Сергія Чубірку в Ужгороді знає багато хто. Успішний юрист і бізнесмен на пенсії зайнявся тим, про що мріяв усе своє життя, – став дизайнером унікальних меблів і реставратором старожитностей. Виглядає пан Сергій теж дуже оригінально, чого вартий лише його знаменитий велосипед, який дуже люблять фотографувати як місцеві, так і туристи. У соцмережі пан Сергій завжди наголошує на тому, що пенсійний час – чудовий, і його треба використовувати для того, щоб насолоджувати життям. Тож «Про Захід» вирішив розпитати Сергія Чубірку про стиль його життя, щасливу пенсію і шлях до неї.
– Пане Сергію, як сформувався ваш стиль життя?
– Мені здається, основи його були закладені ще в дитинстві, коли мене на три літні місяці батьки відправляли зі Сваляви до бабусі і дідуся в Жденієво. Там була велика пасіка, ліс навколо. Саме в лісі я проводив більшість часу, тож тепер не пропаду ніде, бо вмію і їжу собі знайти, і зварити каву з коренів кульбаби, і навіть цигарки з грибів зробити. Тобто дитинство моє минуло у повній свободі – це і заклало основи на все життя.
– Ви родом зі Сваляви?
– Так, звідти походить одна з гілок моєї родини. У Сваляві я навчався, мав першу роботу на заводі «Електрон», потім служив в армії в Москві (будував у «стройбаті» об’єкти до Олімпіади-80), а потім поїхав навчатися до Харківського юридичного інституту – найкращого в СРСР. По закінченні навчання мене з дружиною (ми навчалися у Харкові разом) направили працювати суддями в Сваляву, але дуже скоро забрали звідти на роботу в облвиконком. Там я працював 8 років.
– Мені, чесно кажучи, важко вас уявити суддею чи працівником облвиконкому…
– А я й не був типовим чиновником, завжди вирізнявся, був білою вороною. Мене всі ті п’янки, карти, баби не цікавили. Я був трохи вище всього цього – мене цікавила музика, вона була і є частиною моєї життєвої філософії. У мене колись була найбільша в Закарпатській області колекція вінілових платівок. Я залишив її своєму другові, нині від неї майже нічого не лишилося.
– А де ви працювали після облвиконкому?
– На початку 1990-х пішов юристконсультом у «Лісбанк». То були такі цікаві часи, коли старі закони і правила вже не працювали, а нові лише починали формуватися. Мене тоді охрестили найкращим бізнес-юристом України, бо я мав сміливість заключати такі контракти, за які ніхто не брався. Тоді, наприклад, я склав контракти і купив для «Лісбанку» два літаки Іл-76. Літав для цього в особистому літаку Кучми з фахівцями КБ «Південне» до Ташкенту. Це був дуже цікавий досвід, який дав мені багато знайомств і відкривав переді мною дуже великі перспективи. Мені пропонували високі посади в правоохоронних органах, але я казав, що свою свободу на «корочки» не міняв, не міняю і міняти не збираюся. Я знав, що не витримаю роботи в цій м’ясорубці-системі і не хотів, аби вона мене перемолола, якщо я спробую щось змінити. Я був і є таким собі хіпі в душі, мені усього цього просто не хотілося.
– А от хтозна, можливо, через ваше небажання йти у систему ми втратили чудового прокурора.
– Можливо. Не буду хвалитися, але я справді мав для цього знання і навики. Свого часу у Харківському юридичному інституті був одним із кращих студентів, старостою своєї групи. У нас викладали такі професори, за підручниками яких студенти ще наступні 100 років будуть вчитися. Але працювати в системі – не моє, тому я обрав бізнес. Працював у приватній фірмі «Орбіта», яка однією з перших в Україні займалася торгівлею з Європою, починаючи від пшениці, закінчуючи ковбасою. Потім була власна приватна фірма «Топ-кераміка», як займалася продажем сантехніки і керамічної плитки. Ми перші почали її возити з Італії та Іспанії. Навіть з Києва до нас приїздили за плиткою. Першу систему джакузі в Україну теж я завіз. Директором цієї фірми і був багато років.
– Що змінилося у вашому житті, коли ви вийшли на пенсію?
– Майже нічого не змінилося, хіба що більше свободи стало, не треба вже думати про податкові декларації, звіти та іншу дурницю. Чому я так ставлюся до пенсії? Я просто щиро вважаю, що бути пенсіонером – чудово. У багатих країнах люди з виходом на пенсію, можна сказати, починають нове життя. Коли я відпочивав на Мальті, із захопленням спостерігав за європейськими пенсіонерами, котрі радіють життю і насолоджуються ним. Там такі були бабусі – я би сам закохався, хоч їм уже було за 80. Доглянуті, красиві, усміхнені, вони до кожного виходу у ресторан змінювали сукню. І дідусі в них такі ж були. А в нас це трохи викривлено: працювали за трудодні, а тепер (так само, як і я) мусять вижити з мінімальної пенсії. Тільки я цим не дуже переймаюся, бо для мене гроші є лише інструментом для досягнення якоїсь цілі. Якщо ти не маєш матеріальної цілі, вони тобі не потрібні. Я їх називаю целюлозою, бо так і є, це – просто папірці. Ще Карл Маркс писав: «Гроші – це умовний еквівалент труда».
