Регіональні Новини

Найстарший ужгородець Микола Деревляник відзначив 103 роки (Фото)

Його з цими іменинами чомусь не привітали ні міський голова Ужгорода, ні хтось з перших керівників міськради. У них –вибори. Не до того. Керівництво Ужгородського поштамту запросило у колектив. Тепло поздоровили, піднесли квіти й дарунок. Микола Яношович усе своє трудове життя віддав зв’язку, пошті в Хусті, Ужгороді.

Вихід на вшанування свояки дозволити, як виняток. А так через боязнь підхопити вірус аксакал ужгородський мусить сидіти вдома. То для нього, як вільну птаху закрити в клітці. Місця собі не знаходить. Добре, що у центрі Ужгорода, в будинку, де має квартиру, є невеликий дворик з деревами, лавицями. Виходить щодня на прогулянку між яблуньки, виноград, веде з ними бесіду. Кілька десятиліть поспіль звик жити, як такий собі Робінзон Крузо. Весь час з ранцем у гори, на велосипеді до Рахова, Міжгір’я. Своїх родаків весь час тягнув на природу, де ночували по кілька днів у наметах. На Перечинщині Деревляника знають всі дерева, ріки, потічки, криниці. Коби не та епідемія, пішов би, як робить це останні роки, на площу перед Ужгородським поштамтом, далі по набережній, аж до транспортного мосту через ріку Уж, який називають «Масариковим».Зведений в Ужгороді в 1932 році.

Підійшов би Микола Яношович до монумента-погруддя Томаша Масарика поряд біля мосту, в сквері. «То мій президент з усіх президентів, генсеків, регентів, котрих мав за своє 103 річне життя в п’яти державах – Австро-Угорщині, Чехословацькій Республіці, Карпатській Україні, Угорщині, СРСР, Україні»- мовить гордовито, непідробно. Якраз 102 роки тому Масарик став президентом ЧСР.А йому, Миколі Яношовичу, зараз на рік більше -103. У 1932-ому, коли в Ужгороді, звели міст, батько взяв 15-ти річного сина й вони потягом / нянько працював на залізниці й можна було йому 12-ть разів, а членам сім’ї 6-ть разів на рік безкоштовно мандрувати куди бажаєш/ подалися в Прагу, аби завітати до Томаша Гаріга Масарика. Той прийняв, розпитав про життя в Підкарпатській Русі, на прощання вручив хлопцеві презент.Народився Деревляник в кінці жовтня 1917-го, в угорському містечку, що неподалік Дебрецена. Первісно мав ім’я МІКЛОШ. Коли виповнився рік, мама померла. Тата направили працювати у Рахівський район Закарпаття, де той знайшов собі файну гуцулку. А родина її не бажала приймати. Все ж Міклош зі своїм братом поїхали до батька. Мачуха їх прийняла, стала другою мамою, такою доброю, турботливою.

Тато з новою дружиною настаралися ще четверо діточок і загалом, разом з двома від першого шлюбу мали шестеро чад. Міклош-Микола у словацькому Пряшеві освоїв ремесло телеграфіста. З цією професією пішов добровольцем до Чехословацького війська. Після демобілізації працював цивільним зв’язківцем у Хусті, де зустрів свою кохану Марію. Одружилися в 1941-ому. Тоді вже йшла Велика Війна. Німеччина разом з Угорщиною напали на Радянський Союз. За законами угорськими, для одруження чоловік мав мати 24 роки, а наречена – 22. Міклошу не вистачало кілька місяців. Батько написав заяву, що син дуже любить свою Марію. Дали добро на вінчання. Пара повечеряла у ресторації Хуста. Він мав парадний костюм, вона у вельоні, білій сукні. Невдовзі молодого забрали до угорського війська. У 1943 році польова пошта принесла лист з дому – дружина Марія народила доньку. Відпустили жовніра-гонведа на кілька днів з фронту. Немовлятко нарекли Любомирою. Таким рідкісним для Закарпаття ім’ям. То, певно, так обоє хотіли вижити на тій війні, вберегти дитинку. Любомира – Любий Мир. У радянські часи якось обійшло його пильне, всевидюще око режиму. Не мучили допитами, розпитуваннями, чому перебував в армії противника. Був зв’язківцем, не стріляв ні в кого. Деревляника записали в документах Миколою, хотіли ще змінити по-батькові -Яношович на Іванович, але той делікатно наполіг, що батька звали Яношем. Залишили Яношович. З Хуста у 1951-ому переїхали до Ужгорода. На головній пошті кілька десятиліть працював головним касиром. Ніколи й копійки нестачі. В усьому пунктуальний, з каліграфічним почерком. Донька Любомира залишилася їхньою єдиною дитиною з Марією. У 1985-ому дружини не стало. До пандемії щонеделі її поминав на Службах Божих у римо-католицькому храмі. Любомирі вже тепер 77 літ. Еілька десятиліть пані Любомира Миколаївна Деревляник-Вайдафі працювала лікарем, згодом у медичній лабораторії. Має файного, доброго чоловіка Степана Вайдафі, а разом з ним – одного сина Степана, і вже його чудову наречену Марину, їхнього легіньчика Андрійка. Прізвище молодої сім’і – Вайдафі.Всі вони, а також свати Іван та Марія, дбають турботливо про Миколу Яношовича Деревляника. Раз у 2-3 дні несуть йому продукти, все необхідне. А газда то завжди стриймає не вельми радісно, бо хоче сам собі робити закупи в магазині. Так звик. У себе в оселі сам прибирає, пере білизну. Дещо хибить зір, слух, але каже, що для такого «сизокрилого орла» то нормально. Свояки побоюються, аби тато-дідик-прадід раптом не вирвався «із домашнього арешту», й не чкурнув кудись на свою любу Перечинщину електричкою. Так ще кілька літ тому ставалося не раз. Намагалися зупинити його вигаданими розповідями про блукаючих ведмедів то там, то там. Марно. Хитав холовою. Казкуйте, думав собі. Й весело додавав: Деревляник з дерева, то його клишоногі не чіпатимуть. Який секрет Вашого довголіття й кінозіркового молодечого вигляду, постави? – щоразу запитують. У відповідь Микола Яношович Деревляник: після16-ої години ніколи нічого не їжте, як я роблю це півстоліття. І живіт у горах, лісах по сім днів на тиждень.

А ХТО ПРИВІТАЄ МИКОЛУ ЯНОШОВИЧА ЗІ 103 РІЧЧЯМ, ТОЙ СОБІ ЗАЧЕРПНЕ 103 КРАПЛИНИ З ЙОГО ЖИТТЄДАЙНОЇ СТУДНІ-КРИНИЦІ.НАСАМКІНЕЦЬ цікава інформація від начальниці управління Закарпатського пенсійного фонду – Наталії Павлівни Мигалини. Про закарпатських довгожителів станом на кінець листопада 2020 року.====Наталя Мигалина«Сьогодні в Закарпатській області зареєстровано 254825 пенсіонерів, з яких 51792 все ще працюють.Закарпаття славиться своїми довгожителями: зараз в області 1911 закарпатців, котрим виповнилося 90 років, та 2053-ом – від 91 до 100 років. 40 закарпатців переступили 100-річний віковий рубіж.У Перечині мешкає 104-річна Олена Іляш, в Сторожниці на Ужгородщині – 105-річна Анастасія Шевчук, а у Великих Геївцях, що теж в Ужгородському районі, мешкає найстарша закарпатка Уляна Карак, якій 18 квітня цього року виповнилося 107 років!»

БОГДАН БАРБІЛ, Заслужений журналіст України. Ужгород

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 57 = 67