Тут величезна територія, п’ять річок і дванадцять озер із гліцериновою водою, дрімучі ліси та болота, червонокнижні рослини та тварини, мальовничі пейзажі та дика природа, яку у Європі вважають унікальною.А вдома – степи, які особливо гарні, коли цвіте різнотрав’я, і де так добре спостерігати за перельотами птахів…
Пан Ігор – із Маріуполя. Він все життя працює в лісовому господарстві. В цій сфері чоловік – профі. Його досвід цінують і на новому місті роботи – в Нобельському національному парку, що на Зарічненщині. Він тут вже упродовж двох місяців.
«Місцевість, звичайно, інша. Адже у нас – Південь, тут Полісся. Там були степи, тут – болота. Але у плані професійної діяльності дуже мало що відрізняється. В Нобельському парку я займаюся охороною природно-заповідного фонду. Мені все це знайоме. Адже і в нашому лісовому господарстві ми над цим працювали. Щоправда, територія була меншою. Але ми мали вольєри, розводили фазанів, качок, диких кабанів і випускали в угіддя», – згадує чоловік.
А ще завдяки своїй роботі чоловік дуже добре знає місцевість Маріупольського району. Власне, це допомогло йому врятувати сім’ю і виїхати з окупованого міста на територію, підконтрольну Україні. Було все: і прильот міни, яка пошкодила їх автомобіль, і блокпости, і перевірки та контролі, і довга-довга дорога. На Рівненщину Ігор із дружиною та маленькою донькою приїхали 29 березня. Сюди його покликав друг, із яким разом навчалися в Національному аграрному університеті в Києві.
«З Миколою ми жили в одній кімнаті, здружилися. Вже потім він приїздив у гості до мене в Маріуполь, а я бував у нього, – розповідає чоловік. – Він зателефонував, коли ми змогли вирватися з окупації і потрапити на територію, підконтрольну Україні (бо ж там у нас зв’язку не було) і покликав до себе – на Рівненщину».
У Маріуполі родина пережила і обстріли, і підвали, і руйнування будинків, і нестачу продуктів. Та попри це наважитися залишити місто було дуже важко.
«Ми насправді не знали, куди їдемо. І взагалі куди можна втекти. Всюди все горить, бомблять. Ми сідали в машину і боялися подумати, де ми з неї вийдемо і чи вийдемо взагалі, – згадує пан Ігор. – У той час, коли ми виїжджали, місто окупували. Нас наполегливо переконували залишатися, казали, що України вже нема. А зв’язку ж не було, ми нічого не знали. Останньою краплею стала історія з автомобілем. Він був нашим зв’язком із іншим життям. Але прилетіла міна і розбила машину».
Автомобіль підремонтували і на ньому ж виїжджали. Тепер там вибите скло і дірки, у які можна просунути руку. Але пан Ігор каже, що цю машину дуже любить і полагодить. А іншої їм не треба. Тепер сім’я обживається на новому місці. Чоловік переконує, що працювати в Нобельському національному парку йому добре. І люди привітні та доброзичливі. Важко лише одне – бути не вдома.
Рівненська ОВА
