На вулиці Собранецькій є один старовинний будинок, у якому багато років проживали і працювали державні нотаріуси. Знаходиться він на куті нинішніх вулиць Собранецької і Крилова, номер має на Собранецькій, а вхід – з Крилова. Саме сюди багато років приходили люди за юридичними послугами, які надавав державний нотаріус Ігор Петрик, а потім його зять Гаврило Чопей.
Будинок на вулиці Собранецькій, 17, за даними архіву КП «АПБ» (колишнього БТІ), був зведений ще далекого 1840 року. Хто його звів і для кого, залишається поки загадкою. За одними даними, цей будинок тривалий час був канцелярією та службовим житлом комітатського королівського нотаріуса (там проживала відома місцева родина Баноці, два покоління якої займали цю посаду). Але нащадки родини Петриків мають інші дані, розповідають, що у кінці ХІХ століття будівлю викупив молодий юрист Ігор Петрик. Він походив із родини, добре відомої в тих краях. Його батько Степан Петрик багато років працював юристом у словацькому Пряшеві, дружив із Духновичем, Добрянським, Павловичем та іншими відомими діячами. Молодший Петрик – Ігор – після здобуття у Будапешті юридичної освіти (докторський диплом він отримав у 1899 році), повернувся до Пряшева, працював спершу в адвокатській канцелярії свого батька, а у 1902 році був призначений королівським окружним прокурором Торни (Кошицького краю). Газети писали, що такий стрімкий ривок у кар’єрі став можливим через те, що Ігор Петрик мав плани балотуватися до угорського парламенту. Оскільки він був дуже активним і популярним молодим юристом, це цілком могло йому вдатися, однак угорській владі невигідно було мати яскравих парламентарів з «руських», тож йому дали високу державну посаду, що обмежувала його право займатися політичною діяльністю.
Окружним прокурором Торни Ігор Петрик працював 18 років. За цей час він одружився з донькою радванського священника Костянтина Невицького Ольгою. Весілля відзначали 24 травня 1907 року у хорватському Крижевці, де служив єпископом дядько нареченої Юлій Дрогобецький (теж дуже відома в історії Ужгорода постать, один із директорів місцевої вчительської чоловічої семінарії, диригент кафедрального хору). До слова, весілля було подвійним: одна донька Костянтина Невицького, Марія, виходила заміж за помічного суддю Йожефа Ковачіча; інша донька, Ольга, – за Ігоря Петрика. Обряд вінчання проводив особисто єпископ у своїй каплиці, клятви обидві пари давали вже у соборі у присутності численних гостей. Святкували подію у резиденції єпископа Крижевецького, де був накритий стіл на 120 осіб. Єпископ запросив на святкування піаніста, котрий розважав гостей аж до самого ранку.
Тут мусимо відійти від основної гілки нашої історії, аби трохи більше розказати про родину Невицьких, з якої походила дружина Ігоря Петрика. Голова цієї родини, о. Костянтин Невицький, був священником радванської греко-католицької парохії протягом 45 років. Мешканці Радванки його просто обожнювали, однак нині пам’ять про цю людину стерлася там цілком. Річ у тім, що могилу померлого у 1933 році Костянтина Невицького та його дружини Іди (Анастасії) на радванському цвинтарі перетворили на смітник і у наші дні постійно закидують непотребом. Нащадки священника, котрі не проживають в Україні, як можуть, борються з тим, аби тримати могилу в порядку, однак кожного разу, коли приїздять, знову знаходять на місці поховання Костянтина та Іди Невицьких купи сміття. Отакою короткою є наша пам’ять і наше шанування.
