Ужгородському БАМу – 40 років: кілька цікавих фактів про відкриття міської лікарні (Фото)

Опубліковано:

Центральна міська клінічна лікарня Ужгорода на вулиці Грибоєдова (назва цієї вулиці чекає на перейменування) перетнула 40-річний рубіж. Офіційне її відкриття відбулося 30 квітня 1983 року – й відтоді лікарня на так званому БАМі працює в режимі нонстоп, приймаючи,  лікуючи та доглядаючи ужгородців і не тільки. Приймав ключі від новобудови й облаштовував ці приміщення кардіолог Валерій Черничко, нині – заслужений лікар України з 60-річним робочим стажем. Він і відповів «Про Заходу» на 10 запитань, пов’язаних із відкриттям лікарні.

  1. Чому лікарня була закладена на горі на околиці міста?

Відверто кажучи,  я не знаю, кому конкретно належала ідея звести лікарняне містечко на горі. Це був довгобуд, який розпочали ще на початку 1970-х. Загалом зведення головного 9-поверхового корпусу лікарні тривало 10 років – я ж, як головний лікар, курував роботи лише протягом останніх 2 років будівництва, у 1981-1983-му. Тоді цей корпус самотньо височів на вершечку гори серед суцільних виноградників. Але, мені здається, задумка була непоганою, з поглядом у перспективу.

  • Як з’явилося поняття «лікарня на БАМі»? Чому цю місцину в народі прозвали саме так?

Можливо, через те, що будівництво тривало дуже довго (10 років), його й почали називати в народі БАМом за аналогією з Байкало-Амурською магістраллю, яку також будували в період 1974-1984 років. Ще один варіант – тому, що лікарняне містечко розташовувалося на околиці міста, тобто далеко, як і той БАМ. До речі, нині важко прослідкувати, до якого об’єкту в цій місцевості першою прив’язалася ця назва: до лікарняних чи університетських будівель, бо ж будувалися вони приблизно в один час.

Фото – з газети «Молодь Закарпаття»
  • Будівлю лікарні зводили сумлінно чи халатно?    

Мене це питання дуже непокоїло, але я не був фахівцем, щоб розумітися в цих нюансах. Тож у 1981 році, зайнявши посаду головного лікаря, взяв на роботу двох інженерів, аби вони слідкували за ходом будівництва. Вони багато зробили і багато проблем попередили. У ході робіт ми змінювали дещо у проєкті, бо розуміли, що так буде краще. Наприклад, одразу на в’їзді, де працює приймальне відділення, проєктом не був передбачений травмпункт – натомість були приміщення для складу. Я тоді настояв на тому, щоб замість складів облаштували травмпункт – і тепер без нього неможливо собі уявити роботу приймального відділення. Також за планом у коридорах на підлозі мали бути плити з матеріалу, який би дуже швидко зіпсувався від постійної обробки антисептичними засобами. Ми тоді добилися, аби в коридорах зробили литу міцну підлогу з мармуровою крихтою. Якщо пройдетеся коридорами, то побачите, що вона без проблем витримала ці 40 років.

  • Де міська лікарня працювала до переїзду в нову будівлю?

У 1981 році, коли я став головним лікарем, міська лікарня і поліклініка працювали в будівлі нинішньої дитячої лікарні на вулиці Бращайків. Місця для усіх там катастрофічно не вистачало: перший поверх займала поліклініка, другий і третій – два відділення лікарні на 220 ліжок. Першою виселилася поліклініка – для неї нове приміщення добудували на рік  раніше, у 1982-му. А от будівництво лікарні просувалося важче: об’єкт був складний і потребував значного фінансування.

Фото В. Товта з газети «Закарпатська правда»
  • Чи брали участь працівники лікарні в якихось роботах з облаштування нової будівлі?

Будівництвом вони, звісно, не займалися, але на облаштуванні території справді працювали багато. У позаробочий час усі виходили на суботники: вирізали виноградники, формували територію, прибирали тощо. Кожної суботи люди приходили.

  • Коли і як проходило офіційне відкриття лікарні?

Це було 30 квітня 1983 року, в гарний сонячний день. Перед центральним входом зібралося дуже багато людей: персонал, звичайні ужгородці. Прийшло й керівництво міста, тодішній перший секретар міськкому Компартії Іван Машков передав мені великий символічний ключ від лікарні (він десь зберігся, гадаю, але не в мене). Урочистості були короткі: кілька промов – і лікарі пішли працювати ще до старої будівлі. Переїзд розпочався вже після цього.

  • Як це – перевозити лікарню з однієї будівлі до іншої?

Дуже важко. Усе це тривало кілька місяців, протягом яких ми перевезли все обладнання та меблі. З хворими нас підстрахувала тоді обласна лікарня. У цей же час облаштовувалися й нові відділення. Я був молодий, мав тобі лише 40 років, та все одно було важко, адже в старій лікарні у нас було 2 відділення на 220 ліжок, а в новій – 20 відділень на 720 ліжок. Також я запросив до нас терапевтичну та хірургічну кафедри Ужгородського університету – так лікарня стала клінічною. Найважче було відкрити відділення хірургічні та реанімаційні, бо треба було завезти на верхні поверхи й налаштувати багато обладнання. Можна сказати, я тут днював і ночував, бо розумів, яка перед нами відкривається велика перспектива.

Фото В. Товта з газети «Закарпатська правда»
  • Як обиралося розташування відділень на поверхах лікарні? Чи з тих пір відділення змінювали локації?

Найважче відділення, реанімаційне, вирішено було одразу помістити на найвищий поверх. Чому? Аби там ніхто чужий не ходив, не було контактів. Нижче ми розмістили хірургічні відділення, які теж повинні бути більш-менш ізольованими. Інші відділення розташували на нижніх поверхах, там було кілька змін, але в більшості все тут працює на тих же локаціях, що і 40 років тому.

  • Чи траплялися в будівлі лікарні пожежі чи якісь нещасні випадки?

На щастя, не було тут ніколи ані пожеж, ані серйозних аварій. Нещасні випадки бували, але не смертельні. Зараз можу пригадати лише один випадок, коли хворий під впливом алкоголю вистрибнув із вікна. У нинішній воєнний час ми також добре підготувалися: під всією будівлею є величезний підвальний поверх, який ми використовуємо в якості укриття.

  1.  Чи бачите ви ужгородську клінічну лікарню в цій же будівлі ще через 40 років?

Це цілком імовірно. Як я вже казав, будівля лікарні є дуже міцною, серйозних проблем із її експлуатацією не було. В обслуговуванні цей величезний об’єкт, звісно, нелегкий, та якщо за ним добре доглядати, він може прослужити містові ще не один десяток років.  

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід