Можливо, ви чули, що цьогоріч, з 19 по 25 травня, в Україні вперше провели Національний тиждень безбар’єрності, покликаний привернути увагу до необхідності розбудови доступного середовища для всіх громадян. На Закарпатті у цей тиждень організували чимало тематичних заходів, одним із яких стала виставка 33-річного ужгородця Василя Мирявчика, котрий вишиває бісером і виготовляє свічки. «Про Захід» теж побував на виставці Василя й поговорив із ним про те, які бар’єри нині долають в Україні люди з інвалідністю.
Коли Василь народився, медсестра у пологовому будинку сказала його матері Тетяні: «От побачите, ви ще будете пишатися своїм сином!». І хоч на шляху дорослішання Василя його сім’ї довелося пережити чимало труднощів, нині мама Тетяна дійсно пишається тим, яким сильним, добрим, порядним і працелюбним є її син. Коли вона приходить із роботи додому, на неї завжди чекає смачна вечеря, яку приготував Василь. Він сам звернувся у Центр зайнятості, підібрав собі роботу – і от уже 9 років є технічним працівником Закарпатського академічногообласного театру ляльок «Бавка». До своїх обов’язків Василь ставиться дуже сумлінно, щоранку ви можете побачити, як дбайливо він доглядає за територією навколо театру.
На роботу він ходить сам, пішки, а після обіду кілька разів на тиждень ще обов’язково відвідує простір благодійного фонду «Карітас-Ужгород», де разом із іншими молодими людьми з інвалідністю працює в свічковій майстерні, виготовляє футболки з термоналіпками або практикується як офіціант в інклюзивній кав’ярні-майстерні «Янгол». У вихідні Василь присвячує час своєму хобі – вишиванню, допомагає мамі Тетяні та бабусі Марії Михайлівні, яку дуже любить і яка навчила його куховарити. Раніше, каже, був ще більше завантажений, адже займався настільним тенісом і відвідував заняття з танців. Та після початку повномасштабної війни ці заняття з різних причин припинилися.
Нині найбільшим хобі Василя Мирявчика є вишивання. «Вчила мене вишивати ще років 20 тому бабчина сестра Марія, за що я їй дуже вдячний, – розповідає він «Про Заходу». – Я сам обираю теми, сам купую в інтернеті заготовки. Зараз почав вишивати сорочку першу. Вона буде для центру, в який я ходжу. Свої роботи я продаю, а гроші віддаю на армію, різним підрозділам».
Попри те, що Василь є патріотом і любить Україну, нині він мріє про те, щоб поїхати жити до Канади. Він досить багато подорожував світом і каже, що всюди бачив до людей із інвалідністю хороше ставлення. Всюди, крім удома. «Я хочу, щоб на нас не дивилися криво, щоб над нами не сміялися, – каже Василь. – Мені постійно кажуть, що я інвалід, не можу нічого для себе зробити. Я нічого не відповідаю, просто відвертаюся і ухожу. Але це дуже боляче, бувало, що і плакав через це. Коли я вчився вшколі, діти мене ображали, було таке, що закрилимене в туалеті. Але я мамі нічого не сказав, не хотів її засмучувати». Попри це Василь любив ходити до школи, бути серед дітей, хоч інклюзія справді була в ті роки лише в зародку, школа № 20 стала першою, де наважилися взяти на навчання дітей із інвалідністю, а Василь був фактично першопрохідцем у цій сфері.
Нині він каже, що готовий піти ще далі – завести сім’ю й проживати окремо від мами й бабусі. Благодійний фонд «Карітас-Ужгород» працює в цьому напрямку – у просторі на вулиці Цегольнянській тривають роботи з облаштування кімнат підтриманого проживання, де молодь із інвалідністю могла би спробувати проживати самостійно, але під певним наглядом, із підтримкою. Однак Василя Мирявчика такий варіант не влаштовує, він планує поїхати до Канади, де зараз проживає дівчина Соломія, з якою він мріє створити сім’ю. «Ми познайомилися під час однієї подорожі, – розповідає Василь. – Вона зі Львова, але зараз проживає в Канаді. Вона багато часу проводила зі мною, ми вже говорили про те, що будемо жити разом. Я розумію, що це буде важко, що потрібно знати іноземну мову. Але я думаю, що готовий перейти в доросле життя. Мама мусить мене пустити, бо я хочу жити в країні, де мені буде безпечно, де до мене будуть добре ставитися».
Власне, Василь переживає не тільки за своє доросле життя – він зізнається, що хоче виїхати, аби заробити грошей і допомогти своїм друзям із «Карітаса». Каже, що хоче, аби центр став ще кращим, аби кімнати для підтриманого проживання були готові якнайшвидше, адже вже дві його подруги залишилися після смерті батьків самі й потребують допомоги. «Я би хотів зробити так, аби в центрі був свій басейн і город, аби люди з інвалідністю могли працювати і добре жити, – каже Василь. – Я дружу з Нікітою і дуже хотів би йому допомогти. Зараз Нікітіважко, він не може нормально їздити по Ужгороду на візку. Я бачив у Швеції такі дороги, де можна легко людям з інвалідністю їздити. А в Ужгороді дуже незручно. Я би хотів, щоб люди в Ужгороді були добрішими до людей із інвалідністю, краще ставилися, допомагали, щоб їм було комфортно в цьому місті жити».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
