Українська діаспора гуртується у всьому світі. Напрочуд дружною вона є і в Ізраїлі, де проживає дуже багато вихідців з нашої країни. Саме українські ізраїльтяни одними з перших відреагували на події шестирічної давнини, згуртувалися, аби допомогти учасникам Революції гідності, приймали на лікування поранених, дбали про членів їхніх сімей. Волонтерський рух, створений тоді, об’єднує українців Ізраїлю й нині. Створена для цієї мети громадська організація «Ізраїльські друзі України» (Israeli Friends of Ukraine), якою керує В’ячеслав Фельдман, вже протягом 6-ти років допомагає сім’ям загиблих на Сході військовослужбовців, військовим шпиталям, дитячим будинкам та будинкам для літніх людей. Як працює організація – «Про Заходу» розповіла її активістка, колишня ужгородка Надія Семенова.
– Надіє, як народився в Ізраїлі волонтерський рух допомоги Україні?
– Це стало закономірною реакцією на ті події, які відбувалися в Україні восени 2013 року. Звісно, всі українці тут дуже переживали, коли почався Майдан. Потім ми почали гуртуватися, виходили на мітинги в підтримку Майдану, створили онлайн-спільносту «Israel Help Maidan Wounded», до якої долучалися тоді не лише українці, а й тутешні білоруси, литовці, навіть росіяни. Але коли з’явилися перші поранені і стало очевидно, що система охорони здоров’я України не може справитися з їхнім порятунком, ми почали дуже активно діяти. Після титанічної роботи, проведеної Посольством України та волонтерами, до Ізраїлю 7 березня 2014 року прибув борт з 10-ма важкопораненими майданівцями. Це сталося в той день, коли ми якраз проводили акцію протесту під стінами Посольства РФ в Ізраїлі. Вже на місці почали домовлятися, вирішувати сотні організаційних питань, пов’язаних із тим, аби поранені мали тут все необхідне, починаючи від перекладача, завершуючи місцем проживання для членів їхніх сімей.
– Зі здивуванням прочитала на вашій сторінці у соцмережі новину про те, що один із дивом виходжених тоді хлопців нещодавно трагічно загинув в автокатастрофі…
– Так, для нас ця новина була справжнім ударом, бо кожен із поранених тоді став для нас другом. Медики, дипломати і волонтери зробили усе, аби ті хлопці отримали найкраще лікування та пройшли реабілітацію. Тоді траплялися справжні дива, бо ті, кому в Україні прогнозували лише важку інвалідність, тут ставали на ноги і починали ходити!
– Ваша допомога на учасниках Майдану не припинилася?
– Звісно, ні. Ми відчували, що після Майдану наша допомога стала ще потрібнішою, бо з’явилися сотні тисяч біженців, а армія не могла забезпечити усім необхідним військовослужбовців. Тоді ми почали проводити акції зі збору коштів для закупки унікальних ізраїльських бандажів та кровоспинних препаратів «Celox», які рятували життя поранених бійців. Коли ж ситуація із забезпеченням армії покращилася, переключили свою увагу на допомогу сім’ям загиблих армійців. Так, ми організували табір «Крила», до якого вже третій рік запрошуємо вдів військовослужбовців із дітьми. З ними працюють психологи, ми возимо їх в Єрусалим, на Мертве море, намагаємося подарувати їм трохи радості і відпочинку в цей нелегкий період їхнього життя. Всього за три роки ми прийняли у табір «Крила» 96 осіб.
– Я знаю, що зараз ви готуєте також новорічні подарунки для дітей загиблих військовослужбовців.
– Так, це також щорічна акція, направлена на те, аби кожна дитина, яка через війну залишилася без батька чи матері, отримала на новорічні свята гарний подарунок. Щороку ми через наших партнерів-волонтерів в Україні обираємо дітей з певних областей, цьогоріч у списку є малеча з Закарпаття, Волині, Дніпра, Одеси та Вінниці. Працює це так: на нашій сторінці у «Facebook» є списки дітей зі зазначенням віку. Благодійники обирають зі списку дитину, купують для неї подарунок (зазвичай одяг, солодощі та іграшку відповідно до віку) і привозять нам. Перед новорічними святами ми передамо пакунки з цими адресними подарунками літаком до України, а волонтери-координатори на місцях передадуть їх дітям загиблих військовослужбовців. Цієї зими такі подарунки зокрема приїдуть до 24-х закарпатських дітей від 0 до 17 років.
– З ким співпрацюєте на Закарпатті?
– З «Рухом підтримки закарпатських військових» – ми вже давно переконалися в їхній порядності та відповідальності. Мушу зазначити, що ми взагалі співпрацюємо лише з перевіреними українськими волонтерами, з тими, кого знаємо ще з часів Майдану і початку війни на Донбасі.
– Чи допомагають вам і надалі українські дипломати?
– Звісно, у нас дуже тісна співпраця з послом України в Ізраїлі Геннадієм Недоленком. Жодна наша акція не проходить без участі посольства, а ми доволі часто збираємося, разом відзначаємо українські державні свята, вшановуємо сумні дати, започаткували фестиваль українсько-ізраїльської дружби «Етнохутір», який зібрав цьогоріч влітку більше тисячі гостей.
– А чи можете сказати, скільки активних волонтерів працюють в Ізраїлі задля допомоги Україні?
– Важко сказати. Спершу нас було дуже багато, всі сподівалися на позитивні зміни в Україні, горіли бажанням зробити свій внесок, якось допомогти. З того часу чимало волонтерів розчарувалися, перегоріли, більше не вірять в зміни. Але кістяк залишився, до того ж постійно долучаються все нові бажаючі допомогти, котрі час від часу приймають участь у наших акціях.
– Ви теж не бачите змін в Україні?
– Ні, я їх бачу, і на спільних засіданнях активістів нашої організації постійно про це говорю. Востаннє я прилітала до України у вересні цього року. Дещо з побаченого мене дуже порадувало, але побачила я і те, що, на жаль, гуманітарні потреби у соціальній сфері все ще є великі. Тому зараз ми також почали готувати гуманітарну допомогу для дитячого будинку в Одесі, відправляємо туди «памперси», харчування, одяг тощо. Потрібна наразі підтримка і будинкам для літніх людей, і військовим шпиталям. Тобто згортати нашу діяльність однозначно ще дуже рано.
– А коли ви востаннє були в рідному Ужгороді?
– У 2011 році. Я дуже люблю це місто, і у 1998 році мені дуже важко дався переїзд з нього. Можливо, тому й не приїжджаю часто, бо знаю, що ще важче буде знову його покинути. Та хоч я і не буваю в Ужгороді часто, завжди про нього пам’ятаю. Тому і радію особливо, коли вдається допомогти комусь із земляків – як от тепер діткам військовослужбовців.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
