У «Втраченому Ужгороді» кілька років тому ми вже розповідали про кладовище часів Першої світової війни, яке розташовувалося за залізничними коліями навпроти ужгородського вокзалу (https://prozahid.com/content-49608-html/). Однак у тій розповіді майже нічого не було сказано про резервний протиепідемічний шпиталь №2, що знаходився біля кладовища й звідки до нього потрапляли померлі вояки. А між тим цей шпиталь був прикладом того, як місто дуже швидко відреагувало на виклики війни. Він являв собою ціле баракове містечко з вулицями (асфальтованими й освітленими), власним водогоном, телефонною станцією та в’язницею.
Перша світова війна була для тодішнього невеличкого містечка Унґвара дуже великим випробуванням. Неочікувано для всіх його мешканців місто стало фактично прифронтовим, а від початку осені 1914 року до військового шпиталю почали прибути з карпатського фронту перші поранені. З кожним днем боїв їх ставало все більше й більше, тож усім було зрозуміло, що один шпиталь такого навантаження не витримає, тим більше, що крім поранених, почали прибувати й бійці з різними інфекційними хворобами.
Жителі міста у той час страшенно боялися холери й тифу, тож для заразних хворих вирішено було терміново звести окремий протиепідемічний шпиталь подалі від житлової забудови. Обрали для цього територію старого цегельного заводу на межі з Горянами, робота там кипіла днями і ночами – і вже 2 жовтня були відкриті 12 цегляних бараків на 1050 місць. Цього, однак, виявилося замало, ближче до зими кількість хворих у лавах австро-угорської армії почала стрімко зростати, тож на початку 1915 року розпочалося зведення ще 20 дощатих утеплених бараків на 2000 місць. Погодні умови тоді були дуже складними: холоднеча, пронизливий вітер, дощі. Та хворі й поранені прибували з фронту на ужоцькій лінії щодня, їх треба було десь розміщати, тож роботи на будівництві не припиняли, багато в чому допомагали місцеві будівельники і звичайні жителі, котрі зносили до нового шпиталю подушки, ковдри, рушники та солом’яні мішки, що служили матрацами.
Повністю готові ці бараки були 22 березня 1915 року.Загалом утворилося ціле нове містечко, яке займало усю нинішню парну сторону вулиці Гагаріна від залізничного переїзду до кінця колишньої військової частини біля вулиці Артилерійської. Фактично військова частина в радянські роки й була побудована на тій ділянці, яку в роки Першої світової війни використовували як шпиталь, а потім – як військові казарми.
Аби уявити собі, як усе це виглядало й функціонувало у лютому 1915-го, давайте заглянемо до газети «Ung», де була опублікована стаття «Унґварський барачний шпиталь» Йожефа Раца. Автор зазначав, що вояки російської армії принесли, мовляв, із Азії небачені нами раніше хвороби. А оскільки Унґвар був найближчим до галицького фронту великим містом, саме тут облаштували центр з прийому хворих на тиф, холеру, дизентерію тощо. Таких хворих і поранених, що мали ознаки інфекційних хвороб (пізніше й просто поранених, яким не вистачало місця в інших лікарнях) одразу зі залізниці перевозили на територію барачного шпиталю, аби вони не контактували з містом. Баракове містечко виглядало дуже охайно. На відстані 10 метрів одне від одного у три ряди розташовувалися 20 абсолютно однакових розбірних дощатих бараки з великими вікнами. Вони були утеплені, могли провітрюватися. Кожен барак був розрахований на 50 ліжок. Входи були, вочевидь, з обох боків, бо посередині приміщення розташовувалася приймальня лікаря з перев’язочною, з обох боків були два передпокої, 2 санвузли, 1 душова. Душ був обладнаний гарячою та холодною водою, каналізацією. Туалет був із вигрібною ямою. Крім того, на території знаходився прально-дезинфекційний корпус, в окремих житлових будинках проживав медичний персонал, одна казарма-барак була призначена для варти. Окремо одразу біля входу розташовувалося приймальне відділення з душовими, медичними кабінетами, операційними, складом препаратів тощо. Зліва від приймального відділення знаходилася велика їдальня з кухнею, складом, вбиральнями тощо. На цій гігантській кухні було все, аби можна було приготувати їжу на 2500 осіб. В кінці території містечка знаходився морг та печі, де спалювали сміття, одяг, рештки, тобто все, що могло бути заразним. Займало усе це разом площу в 35 кадастрових голдів.
