Буває, працює людина тяжко все життя, сподіваючись, що на пенсії відпочине і зможе пожити нарешті у своє задоволення. А спокійного життя у цей період відміряно лише на кілька років. Саме такою була ужгородська частина біографії лісничого Ґустава Трібуса, з яким пов’язана історія одного дуже красивого будинку на вулиці Гоголя. Будинок той вирізняється з-поміж усіх інших, бо єдиний на вулиці був зведений не одразу при дорозі, а на підвищенні, ще й під кутом. Історія його ще не до кінця нами вивчена, тож нині розкажемо лише про шестирічний її відрізок – про роки, наповнені сімейним щастям, достатком і спокоєм родини Трібусів.
Про Ґустава Трібуса (Tribus (Tribusz) Gusztáv) у проєкті «Втрачений Ужгород» ми побіжно згадували уже двічі: коли розповідали про його сина Ференца – головного інженера меблевого заводу і керівника заводу харчових жирів; і у розповіді про зятя Арпада Ронаї – головного секретаря ужгородської торгівельної палати. Діти Ґустава Трібуса справді були протягом усього дорослого життя близько пов’язані з Ужгородом, тоді як сам він приїхав сюди лише на пенсії.
Річ у тім, що родом Ґустав був із Трансильванії, з родини, яка поколіннями займалася шахтарською справою у містечках Оравіца та Решіца. За сімейними переказами, Трібуси володіли в тих краях кількома шахтами, де видобували мармур, срібло, золото та мідь. Але працювали члени родини також видобувними інспекторами та королівськими гірничими інженерами, зокрема спеціалізований угорський журнал «Bányászati és Kohászati Lapok» за 1907-ий рік згадував, що інженер Онтол Трібус прославив своє ім’я, спланувавши і взявши участь у прокладанні вузькоколійної залізниці на відрізку Вошгедь-Нодьрьоце-Тісолц (йдеться про словацькі міста Železník, Revúca, Tisovec, відомі у ті часи шахтарським промислом). У родинному архіві Трібусів досі є фотографія, що зображує чоловіка на борту парового локомотива, на боці якого видно слово «TRIBUS». Але підпис під цим фото вказує на те, що бачимо ми не згадуваного Онтола Трібуса, а локомотив, названий у Решіці на честь гірничого інженера Ференца Трібуса.
Ференц Трібус у 1869-му і аж до своєї смерті у 1879-му роках керував шахтою в Оравіці. У нього було 5-ро дітей, серед них – Лойош Трібус. Невдовзі після того, Лойош одружився, його молода дружина померла, тож він узяв шлюб вдруге, аби було кому виховувати його дітей. Одним із них і був Ґустав Трібус, хлопчик, чия доля напівсироти завжди підштовхувала його до того, аби добре вчитися і не залежати від батьків. Спершу здавалося, що і цей Трібус продовжить шахтарські традиції родини, адже після гімназії він вступив до Академії лісництва і гірничих наук у місті Селмецбаньо (словацька Банска Штявніца). Однак не гірничі науки зацікавили Ґустава у навчанні – він обрав факультет лісового господарства, який закінчив із прекрасними оцінками у 1886 році.
Після цього Ґустав Трібус почав працювати лісничим, а у 1910 році пішов на службу до графа Шонборна. Спершу його призначили керівником лісового господарства у Береґсентміклоші (нинішньому Чинадієві), потім вже у якості лісового майстра перевели керувати графськими лісами у селі Гатмеґ (нинішнє закарпатське село Загаття).
Багато років служив Ґустав Трібус графу Шонборну, хоч і отримував за це доволі скромну зарплатню. Та одного дня уже немолодий лісничий познайомився із гостем Шонборна – бароном Шкодою. Карой Шкода був сином одного із засновників відомого і до сьогодні машинобудівного концерну «ŠKODA». А ще він був заможним і дуже любив полювати, для чого утримував у Мезьолаборці (словацьке місто Medzilaborce) розкішний маєток із палацом.
Барон Шкода запропонував досвідченому лісничому Ґуставу Трібусу перейти працювати до нього. Пообіцяв заробітну платню, яка в чотири рази перевищувала ту, що мав лісничий у графа Шонборна. Ґустав прийшов до графа і розповів йому про щедру пропозицію Шкоди. Сказав, що відмовиться від неї, якщо граф погодиться підвищити йому зарплатню. Але він лише сказав: «Служити його ясновельможності графу Шонборну вже є найвищою нагородою». Ґустава Трібуса це дуже образило і він, не роздумуючи більше ні миті, покинув володіння графа Шонборна і переїхав до Мезьолаборца. Було це у 1917 році. У родинному альбомі збереглося кілька фотографій, де видно красивий мисливський палац барона Шкоди.
