Була колись в Ужгороді вулиця Казінці, назва якої походила від імені ідеолога угорського Просвітництва, реформатора угорської мови Ференца Казінці (уг. Kazinczy Ferenc). Нині, власне, ця вулиця теж є, але ми її називаємо інакше – Корзо. Саме на цій вулиці знаходиться будівля, про яку йтиметься далі. Вона має поважну історію і не менш поважний вік, однак вкрай рідко потрапляла в об’єктиви фотокамер перших міських фотографів. Саме тому зображення цієї споруди у виданні 1943 року надихнуло на те, аби дізнатися про неї більше.
Невеличка брошура «Угорська родина Другетів» («A magyarországi Drugeth-család», 1943) містить промову вчителя гімназії Онтола Міклоша на відкритті пам’ятника Яношу Другету. Видання проілюстроване зображеннями кількох об’єктів, що мали, на думку Онтола Міклоша, стосунок до графської родини колишніх володарів міста. На одному з цих зображень видно двоповерховий будинок на нинішній вулиці Корзо, 22. Фото підписане так: «Другетовий притулок для літніх людей в Унґварі». То чи справді Другети звели його?
Одразу відповімо: звісно, ні. Споруд, зведених за часів графів Другетів, в Ужгороді майже не збереглося (останній чоловічий представник цього роду – Балінт – помер у 1691 році) і на вулиці Корзо таких точно немає. Правда полягає в тому, що на місці нинішнього будинку № 22 колись стояла інша споруда, в якій здавна працював католицький притулок для літніх людей. Чи був він таким давнім, що сягав історією до XVII століття – невідомо. Мабуть, вчитель гімназії Онтол Міклош мав такі дані або припускав таку можливість. У місцевій пресі діяльність римо-католицького притулку для літніх людей на цьому місці прослідковується з середини ХІХ століття. Однак багато років потому будівлю асоціювали не з притулком, а з Католицьким об’єднанням юнацтва (уг. kath. Legényegyesület (Legényegylet)). Цю назву непросто перекласти, адже йдеться не лише про об’єднання чи товариство молодих неодружених юнаків. В основі руху стояло об’єднання підмайстрів, яких у цеховій системі на території нашого краю теж називали угорським словом «legény».
Ідея такого об’єднання належала католицькому священнику Адольфу Кольпінгу. Проживаючи в Кьольні, Кольпінг бачив, як молоді юнаки-підмайстри після роботи безцільно проводять час на вулицях і в корчмах. Його дуже непокоїло, що робітнича молодь не має культурного дозвілля, тож у 1849 році він створив такий собі гурток чи клуб, де робітнича молодь могла збиратися, читати газети та журнали, спілкуватися, відвідувати лекції, навчатися тощо. У 1856 році Адольф Кольпінг відвідав Угорщину – і ще того ж року в Будапешті відкрилося перше Католицьке об’єднання юнацтва. З тих пір такі клуби почали відкривати по всій країні – й Унґвар не став винятком.
Навесні 1889 року у великій залі для малювання місцевої гімназії зібралася уся місцева інтелігенція й духовенство – обговорювалося заснування Католицького об’єднання юнацтва. Усі погоджувалися, що реміснича молодь не має сидіти вечорами у корчмах – їй потрібно дати можливість відпочивати культурно. Газета «UNG» написала, що юнаків треба «згуртувати, спрямувати до інтелектуальної самоосвіти та благородних розваг за межами роботи».
11 квітня 1889 року ініціативна група направила листа до сотмарського єпископа Дюли Меслені з проханням благословити створення об’єднання юнацтва в Унґварі, а вже 18 квітня прийшла відповідь, в якій єпископ погоджувався взяти патронат над об’єднанням. Установчі збори відбулися 25 квітня, головою об’єднання було обрано Яноша Золтшака, секретарем став священник Шандор Веспремі, котрий користувався великим авторитетом у молоді, оскільки сам походив із робітничої родини. Далі документи були надіслані до Міністерства внутрішніх справ Угорщини, де 3 жовтня 1889-го офіційно погодили створення об’єднання і його статут.
Таким чином місцева римо-католицька парафія взяла на себе патронат клубу, однак просила долучитися до його утримання меценатів. З роками кількість меценатів змінювалася, та на початку фінансову підтримку об’єднання забезпечували 18 засновників та 60 благодійників із числа місцевої еліти. Ще того ж 1889 року почався прийом членів (членство в об’єднанні було платним, але доступним навіть для підмайстра-початківця) і пошук підходящого приміщення. Першою «домівкою» клубу стали кілька орендованих кімнат на вулиці Телекі «під одним дахом із читацьким клубом» (нині це вул. Духновича, однак з’ясувати точну локацію не вдалося). Кімнати умеблювали й обладнали іграми, аби молоді підмайстри могли весело проводити там час. Почалося також облаштування бібліотеки й читальної зали, яка регулярно поповнювалася свіжими газетами й журналами. Члени об’єднання могли будь-коли прийти туди, поспілкуватися, зіграти в ігри, почитати газети та журнали тощо. Найбільш ініціативні одразу створили хор і театр, організували репетиції. Перший публічний виступ відбувся ще до офіційного затвердження документів міністерством, улітку 1889 року. Така активність показала громаді міста, що рішення створити об’єднання було своєчасним і справді потрібним.