Територія баракового містечка добре описана і іншій статті, опублікованій у місцевій газеті «Ung» у червні 1915 року. Автор написав, як він вийшов вулицею графа Старої до кінця міста і за залізничним насипом побачив перед собою містечко з бараків. З правого боку одразу за колією починалося доглянуте кладовище, пройшовши повз яке автор опинився біля головного входу до містечка. На вході була розташована будівля для вартових (така собі прохідна), від якої розходилися вулиці, які в той час навіть мали власні назви: Гінденбурга, ерцгерцога Йожефа, ерцгерцога Леопольда Сальватора тощо.Містечко умовно поділялося на дві частини: так звані старі цегельні бараки на 1050 місць та нові – на 2000 місць, тобто загалом там могли одночасно прийняти 3 тисячі поранених та хворих військовослужбовців. У старій частині були 8 бараків для хворих та 4 бараки для персоналу. У новій частині – 20 бараків, приймальний корпус, житло для медперсоналу, господарські споруди, офіс капеланів (вони вели й облікові записи) та тюрма для в’язнів з арміїРосійської імперії.
Коли хворий потрапляв до приймального відділення, він спершу мав зняти з себе весь одяг, скласти у мішок, який забирали на дезинфекцію. Далі він переходив до приміщення, де його підстригали, збривали бороду. Звідти переходив до купальні, де приймав ванну або душ (якщо фізично не міг цього зробити, йому допомагав персонал). Вийшовши, на хворого чекав чистий халат, тапочки, носилки при потребі. Хворого заводили до лікаря, а потім – у палати. У кожному бараку ліжка стояли у чотири ряди. Загалом у шпиталі працювали 15-20 лікарів й стільки ж студентів-медиків. Були часи восени 1914-го, коли за день в цьому шпиталі помирали по 200 осіб. А тоді, влітку 1915 року, все частіше над шпиталем вивішували білий прапор, який означав, що ніхто того дня у закладі не помер.
У цій статті згадали й трьох жінок, які керували доглядом за хворими: графиню Цебріан (Czebriángrófnő), дружину тоді вже покійного священника Еммануїла Рошковича Марію Рошкович та вчителькуМорґіт Сотак. Вони самовіддано працювали у шпиталі з жовтня 1914 року, не боячись жодних хвороб, хоча навіть не були вакциновані. Пані Сотакопікувалася старими бараками, пані Рошкович – новими бараками та господарськими справами, а графиня Цебріан – усім разом. Серед медсестер були17 професійних працівниць з Відня, 25 співробітниць Червоного Хреста та місцеві дівчата-волонтерки. Всього через їхні руки за неповний рік війни пройшли близько 25 тисяч військовослужбовців.
У 1915-му містечко мало окремий водогін, власну телефонну станцію. Забезпеченням продовольства займався землевласник Калман Шутка, який ніколи до того не працював у підприємництві чи торгівлі, але зумів зробити так, аби склади барачного містечка були повні потрібними товарами за прийнятною ціною. Газета писала, що харчування поранених та хворих було п’ятиразовим і складалося зі сніданку, «10-годинного» (тобто пізнього сніданку), обіду, полуденку та вечері. Тим, кому було можна, давали навіть вино чи пиво.