Цікаво, що нині про його історію ви майже не знайдете інформації у вільних джерелах, трапляються лише короткі відомості про те, що палац був зруйнований і спалений козачою дивізією генерала Павлова у роки Першої світової війни. При тому, що на фотографіях Ґустава Трібуса 1917-1925 років будівля виглядає неушкодженою і доглянутою. Залишимо досліджувати цю тему словацьким краєзнавцям, натомість повернемося до персони Ґустава Трібуса, котрий у 1925 році вирішив вийти на пенсію і переїхати до Ужгорода.
Чому саме до Ужгорода? Бо, по-перше, тут проживав його син Ференц, а, по-друге, жила рідна сестра його дружини Кароліна Фелфьолді. Тут варто трохи розповісти про дружину Ґустава Трібуса – Луїзу Корек. Вона походила з інтелігентної родини, що мала саксонське коріння (у побуті часто використовувала німецьку мову, якою володіла вільно). Разом із Ґуставом виховувала двох їхніх дітей: сина Ференца та доньку Єву. Була завжди для свого чоловіка надійною опорою, дуже уміло вела домашнє господарство.
Як ми вже згадували, рідна сестра Луїзи проживала в Ужгороді. Кароліна Корек була дружиною міського радника, багаторічного міського депутата, пізніше – інспектора міської акцизної служби Іштвана Фелфьолді (Felföldy István). Поважний чиновник помер ще у 1917 році, про дітей їхніх нам не відомо нічого. Цілком можливо, що будинок на вулиці Гоголя належав саме родині Фелфьолді, тобто Ґустав та Луїза Трібуси на пенсії оселилися разом із Кароліною, аби скласти їй компанію. Принаймні такий напрошується висновок з того, що в Державному архіві Закарпатської області немає відомостей про те, що Ґустав Трібус володів у місті якимось майном. На родинних фотографіях тих часів Кароліна Фелфьолді справді зустрічається доволі часто, але ми не змогли знайти підтвердження припущенню, що будинок на вулиці Гоголя, 7 (у чехословацькі часи – вул. Фінцицького, 7) був її власністю.
Оселившись там у 1925 році, Ґустав Трібус та його сім’я зажили спокійним і щасливим життям. Їхня донька Єва незабаром зустріла своє кохання – юриста Арпада Ронаї. Пара одружилася у 1929 році, весілля гуляли все в тому ж будинку на вулиці Фінцицького, та так весело, що гості розійшлися лише о 8-ій годині ранку. У своїй спогадах, написаних для нащадків, Арпад Ронаї з великою теплотою згадував дім, у якому він оселився після весілля зі своєю молодою дружиною. Він багато його фотографував: квіти перед фронтоном, сад, круглий старий колодязь, вода з якого, мовляв, була дуже чистою і мала напрочуд приємний смак. Фотографував свою Єву у різноманітному вбранні (подружжя Ронаї вело активне світське життя) на сходах будинку, фотографував у лежаку під час засмагання, фотографував із улюбленим песиком.
Ґустав Трібус теж часто потрапляв у його об’єктив: тесть із зятем добре ладнали, однаково любили книжки, збирали поповнення для й без того солідної бібліотеки, багато говорили на найрізноманітніші теми. Арпад Ронаї писав, що Ґустав Трібус був «живою енциклопедію», дуже цікавим співбесідником, компанійським, щирим і завжди врівноваженим. Його улюбленою фразою було: «Лише спокійно!», а коли хтось йому на щось скаржився, він завжди повторював: «Не поспішай, дочекайся кінця».
Однак і Ґустав Трібус був людиною неідеальною, мав згубну звичку викурювати величезну кількість сигарет на день – 50-60! На початку літа 1931 року він із дружиною поїхав до Решіці навідати рідних, яких не бачив уже більше десяти років. Повернувшись, Ґустав почувався зле, ліг у лікарню. З рентгену лікарі визначили, що в його легенях велика пухлина і діагностували важку стадію раку легень. Ґустава Трібуса ще намагалися лікувати, експериментуючи з радієм та короткими хвилями. Однак він швидко здався і 29 червня 1931 року помер у лікарні. Поховали його в Ужгороді (на цвинтарі на горі Кальварії), бо саме тут Ґустав Трібус знайшов новий дім, в якому прожив щасливі, хоч і такі короткі пенсійні роки. Щодо будинку на вулиці Фінцицького, то після смерті Ґустава у 1931 році інші члени родини його покинули. Чому, і хто став наступним господарем красивого маєтку, доведеться ще пошукати.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