У перші роки важливим було зробити з об’єднання модний молодіжний клуб, щоб юнаки хотіли туди вступити. Засновникам та ініціативним членам це вдалося: в зимові місяці вони проводили читання, дискусії, цікаві зустрічі, репетиції театру; влітку організовували танці у парку, виїзні заходи, екскурсії. Молоді люди непомітно для себе починали відчувати втіху від такого культурного дозвілля, менше часу проводили в корчмах, менше грошей витрачали на азартні ігри. Підвищенню їхньої самооцінки сприяли знайомства і спілкування з місцевою політичною, духовною та бізнесовою елітою, котра часто приходила на заходи та зустрічі, аби підтримати молодь. Навіть газети відмічали: якщо спершу публіка приходила на вистави об’єднання лише з увічливості, то з часом майстерність акторів та їхня старанність так виросли, що вистави збирали повну залу місцевого театру, а мешканці відзначали, що з кількох членів об’єднання можуть вийти чудові професійні актори. У виставах хлопцям допомагали й дівчата. Вони не були членами об’єднання, але брали участь у заходах на дружніх засадах.
Об’єднання було популярним, а ще воно дійсно об’єднувало, адже на заходах можна було побачити як еліту, так і простий робочий люд, а ще представників різних релігійних конфесій, що збиралися разом, аби приємно провести час. Місцеві газети писали, що хлопці з об’єднання вміють організовувати першокласні заходи, завжди дивуючи чимось новеньким. Мінімум раз на рік усі збиралися на костюмований бал-маскарад, іншим разом преса згадувала про дуже видовищні бої конфетті (мабуть, в таких боях вигравав той, хто найбільше закидав опонента кольоровим конфетті), дуже популярними були конкурси краси, а якось влітку хлопці організували похід до Невицького замку, який відбувався в супроводі ромського оркестру. Варто зауважити, що ці заходи не були розгульними – релігійна складова об’єднання вимагала дотримання культури і пристойності. Об’єднанню вдалося знайти ту золоту середину, яка робила заходи культурними, але разом із тим і веселими для молоді.
А тепер давайте повернемося до будівлі на вулиці Корзо. У 1907 році римо-католицька парафія вирішила зруйнувати стару будівлю притулку для літніх людей на вул. Казінці, 4. Як виглядала та будівля, на жаль, невідомо. На її місці у 1908 році постала красива двоповерхова споруда, на першому поверсі якої передбачили два приміщення під магазини (це давало можливість парафії заробляти на оренді торгових приміщень), а також кімнати притулку для літніх людей. Майже увесь другий поверх нової споруди парафія віддавала об’єднанню юнацтва. Газета «UNG» писала, що там була велика основна зала, яка могла служити танцювальною, бібліотека, читальна зала та гостьова кімната. Освятили новобудову 17 травня 1908 року. Як ви розумієте, це була та ж споруда, яка стоїть на вулиці Корзо, 22 нині й досі належить римо-католицькій церкві. З того часу в будівлі вирувало життя: постійно проводилися масові заходи, чаювання, літературні читання, зустрічі, бали й карнавали. Іноді заходи мали закритий характер (тоді їх могли відвідувати лише члени об’єднання), але частіше за все член об’єднання міг привести зі собою запрошену особу, свою дівчину або друга.
А чи звернули ви увагу на нішу на фасаді будівлі (її видно на фотографії з книги «Угорська родина Другетів»)? Нині замість неї – вікно, однак у 1940-х, коли було зроблене це фото, на місці вікна знаходилася ніша зі скульптурою. З тодішніх повідомлень у преси вдалося дізнатися, що скульптуру встановили у 1914 році, коли освячували новий прапор об’єднання. Вона зображувала Ісусового батька св. Йосипа, котрого вважали покровителем ремісників (адже він сам був теслею). А оскільки Католицьке об’єднання юнацтва, як ми пам’ятаємо, було передовсім клубом ремісничої молоді, саме св. Йосип був обраний його патроном і захисником. Газета «UNG» зазначала, що скульптуру виготовили у Відні, вона була подарунком священника Шандора Веспремі. Св. Йосип тримав маленького Ісуса, в руках якого була земна куля.
Діяльність Католицького об’єднання юнацтва в будівлі на нинішній вулиці Корзо завершилася після Першої світової війни. Чехословацька влада, не маючи де розмістити чиновників та військо, на певний час реквірувала приміщення, тож юнацьке об’єднання кілька років тулилося десь разом зі спортивним клубом «UAC», чоловічим та жіночим хорами. Коли римо-католицькій парафії повернули будівлю, там облаштували Місіонерський дім. Для потреб же Католицького об’єднання юнацтва у 1930 році вирішили за підтримки меценатів реконструювати власну будівлю на вулиці Яроцькій, 2, відкривши там Католицький дім культури. По завершенні робіт об’єднання юнацтва отримало приміщення з двома великими залами, які можна було використовувати для зустрічей, репетицій, зібрань. Газети писали, що стіни однієї зали прикрашають дві величезні картини художника Дюли Ійяса на релігійну тематику.
Незважаючи на те, що Католицьке об’єднання юнацтва переїхало з будинку на вулиці Казінці ще у 1930-му, скульптуру покровителя ремісників св. Йосипа з фасаду споруди не прибрали. Вона, вочевидь, зникла звідти вже в радянські часи. Нині будівля римо-католицької церкви залишається однією з найбільш доглянутих і добре відреставрованих на вулиці Корзо (у 2015 році там провели ремонт фасаду). Окрасою її є оригінальні дерев’яні двері – одні з небагатьох, які ще збереглися в центральній частині Ужгорода.
Тетяна Літераті, «Про Захід»