– То зараз, на пенсії, ви маєте можливість займатися тим, до чого лежить душа?
– Я би це назвав самореалізацією. Я завжди хотів бути художником, займатися дизайном, але в СРСР такого слова не існувало. Тому тепер я займаюся тим, чим хотів. Найбільше мені подобається працювати з деревом. Я роблю ексклюзивні меблі в єдиному екземплярі без повтору. Але працюю також зі склом, керамікою, залізом, корінням. Мені подобається поєднувати різні матеріали і фактури. Кожна річ, яку я виробляю несе в собі певну філософію.
– Навіть ваш знаменитий велосипед?
– Звісно! В моєму велосипеді все гармонійно, там нема нічого зайвого. Я можу пояснити кожну деталь, кожну наліпку, кожен надпис. Його база – американська, з невеличкої вінтажної серії. А я його ще додатково прикрасив старовинними речами: лампою, гудком. Тому він єдиний такий у всьому світі. А нещодавно ще й життя мені врятував. Я їхав на концерт «The HARDKISS» в амфітеатр, коли на добре освітленому пішохідному переході мене збив автомобіль. Велосипед котив, тому удар прийшовся на нього. На щастя, серйозних травм я не отримав, хоча й відлетів на кілька метрів. Коли трохи отямився, все ж поїхав на той концерт.
– Це жахливо! Сподіваюся, травми не дадуть про себе знати пізніше. Але, повертаючись до вашої роботи, бачу на вашій сторінці у соцмережі, що ви працюєте під брендом майстерні «NOVA STODOLA» й іноді показуєте неймовірно красиві речі, які реставруєте. Ви, мабуть, знаєте усіх місцевих колекціонерів старовини?
– Майже всіх. Знаєте, у нас насправді в приватних колекціях такі скарби зберігаються, яким можуть позаздрити світові музеї. Але їх, звісно, надійно бережуть і ховають від сторонніх очей. Я теж збираю деякі старі речі, мрію колись відкрити власний музей, який буде ще й рок-клубом. А ще купив не так давно невеличку старовинну кузню з усім оригінальним начинням. Вона зараз на Івано-Франківщині, але я мірю з часом перевезти її сюди.
– Я знаю, що ви є фанатом гурту «Pink Floyd».
– Ні-ні, я не фанат гурту, я його поціновувач (це різні речі, на мою думку). Саме так я і сказав одному з учасників гурту Девіду Гілмору, коли ми з ним переписувалися в соцмережі. Він, до речі, дуже простий і приємний чоловік. Я знайомий також із його дружиною, вона дуже талановита музикантка. Музика гурту «Pink Floyd» – це моя релігія, по якій я живу все життя. У них, наприклад, є пісня про дельтаплан, в якій точно описано те, що колись сталося зі мною: як я мріяв полетіти і як для цього змайстрував дельтаплан.
– Ви сам змайстрували дельтаплан?
– Так, зробив його у своєму «керті» у Сваляві. З журналу угорського «Езермештер» взяли з друзями креслення, купили в магазині деякі матеріали, зробили дельтаплан, який назвали «Леонардо-1». Він літав, але добре, що не високо, десь на 30 метрів, піднімався. Та і цього було доста, щоб коли я падав, повний писок був землі. Якби не шолом, то й голови би не було.
– А «Леонардо-2» був?
– Був і «Леонардо-2», звісно. Маю один гріх: коли служив у Москві, украв у бібліотеці імені Леніна книжку «Как научиться летать на дельтаплане». Тоді я часто ходив на Крилатське (такий район у Москві), де збиралися конструктори саморобних дельтапланів. Там я надивився на те, якими вони бувають, як літають, і коли повернувся з армії додому, зробив із друзями «Леонардо-2». Навіть у газеті «Ленінський шлях» у 1981 році про нас писали.
– А як ви познайомилися в часи Радянського Союзу з іноземною музикою?
– З угорського і словацького радіо. Потім їздив у Москву (в мене там жив дідусь), тусувався з прогресивною молоддю, був на квартирниках, де познайомився з багатьма талановитими людьми, наприклад, тим же Макаревичем. Бачили би ви, як я тоді виглядав: волосся по пояс, італійські вельветові штани, футболка «Stanford», топанки румунські на платформі.
– Тепер ви теж дуже оригінально одягаєтеся і виглядаєте.
– Мені подобається мій стиль, я люблю прикрашати себе деталями, бо вважаю, що саме вони створюють образ. Іноді в місті на мене люди здивовано дивляться: хтось – із захватом, а хтось – як на дивака. А мені подобається так жити. Я дотепер, наприклад, ходжу на дискотеки. Востаннє у Льоші Уманського на «Круглому звуці» був у Берегівському районі з другом із Чехії. Танцював шість годин поспіль. На концерти я ходжу, але, звісно, і до лікарів ходжу теж – це вже вікове.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
