З дільничним офіцером поліції Іваном Белецьким ми знайомі з часів Революції гідності. Тоді ми записали з ним перше інтерв’ю про ужгородський Майдан, згодом, коли він став членом виконкому Ужгородської міської ради, записали друге інтерв’ю – про роботу виконкому і бачення Івана розвитку міста. Подальший період його мобілізації до війська трохи випустили, хоча постійно спостерігали за службою Івана, а тепер вже спілкуємося на кардинально іншу тему – говоримо про чотири роки роботи у поліції та криміногенну ситуацію в Ужгороді.
– Іване, як би ти описав свій нинішній стиль життя?
– Життя моє зараз дуже насичене: гора роботи – і зовсім нема часу на розваги, телевізор, книжки, спорт, ліс та інше. Навіть для сім’ї та доньки, на жаль, нема достатньо часу.
– Скільки годин триває твій робочий день?
– Щодня працюю від ранку до 19-20.00. Робота у суботу теж стала буденністю, навіть у неділю можуть викликати.
– Чому після 2,5 років в армії ти пішов до поліції?
– Я, може, служив би і далі, але в той час захворіла мама і я мусив повернутися додому. У поліцію пішов в 2017-му, брав участь у двох конкурсах: на дільничного і на патрульного. Пройшов у обидвох, але обрав роботу дільничного, бо це був якраз початок реформи системи дільничних офіцерів. Чому? Добре усвідомлював, що у міськвідділі куди непростіша ситуація, ніж у патрулі. І саме це було основною причиною, мабуть. Хотілось взяти участь в змінах і стати їх частиною.
– Не секрет, що багато хто з молодих поліцейських з різних причин не витримали роботи і покинули професію. Ти не шкодуєш, що пішов працювати у поліцію?
– Не шкодую, бо багато чого тут навчився. Але розчарування трохи є, адже на моїх очах за 4 роки роботи відбувається погіршення криміногенної ситуації, разом з якою погіршується ставлення населення до поліцейських.
– Тобто реформа поліції, на твою думку, дала збій?
– Реформа проводиться керівниками міліцейської закалки, які звикли чітко виконувати вказівки зверху, де не завжди знають проблеми в службі «чорноробочої» ланки поліції. На керівних посадах управлінь та відділів замало молодих людей нового мислення, які би боролись за нову якість поліцеїстики з принципом якісної першості, відкритості перед суспільством і усвідомленням потреби прощання з неякісними кадрами.
– Ти не боїшся отак відверто про це говорити? Бо ж ти не вперше порушуєш ці питання, час від часу пишеш про недосконалості правоохоронної системи на своїй сторінці у соцмережі «Facebook».
– Стосовно цього у мене не раз було спілкування з керівниками. Їх за це ганяють «зверху», а вони мусять ганяти мене. Але на моє місце бажаючих мало, тому особливо не карають. Така посада, ще й у міськвідділі, і є каральною.
– За яку дільницю у місті ти відповідаєш?
– За весь правий берег Ужгорода. Це найбільша дільниця по кількості населення в області. Я не один на ній працюю, маю молоду команду. Усі ті кадри, до яких я свого часу прийшов, вже розійшлися. Серед причин – велика кількість заяв, адмінправопорушень, злочинів, домашніх арештів, приводів до суду, наглядів за колишніми в’язнями, масових заходів і ще багато чого, що опрацьовує наша дільниця. Весь свій робочий бігаємо пішки від Доманинців до Червениці. Зараз своїми силами відремонтували старе «Жігулі», то трохи стало легше. Згідно з наказом один дільничний має охоплювати територію зі 7 тисячами мешканців, але у нас виходить в рази більше.
– Яка наразі криміногенна ситуація в Ужгороді? Чи правда, що у нас зараз такий же розгул злочинності, як у 90-х?
– Я не можу порівняти з 90-ми роками, не вивчав тих статистик. Але нині, судячи з великої кількості заяв про злочини, криміногенна ситуація є справді складною. Я це бачу по великій кількості колишніх в’язнів, навколо яких групуються все нові й нові друзі. В обов’язки дільничного офіцера входить і перевірка раніше засуджених, тому я з ними часто спілкуюся і бачу зниження страху перед відповідальністю за нові злочини. Жаль, що у нас нема соціальних програм підтримки і супроводу колишніх в’язнів.
– З чим пов’язуєш збільшення кількості злочинів і злочинців? Зі загальною важкою економічною ситуацією в країні?
