Старовинні храми Ужгорода мають чимало досі нерозкритих секретів. Один із них – хай навіть зовсім невеличкий – відкрився нещодавно реставраторам, котрі працювали у вівтарній частині римо-католицької церкви св. Георгія, що розташована на початку вул. А. Волошина. Стіни цього храму в 1987 році були суттєво перемальовані, тож визначити, як вони виглядали до того, можна лише після масштабних реставраційних робіт. Поки що парафія не має фінансування на такий дорогий проєкт, тож власними силами намагається проводити точкові реставрації. Саме під час реставрації дерев’яних панелей під ними були виявлені оригінальні розписи ще з 1885 року. Ця знахідка неабияк здивувала й обрадувала реставраторів, адже в майбутньому, коли до масштабних робіт таки візьмуться, фахівці матимуть важливу й суттєву підказку.
А почалося все ще у 2023 році, коли настоятель парафії св. Георгія в місті Ужгороді о. Мирон (Петенко) звернувся до молодого ужгородського реставратора Володимира Козурака з проханням відреставрувати одні з найстаріших предметів у церкві – комплект із трьох стільців, на яких під час мес сиділи священник і помічні священники. Це вже згодом реставратори знайшли на одній із ніжок центрального стільця ініціали (ймовірно, майстра) і початок дати – 18??. А до того ніхто й не знав, скільки тим стільчикам років, хоча й підозрювали, що багато. «Ми дуже хотіли відновити ці стільці, оскільки вони багато років були частиною історії нашої церкви», – каже о. Мирон.
Реставратори Володимир Козурак та Олександр Криса взялися до роботи, забравши стільці до майстерні. Виявилося, що в основі конструкції меблів була деревина з дуба, різьблений декор виготовлений із м’якішої деревини – липи або вільхи. Роками на ці чудові дерев’яні стільці з ніжками у вигляді лев’ячих лап та декором із виноградними гронами нагромаджували шари нової фарби. Реставратори знайшли там і гіпсове шпаклювання, і фарбу-«бронзівку», й аерозольну фарбу. Коли все це відчистили, в основі виявили бежевий колір, який зрештою і відновили. Цікаво, що подекуди в елементах різьблення фахівці знайшли залишки оригінального позолочення й посріблення, яке зберегли й доповнили. На жаль, дату виготовлення меблів так і не вдалося встановити, адже згадувані вище ініціали й початок дати були розташовані в самому низу ніжки, яка за роки була оббита найбільше. Однак із джерел відомо, що масштабне оновлення й умеблювання інтер’єру храму відбувалося у 1885 році, тож, імовірно, саме тоді й були виготовлені три стільці для священників.
Нині ви вже можете їх побачити у святилищі або вівтарній частині церкви св. Георгія, однак зовсім не на тому місці, де вони стояли у 1885-му. Річ у тім, що до Другого ватиканського собору 1969 року літургія відбувалася зовсім інакше, як інакше виглядало й святилище. Однією з важливих змін було те, що священники мали молитися не лицем до головного вівтаря, як раніше, а навколо престолу, обличчям до своєї пастви. Тож якщо нині стільці для священників розташовані біля головного вівтаря передом до людей, то раніше вони стояли під стіною, можна сказати, боком або трохи відвернуті від пастви. Точно відомо, що до 1969 року в церкві св. Георгія ці стільці стояли вздовж правої бокової стіни вівтаря (якщо дивитися з боку входу). А позаду них під час умеблювання 1885 року були встановлені дерев’яні панелі – ймовірно, з естетичних міркувань й аби священникам не було холодно від стіни.
Якщо нині ви прийдете до храму св. Георгія й придивитеся до вівтарної частини, ви побачите такі дерев’яні панелі з обох боків. Ще кілька місяців тому вони виглядали зовсім інакше – були потріскані, покручені, пошкоджені шкідником, помальовані в сірий колір, а оригінальне золочення на різьбленні – зачухане й замальоване фарбою-«бронзівкою». Було вирішено, що реставратори спробують відновити їх. Володимир Козурак розповідає: «Ми вияснили, що ці дерев’яні панелі мали декоративне і функціональне призначення, але встановлені вони були не в один час і виготовили їх точно різні майстри. Першою тут з’явилася панель із правого боку, біля неї стояли стільці для священників. Оглянувши її, ми виявили, що спершу майстри припасували цю панель щільно до стіни, однак згодом чомусь трохи відсунули, можливо, аби стіна «дихала». Під час цих робіт панель досить сильно пошкодили, ми бачимо, як її грубо з’єднали великими цвяхами. Також у ході реставрації ми побачили, що майстри, ймовірно, дуже поспішали – використали не дуже добре висушену хвойну деревину. В результаті її багато років точив шкідник».