Влітку 1915 року найбільше у шпиталі було військовослужбовців не з інфекційними хворобами, аз вогнепальними пораненнями ніг. Найбільші проблеми були з пораненнями від «дум-думів» – так називали експансивні кулі, які розривалися під час потрапляння у ціль, наносячи м’яким тканинам тіла великої шкоди. В окремому бараку лежали поранені військовослужбовці армії Російської імперії. Автор статті поспілкувався з одним із ним – світловолосим кримчанином, котрий чудово говорив німецькою мовою. Він розповів, що у нього вдома так само добре піклуються про угорських полонених. Під час цього спілкування на одному з ліжок помер російський солдат. Його сусіди покликали медсестру, а вже через 5 ліжок ніхто й не звернув увагу, там продовжували грати в карти й жартувати. Всі вже, мовляв, звикли до смертей.
Щодо смертей, то розповідаючи про шпиталь, не можна не згадати продовження його території – шпитальне кладовище. Оскільки про нього ми вже докладно розповідали минулого разу, зараз лише нагадаємо, що поховання доходили аж до залізничних колій. Захороненнями опікувалися капелани, вони ж придумували для братських і безіменних могил надписи, які наносили на скромні таблички: «Ніхто не може дати більше для своїх друзів, ніж той, хто пожертвує своїм життям заради них», «Ми померли за Батьківщину, ви для неї живіть», «Там, де воює повстала душа, і варварська сила заніміла» тощо. Про ці зворушливі та патріотичні надписи на могилах більше можна прочитати у статті-листі відомої місцевої акторки Лілі Ковач, надрукованому влітку 1915 року в газеті«Ung». Вона згадувала, скільки всього змінилося в житті місцевих жителів за останній рік. «В інший час навіть за тисячоліття не ставалося стільки подій і стільки змін», – писала вона. І наводила у приклад територію біля залізничного вокзалу на межі з Горянами, де у 1914-му шелестіла листям кукурудза, а у 1915-му простягнулося величезне кладовище. Лілі Ковач описувала великі братські могили, в яких ховали одразу по 100 й навіть більше солдатів. Вони були схожі на великі квітники з низенькими огорожами. Серед могил стояв великий кам’яний хрест на якому висічено: «Воскреснемо!» та «Ті, хто постраждав у Христі, з ним і прославляться».«Багатьох із тих, хто похований у братських могилах,ще й досі чекають вдома рідні», – писала Лілі Ковач й згадувала, що в 1914 році вона працювала у барачному шпиталі. На її руках не раз помирали воїни, тож на кладовищі в неї було багато «знайомих». «Дивно, я навіть могил перед собою більше не бачу. Мешканці їхні оживають передімною, бачу, як моя рука ковзає по їхніх гарячкових лобах. Один просить води, другий – припарки», – йдеться у спогадах акторки. Згадувала вона і те, як відбувалися похорони. Коротка молитва священника, ряд військовослужбовців, кілька невідомих цивільних жінок, медики – кинули по грудці землі й пішли виконувати свою важку роботу далі.
Іншу історію про цей цвинтар розповів у тій же газеті «Ung» журналіст Олойош Пош. Він згадував, як перед відправкою на фронт ночував із товаришами по службі в якомусь навчальному закладі. Один із товаришів якраз отримав повідомлення, що успадкував величезну суму. Він все ніяк не міг заспокоїтися і розпитував товаришів, на що би вони витратили мільйон. А потім сказав, що коли вони повертатимуться з Москви назад через Унґвар, то знову побачаться і влаштують таку гулянку, якої комітат ще не бачив. Олойош Пошзустрів цього товариша через рік на цвинтарі. Неподалік кам’яного хреста була його могила зі скромним дерев’яним надгробком, на якому значилося: «RUDOLF KIRNBAUER. KADETT».
Всього станом на червень 1915 року на кладовищі резервного шпиталю №2 було 5 тисяч поховань. Усього ж, нагадаю, є припущення, що на знищеному в радянські роки цвинтарі біля залізничного вокзалу могло бути поховано до 10 тисяч осіб – військовослужбовців обох армій та місцевих жителів, що померли від інфекційних хвороб.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