Але повернімося до Ігоря Петрика, котрий у 1921 році отримав нове призначення – став головним нотаріусом Ужанської жупи. Саме тоді сім’я Петриків переїхала остаточно до Ужгорода і оселилася в будинку на вулиці Собранецькій. Спершу Ігор Петрик займав посаду головного жупного нотаріуса, а після скасування жуп став головним державним нотаріусом ужгородського округу. На той час будинок на куті вулиць Собранецької та Балудянського завжди був повенлюдей: вдень до канцелярії нотаря приходило безліч відвідувачів (Петрик був відомий розсудливістю та щирістю, знав кілька мов, тож міг без проблем поговорити з кожним, хто до нього приходив), а ввечері в будинку часто бували гості (Петрики мали величезну кількість друзів, яких радо приймали).
На своїх посадах в Ужгороді Ігор Петрик загалом пропрацював 15 років, не вийшов на пенсію навіть тоді, коли почав хворіти. У травні 1936 року він помер після тривалої хвороби у палаті ужгородської лікарні. На той час він мав 69 років. Цікаво, що поховати себе окружний нотаріус заповів у Пряшеві, у родинній могилі Петриків. Тож після того, як в Ужгороді провели обряд прощання, дружина Ольга повезла тіло Ігоря Петрика до міста, де він виріс.
Після смерті Ігоря Петрика будинок на Собранецькійуспадкувала його дружина Ольга. Канцелярія теж залишилася на старому місці, адже новим окружним нотарем став зять Петриків – молодий юрист Гаврило Чопей. Загалом у подружжя Петриків було троє дітей: Ольга, Степан та Емілія (Емма). Старша Ольга у 1931 році вийшла заміж за відомого місцевого політика, керівника підкарпаторуськоговідділу канцелярії президента Масарика Івана Парканія. Тоді місцеві газети написали, що радник президента везе до Праги одну з найкрасивіших дочок Підкарпатської Русі, таким чином наш край ще більше зближається зі столицею. У 1936 році Іван Парканій став старшим секційним радником канцелярії президента, був тією ниточкою, яка зв’язувала Підкарпатську Русь із Прагою, адже усі справи краю проходили через нього. Таким чином вважалося, що він займав найвищу посаду середчиновників, родом з території нинішнього Закарпаття.
Єдиний син Петриків – Степан – пішов стопами батька і теж став юристом. Він проживав і працював у Кошице. А молодша донька Емілія у 1934 році вийшла заміж за юриста Гаврила Чопея, котрий був помічником Ігоря Петрика і працював у його канцелярії. Гаврило (у документах він підписувався також Ґабором або Гавріелом) був родом з Ромочевиці біля Мукачева. У 2 роки він став напівсиротою, а в 14-ть був уже круглим сиротою. Але хлопець був настільки здібним, що зумів вивчитися, заробляючи тим, що допомагав навчатися слабшим учням. Він сам поїхав до Праги, вступив на юридичний факультет Карлового університету, був головою студентського гуртка «Возрождение», який створили студенти з Підкарпатської Русі. Повернувшись після навчання, працював у фінансовій прокуратурі, а після одруження з Еммікою Петрик став помічником її батька.
Як уже зазначалося вище, саме Гаврило Чопей у 1936-му став наступним головним нотарем ужгородського округу. Через два роки ужгородський округ розділили на два, тож канцелярію ділили між собою Чопей та др. Іван Жидовський. Обидва нотаріуси у 1939 році, після зміни влади на угорську, прийняли присягу Угорщині і продовжили працювати в нових умовах аж до кінця Другої світової війни. Гаврило Чопей не покинув свою канцелярію і після того, ще деякий час працював уДержавній нотаріальній конторі, організованій радянською владою.
У радянські часи родині Петриків-Чопеїв було непросто. Коли нотаріальну контору в їхньому будинку закрили, вони зробили все, аби зберегти дім у власності своєї родини. Гаврило Чопей та його дружина Емілія мали трьох доньок: Ґабріеллу,Марію та Емілію, які в подальшому і стали його господинями. Вони та їхні сім’ї зберігали старовинний родинний будинок у такому вигляді, яким він був ще за їхнього дідуся. Однак нині частина будівлі вже родині не належить, тож історія будинку нотарів матиме інше продовження.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
