Мабуть, у кожного з нас є святкова історія з дитинства, приємний зимовий спогад, який гріє душу навіть у дорослому віці. Цього тижня ми вирішили розпитати закарпатців, які святкові історії з дитинства чи дорослого етапу життя їм запам’яталися, чим би вони хотіли поділитися. Головне завдання цього матеріалу – стати ланкою ланцюга добра. Діліться своїми історіями з дітьми та близькими, поширюйте їх у соціальних мережах, аби нагадати – диво завжди поруч, воно в середині нас.
Раціональний Дід Мороз
Саме такий свого часу завітав до правозахисника та адвоката Олега Григор’єва. «Коли був маленький, якось я підійшов до батьків і запитав, чи довго йдуть листи до Діда Мороза на Північний полюс. Ті відповіли, що аж півроку. Тому я написав йому листа заздалегідь – у липні і попросив собі нове переднє колесо, замість проколотого, для мого велосипеда «Аіст». На Новий рік отримую під ялинку подарунок з листівкою від Діда Мороза: «Колеса у снігу буксують, тому дарую тобі лижі», – поділився спогадом про практичність Діда Мороза Олег.
Чому не варто поспішати «спіймати» Миколая
Орнітолог та еколог Оксана Станкевич-Волосянчук у дитинстві неабияк хвилювалася перед приходом святого Миколая. «У дитинстві Миколая чекала щороку. Миколаєм починались зимові свята, оповиті таємничою аурою, де казка переплітається з чудесами. Ці свята навіть мали особливі запахи: аромат цитрусових, лісової ялинки, свічок і шоколаду. Миколая чекала найдужче, бо подарунок від нього означав, що в цьому році я була слухняна і чемна, отже заслуговувала ще на наступні подарунки під ялинку на Новий рік та Різдво. Святий Миколай, напевно, був найтаємничішим. Бо Дід Мороз жив у Лапландії і його привозили північні олені. А ще – він щороку приходив зі своєю Снігуронькою до нас, дітей, на ялинку. А Миколая ніхто ніколи не бачив. Йому я писала акуратним почерком листи, і подарунки він підкладав у добре начищений чобіт на підвіконні. Під вечір ми всі дружно співали Миколаю пісню «Ой хто, хто Миколая любить», і я методично заглядала у чобіт, чи вже є подарунки. Як не було, то співали ще і ще… На жаль, казка розтанула, коли ми з сестрою підросли і від надмірної цікавості вирішили «спіймати» Миколая в момент, коли він клав подарунки у чобіт. Дуже тішуся, що моїм дітям поки-що це не приходило в голову, і віра в чудеса перебуває з ними», – поділилася спогадом Оксана.
Коли підозрюєш, що знаєш Миколая особисто
«У нашій родині святий Миколай приходив завжди. Навіть, коли ми, як діти, вже повиростали. Це було для нас певне таїнство і, я б сказав, ритуал з черевиками на вікні. Але для мене одним з найцікавіших спогадів є той, коли одного разу ми з татом, десь в часі 19 грудня, їздили до о. Юрія Станинця в Горонду (письменник, депутат Сойму Карпатської України). Не пам’ятаю, скільки років мені тоді було точно, малий був. Але образ о. Юрія в мене стійко асоціюється з образом святого Миколая – і я довгі роки не міг збагнути, як-то Миколай через нього передав мені два грейпфрути і цукерки. Це була загадка для мене і далі такою залишається. Бо я вірю в святого Миколая», – поділився таємничими спогадами Андрій Ребрик, пластун-сеньйор (пластовий курінь «Целібат Мурлики»).