– Я не вважаю, що кількість злочинів прямо пов’язана з бідністю населення чи з відсутністю роботи. Є певний тип людей, які не будуть працювати, навіть, якщо у них буде така можливість. Мій брат живе у Чехії, де роботи багато і добробут кращий, але в нього протягом року вже двічі скло на автомобілі розбивали для того, щоб витягти куртку, а ще велосипед викрали з під’їзду. Нещодавно на моїй дільниці один чоловік якраз вийшов із в’язниці, два роки протримався, навіть на роботу влаштувався, дахи ремонтував. Я так за нього радів, а він взяв і минулого місяця автомобіль викрав. Тепер чекає суду.
– Ти знаєш усіх колишніх в’язнів і проблемних людей на своїй дільниці?
– Не всіх, але більшість, звісно, знаю. У тому й цінність тих поліцейських, які кілька років відпрацювали дільничним або «опером», що вони вже всіх потенційних злочинців на своєму окрузі знають і впізнають із будь-якою зачіскою і в будь-якому одязі. Тож коли такі кадри полишають роботу, це – велика біда, бо новачкам треба починати все спочатку. Мої «підопічні» знають мене, а я знаю їх. Вони зі мною вітаються, іноді кажуть, що знають, де я живу, натякаючи, що якби хотіли, то і до мене в помешкання би залізли. Але поки не лізуть.
– Чому? Поважають?
– Мабуть. Я розкажу одну історію, недавній випадок. Я «допоміг» одному раніше судимому чоловікові сісти за грати, цього разу за те, що наніс ножові поранення жінці. Але він не образився, навіть пише мені якимось чином у «Facebook», надсилає фото, як вони з тортом Новий рік святкували, просить маму провідати. Маму його я справді провідував кілька разів. Вона на мене не ображається за те, що був між тими, хто її сина затримав, вже звикла до того, що він постійно у в’язниці.
– На твоїй дільниці є ще одна цікава проблема – ромські хлопчики, котрі бігають центром міста, вриваються у магазини, крадуть, плюються, б’ють і лякають перехожих. З ними якась робота з твого боку проводиться?
– Це справді проблема, вирішити яку я не можу. У 2017 році, коли я прийшов до поліції, ми цих малих ромів знали в обличчя і по іменах, їх було не так багато. А зараз постійно нові й нові додаються до компанії. Вони розуміють, що їм все сходить з рук і поводяться дедалі зухваліше. Ми цих дітей разів 10 уже «брали» на різних злочинах і хуліганствах, востаннє попалися нашим працівникам на крадіжці з Цегольнянської церкви. Та оскільки вони неповнолітні, адекватно покарати їх важкувато. А батькам своїм вони просто не цікаві, мені одна мама прямо сказала, щоб ми її сина забрали. Вона була вагітна 9-тою дитиною і складалося враження, що ті діти, за яких держава вже не платить, їй не цікаві. Мені насправді шкода цих хлопців, вони не винні, що живуть у таких умовах. Вони голодні, погано вдягнені, заздрять іншим – це і примушує їх здобувати гроші злочинами. А далі вони вже втягуються, їм починає подобатися спосіб життя, коли гроші можна не заробляти, а вкрасти чи відібрати. Я переконаний, що з таких неблагополучних родин дітей треба забирати, бо потім їх уже важко буде змінити, вони назавжди будуть втрачені для соціуму і становитимуть для нього проблему.
– Що найважче у роботі дільничного офіцера?
– Найважче розуміти, що ні активна частина населення, ні керівництво поліції, ні політичні сили не піднімають конкретні проблемні питання, через які зростає зухвалість правопорушників. В плані судочинства і прокуратури, з якими ми постійно паралельно працюємо і знаємо сутність їхньої роботи, те саме.
– Чи відчуваєш ти нині зменшення рівня поваги до поліцейських?
– Так, і однією з причин цього є якість кадрів. Якщо до вас приходить працівник, який навіть візуально не схожий на того, кого ви хотіли би бачити поліцейським, то, звісно, важко сприймати такого, як охоронця закону. Не вистачає, як на мене, і відкритого діалогу між поліцією та населенням. Саме тому я і розповідаю про свою роботу у соцмережі, саме тому показую, яка це важка і часто невдячна робота. Попри це, поліція змінюється на краще в плані особистої дисципліни. Її допомагає змінювати активне населення. І, як каже мій друг, що колись був міліціонером: «Якби ви тепер працювали, як колись ми, то вас би всіх сьогодні вигнали або посадили».
– А чи є в твоїй роботі світлі історії?
– Звісно. Я дуже радію, коли вдається напоумити когось із правопорушників. От, наприклад, був один хлопець, який ще неповнолітнім кілька разів попадався на дрібному. У відділку він завжди дивився на прапор, який висить у моєму кабінеті, розпитував про службу в армії. Я порадив йому теж спробувати себе на службі. І от він недавно заходив до мене у формі, веселий, першу зарплату отримав, цілком задоволений життям. От такі моменти дають мені стимул працювати далі.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