Володимир Козурак зазначив також, що хвойна деревина була свідченням того, що на оздобленні церкви економили, адже це не той матеріал, з якого роблять умеблювання на віки. З тогочасної преси й справді відомо, що в 1885 році внутрішнє оздоблення храму проходило в економії та нестачі коштів. Тодішній священник Ондраш Будіш не мав необмеженого бюджету, більше того – отримав кошторис на суму 25 000 форинтів, а в ході робіт мусив перевищити його на 10 000 форинтів. Додаткові кошти надавали вірники, заможні городяни, організації, священники, однак збір був важким і тривалим. Вочевидь, економія позначилася і на дерев’яній панелі, яку в той час могли не розглядати як декор на тривалий час.
Коли реставратори кілька місяців тому приступили до роботи над цієї панеллю, звернули увагу на те, що одна з дощок погано тримається. Коли ж її зняли, аби надійніше закріпити, виявилося, що під дерев’яним панно зберігається давній стінопис: оливкове тло зі тьмяно-рожевою смугою. «Якщо в майбутньому буде проведена повна реставрація розписів, побачимо, що церква стане темнішою, камернішою за рахунок стін оливкового відтінку і темно-червоної мармуризації, – веде далі реставратор Володимир Козурак. – В ході роботи над панелями ми побачили, що первісний їхній колір мав подібний оливковий відтінок із червонуватими вставками. Разом воно мало виглядати дуже гармонійно».
Секрет оригінального кольору стін церкви завдяки тому, що він зберігся під старою панеллю, було відкрито, та постала нова загадка. Річ у тім, що на панелі є зображення, в якому поєднано розгорнуту книжку (ймовірно, Євангеліє), хрест, жезл, як символ влади, і єпископську митру. Можливо, під цим символічним зображенням на красивих стільцях з різьбленими спинками мав сидіти єпископ? Але чому, якщо храм св. Георгія ніколи не був кафедральним і тут не служив єпископ? Нинішній керівник парафії о. Мирон вважає, що митра могла означати підпорядкування і послух єпископу, але також зображення могло позначати чільне місце, яке займав єпископ під час відвідин цього храму.
А тепер перейдемо до дерев’яної панелі на лівій стіні вівтарної частини церкви. Як ми вже зазначали вище, реставратори, до яких на цьому етапі робіт долучилися студентки Закарпатської академії мистецтв Христина Панасович та Олена Палюшко, чітко побачили, що ця панель є новішою за стару, і в процесі роботи знайшли цьому підтвердження – ініціали майстра і дату 1906.
Виготовлена панель також із хвойної деревини, різьблення – з липи чи вільхи. Якщо у випадку з правою панеллю було одразу зрозуміло її функціональне призначення (під нею стояли стільці для священників), то у випадку з лівою панеллю спершу не було зрозуміло, для чого її встановили через 20 років після правої – невже просто для дзеркальної гармонії? Відповідь знайшлася випадково. У наві церкви давно стояв ряд з’єднаної лавиці-парти, яка за стилем і розмірами суттєво відрізнялася від решти лавиць. За одним вигином вдалося зрозуміти, що вона з вівтарної частини, і коли її припасували до лівої панелі, вона ідеально туди вписалася. Настоятель парафії о. Мирон (Петенко) вважає, що за цією партою-лавицею могли сидіти міністранти, тобто юнаки, котрі допомагали священнику під час меси. У ніші під партою вони могли зберігати потрібні їм речі чи книжки. А дерев’яна панель позаду слугувала міністрантам спинкою – щоб вони не спиралися на холодну кам’яну стіну.
Як уже зазначалося вище, ще кілька місяців тому обидві дерев’яні панелі були в дуже поганому стані, тож реставратори почали з того, що обробили деревину засобом від шкідників, загорнули її в плівку, зробивши карантинні умови на кілька тижнів. Далі потрібно було розчистити панелі до первісного кольору, а для цього довелося добряче попрацювати, адже роками їх перефарбовували, нашаровуючи все нове й нове покриття. Як уже зазначалося, оригінальний колір виявився оливковим, різьблений декор був позолочений. Реставратор Володимир Козурак розповів, що панелі потрібно було буквально зцілювати: заповнити тріщини, укріпити, доповнити зниклі елементи тощо. Цікавою виявилася знахідка круглих отворів від навісних підсвічників. Самі вони не збереглися, але цікаво, що були вони на тому ж рівні, що й підсвічники на головному центральному вівтарі. Реставратори зі священником припустили, що якщо підсвічники на панелях були подвійними, то загалом напівколом вівтарну частину освітлювали 12 свічок, що було дуже символічно й створювало гарне освітлення. На замовлення парафії були виготовлені нові підсвічники, тож після завершення реставраційних робіт їх встановили на ті ж місця, де вони були передбачені.
Про те, яка велика робота була пророблена в цій невеличкій частині старовинного храму св. Георгія, можуть нині «розказати» порівняльні фото, а ще «магія реставратора» – ультрафіолет, під яким добре видно темні плями, які показують підтоновані втрати на деревині. Тепер і в наступні 10 років за цілісність цих панелей можна бути спокійними і переходити до реставрації наступних об’єктів. Так, на дбайливе очищення і реставрацію вже чекають головний вівтар церкви, а ще розкішна казальниця – дерев’яний балкончик, з якого священник виголошує проповіді.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