Коли у диво вірять як малі, так і великі
Перекладачка Інга Деяк переконує, що немає жодних вікових обмежень, якщо ти справді віриш у диво: «Моїй доньці Сашці буде 22 роки, вона вже живе окремо від батьків, працює, вчиться, має бойфренда і є цілком дорослою самостійною людиною. Але, як угорський Мікулаш, так і український Миколай, до неї приходять дотепер. До того ж, по два після нашого розлучення – окремо татовий, окремо мамин. Мамин Мікулаш з Будапешта замовляє перевізників, щоб подарунок приїхав до дитини обов’язково на ранок, бо два тій дитині роки, чи двадцять два – значення не має. Татовому простіше, бо він там в Ужгороді, майже поруч. І от цьогоріч трапилася катастрофа: ми обоє – і я, і тато – забігалися кожний зі своїми справами, до того ж, вирішили, що 22 – це достатньо дорослий вік, щоб функцію Мікулаша взяв на себе бойфренд. І уяви собі, ранок, 6 число, Саша пише мені в месенджер з такою глибокою, як безодня, печаллю: «Мамо, а Мікулаш не прийшов?!?». Це було найпаскудніше відчуття, яке я коли-небудь відчувала. Так швидко, як того ранку, ми ще подарунки не організовували ніколи, але він тоді таки до неї прийшов. Не має значення, скільки тобі років, дива чекаєш завжди».
Коли ялиночка засяяла посеред лісу
Прикрашена іграшками та зі справжніми гірляндами! Уявляєте? «Ця історія трапилась, коли мені було років 5. На порозі був Новий рік, і я з батьками та сестрою поїхали за місто в невеличке село до друзів батьків. Вони жили на межі соснового лісу. Зима того року була дуже сніжна, замети по пояс. За традицією затопили баньку, а потім стрибали прямо в сніг. Це було дуже весело! У новорічну ніч нас було троє дітей, старший хлопчик сумнівався в існуванні Діда Мороза і підбурював нас. Але наші батьки не хотіли так легко здавати позиції свята. Коли на годиннику була північ, вони покликали нас до кімнати і сказали, що бачили диво в лісі. Ми, звичайно, не повірили… але діти дуже допитливі! Тоді ми всі разом пішли до лісу. Величезні сосни були вкриті сніговими шубами, снігові замети десь були навіть вище нашого зросту! Зоряне небо, півмісяць і неймовірна тиша… Тільки чути, як хрустить сніг під ногами. Неочікувано, на маленькій галявині ми побачили прикрашену ялинку: з іграшками, дощиком і гірляндами, що світились різними кольорами просто посеред лісу, без електрики! Ялинка світилась сама, а під нею лежали подарунки для нас. Ми були вражені! Це було справжнє Новорічне диво! Звичайно, коли ми стали дорослими і самі стали батьками, нам розкрили «страшну» таємницю. Гірлянди під’єднали до акумулятора від старенького «Москвича 412» і прикрили білим рушником, присипавши його снігом. Доріжку в ліс через снігові замети копали наші татусі по черзі, страшенно змерзли (потім відігрівались в бані). Але мета була досягнута! Нам повернули віру в диво ще на один рік! Звичайно ж, наступний Новий рік ми чекати з нетерпінням», – такою казковою історією поділився музикант Сергій Пічкар.
Горіхи у сіні і ялинка цукерок
Я дуже рада, що у моєму дитинстві див і святкових спогадів було чимало. Я досі люблю згадувати їх, бодай подумки повертатися у ті часи. Один з перших і найяскравіших спогадів про Миколая: я в ліжечку, тато на кухні, мама поряд під світлом лампи «Чіго-Біго» пришиває ґудзики до шубки. І тут, враз, чую гуркіт у вікно, батьки кажуть: «Йди дивитись, то Миколай». А мені страшно, бо я весь час була у кімнаті і не побачила, як подарунки потрапили на вікно. Врешті подарунки в мене на ліжку і я дуже щаслива. Особливі історії у мене і з дідусями. Кожного Різдва мамин батько приносив до хати сіно, кидав в нього горіхи, а ми малі швидко все перекидали, аби знайти якомога більше. День народження батька мого тата припадало на кінець новорічно-різдвяних свят. Він роздягав ялинку від іграшок, натомість прикрашав її величезною кількістю цукерок. До слова, торік мій батько теж приніс солому на Святий вечір і розсипав її перед дверима квартири. Радості моєї доні просто не було меж.
Незважаючи на всі труднощі, клопоти, постійну зайнятість – не втрачайте віри у святкове диво, даруйте її рідним та близьким, будьте дивом!
Підготувала Вікторія Жуйко, спеціально для «Про Заходу»
