендвої займалися, вочевидь, аж до зведення стаціонарних міських кінотеатрів, адже ліцензію на показ фільмів у місті вони мали щонайменше до кінця Першої світової війни.
Брати Лендвої, безумовно, були фінансово успішними. Але не відставала від них і молодша сестра Ельза, котра мала власний магазин продуктів у будівлі міського театру (нинішнього театру ляльок «Бавка»). Не дивно, що з часом родина вирішила знести стару будівлю, придбану в доктора Бруйманна, і звести на тому місці красивий будинок, в якому могли би проживати і працювати усі разом. Місцева преса писала, що за планом брати Лендвої мають відступити на 3 метри від старої лінії забудови, аби зменшити дуже різкий і небезпечний кут вулиці Великомостової, на якому часто траплялися різні дорожні пригоди. Однак з невідомих причин в подальшому цього так і не зробили, а кут хіба що візуально трохи згладився завдяки округлому фасаду.
Нова будівля на цьому місці була зведена у 1928 році. Тоді Олодар Лендваї нарешті отримав лізенцію на відкриття аптеки, яку облаштував на першому поверсі (варто зазначити, що колеги-фармацевти були від того не в захваті, адже в центрі вже і так вистачало аптек). Магазин фарб і надалі працював поруч, у будівлі між аптекою і готелем «Корона» (до слова, цей старий будинок, поєднаний із кутовим, теж належав братам Лендвої). Поки зводилася нова будівля, Олодар Лендвої зробив блискучий рекламний хід, оголосивши в газеті конкурс на кращу назву для своєї аптеки. За кращий варіант обіцяв солідну грошову винагороду – 200 Кч, за друге місце можна було отримати флакон парфумів, а за третє – шматок духмяного мила. Читачі газети надіслали до редакції аж 514 варіантів назв, які сортували члени журі. 63 пропозиції були несерйозними, жартівливими, тож їх відкинули одразу, а серед інших було так багато хороших, що визначити трьох переможців ледве спромоглися. Нарешті Олодар Лендвої обрав кращу назву – аптека «Корзо» – її автором був Шандор Шварц. Також членам журі дуже сподобалися такі пропозиції: «Масарик», «Аптека біблійного Назарету», «Міська аптека», «Метрополіс», «До здоров’я», «Ескулап», «Надія», «Мінерва», «Самсон», «Золоте серце» тощо – їхніх авторів обдарували парфумами та милом.
Коли у 1928 році «Корзо» відкрилося, у пресі писали, що такої красивої аптеки нема не те, що в місті, а й далеко за його межами. Подивитися на інтер’єр у перші дні після відкриття приходило чимало людей. Повідомлялося, що аптека оснащена найсучаснішим устаткуванням, а меблі для неї виготовив місцевий майстер Бланар.
В одній із квартир на верхніх поверхах проживав лікар Вілмош Лендвої, в іншій квартирі він відкрив свою приватну практику як акушер-гінеколог. У 1930-тих будинок Лендвої взагалі став невеличким осідком приватних лікарських практик, бо там же відкрила приймальню молода лікарка-педіатр Бланка Гаджега, а також працював кабінет стоматолога Дежо Гофманна. Але були там і інші офіси, зокрема син лікаря Вілмоша Лендвої – юриста Іштвана Лендвої.
Олодар і Золтан проживали в наступному будинку, ближче до готелю «Корона»: в одній із квартир – самотній Олодар, в іншій – Золтан із дружиною, двома доньками, слугою, кухаркою і донькою кухарки. Олодар Лендваї одружився пізно, але сімейне щастя його було недовгим – молода дружина була хворобливою і померла у 1933 році. Але навіть якби того не сталося, життя цієї жінки все-одно, скоріше за все, не було би довгим.
Під час Другої світової війни родину Лендвої не врятували ні статус, ні статки. Ми не знаємо подробиць, але, вочевидь, майже усі члени родини були у березні 1944 року, як і більшість євреїв Ужгорода, закриті в гетто, а звідти відправлені до концтабору в Освенцимі на вірну смерть. Вілмош Лендвої, як лікар, певно, мав інший шлях, але і він не пережив війни – помер у 1944-му у Варшаві. У базі даних «Яд вашем» зберігаються свідчення і документи про членів родини Лендвої. Звідти знаємо про долю сім’ї лікаря Вілмоша Лендвої: сам Вілмош, як уже було сказано, помер у 1944-му у Варшаві (за іншим документом, був депортований у 1944 році, зник безвісти у таборі); його дружина Морґіт загинула в Освенцимі у червні 1944 року (очевидно, одразу після прибуття у табір); доля син Іштвана є невідомою, а донька Марта (у заміжжі – Корн) під час війни проживала в Будапешті й змогла врятуватися.
Доля сім’ї Золтана Лендвої є так само не до кінця зрозумілою: про Золтана та його дружину даних немає, донька Вера (в заміжжі – Арато) за одними документами, перебувала у таборі Штуттхоф, за іншими – загинула в Освенцимі; такі ж дві версії стосуються другої донька Жужанни (в заміжжі – Вейс).
Власниця крамниці з продуктами Ельза Лендвої загинула у 1944-му в Освенцимі. Аптекар Олодар Лендвої перебував у таборі Берген-Бельзен, але за іншими даними загинув в Освенцимі 30 січня 1945 року (можливо, вже після звільнення, оскільки Освенцим звільнили 27 січня).
Нам точно відомо, що попри такі жахливі втрати, рід Лендвої не перервався і в Угорщині досі проживають його нащадки. Встановити з ним зв’язок поки не вдалося, тож, може, ця стаття допоможе це зробити, аби дізнатися більше про життя і смерть людей, котрі так багато зробили в Ужгороді вперше.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
