Давно виношував мрію поспілкуватися з доктором юридичних наук, професором кафедри адміністративного, фінансового та інформаційного права, директором Науково-дослідного інституту порівняльного публічного права та міжнародного права УжНУ, радником Голови Конституційного Суду України у 2008-2010 роках, відомим на європейських теренах вченим-конституціоналістом, автором понад 250 підручників, монографій і наукових статей, активним дописувачем до правових і суспільних видань, людиною з активною громадянською і яскраво вираженою патріотичною позицією Михайлом Савчиним – своєрідною візитівкою нинішньої генерації правничої школи Ужгородського національного університету. Така нагода трапилася незадовго до професійного свята правників.
– Пане Михайле, яким є Ваше ставлення до Дня юриста: як до корпоративного свята, яке об’єднує працівників юридичної сфери, чи як совкового рудименту?
Це не совкове свято. Ініціатором його запровадження був тодішній міністр юстиції України, а нині – суддя Конституційного суду Сергій Головатий. День юриста вводився у календар професійних свят країни для утвердження ідей верховенства права, яке базується на усталеній конституційній демократії, та акцентуванні того, що професійний корпус юристів покликаний забезпечувати права людини і захист правових цінностей. Це справді день єднання, оскільки ще є День адвокатури, День прокуратури, День поліції, День працівника суду тощо.
– Як Ви уподобали собі юриспруденцію? Це була мрія з дитинства, шкільної юності, чи випадковий збіг обставин?
Я закінчив фізико-математичну школу в Ужгороді ще за Союзу у 1990 році і хотів вступати до престижного на той час Московського фізико-технічного інституту (МФТІ). Але часи уже були непевні, Радянський Союз тріщав по швах і я ухвалив для себе рішення вступати на економічний факультет Ужгородського університету. Ще після восьмого класу придбав собі в «Букіністі» філософську працю Томаса Гобса «Левіафан», а це ж якраз праця про державність, теорію права, ідею верховенства права, багато читав літератури на історичну і суспільствознавчу тематику. Мабуть, воно й стало певним внутрішнім поштовхом, тому я не пішов на «менеджмент і підприємницьку діяльність», а написав заяву на відділення правознавства і був у числі його першого випуску у 1996 році. До цих пір добре пам’ятаю змістовні і цікаві лекції Володимира Галаса, Василя Фазикоша, Георгія Диниса…
– З чого розпочався Ваш шлях практичного правника?
Ще будучи студентом 5-го курсу мене взяли працювати консультантом в Ужгородський міський суд при заступнику голови Іванові Машкаринцю. Потім певний час працював в обласному управлінні юстиції. У 1997 році прикріпився в Інституті держави і права і почав писати дисертацію по Конституційному суду, а з 2008 – на викладацькій роботі.
Перший розділ дисертації написав про конституціалізм, але мені сказали про це не писати, а переключитися на конституційні функції і таке інше. Такий схоластичний підхід тоді домінував. Але я вважав за необхідне розкрити в роботі тему що таке конституціоналізм і конституційна юстиція, як центральний елемент. З серпня 2008 по липень 2010 працював радником голови Конституційного суду України і знаю механізми ухвалення рішень та їхній вплив на суспільно-політичну дійсність.
– Чим привабило Вас саме конституційне право?
Найперше – воно слабенько викладалось у 90-ті роки. Так було у всій країні, тому що підручників не було, а ті, що були – не давали необхідних знань. А я вчився по німецьких і по американських книгах. Наша обласна бібліотека мала три сильні видання – зокрема, німецькі по державному праву, підручник Конрада Гессе, американські по правах людини, що і стало основою для цього. Я тоді, вже працюючи, бачив, що є істотні недоліки в системі урядування. З самої Конституції випливало, що багато чого треба міняти.
– Нинішня Конституція України відображає суспільно-політичні реалії, чи, може, потребує нової редакції?
Є кілька проблем. Перша – амбівалентність Конституції. Якщо взяти права людини, то вона поєднує ліберальний і соціалістичні підходи. Візьмемо, наприклад, медичне забезпечення. По суті, сьогодні – це гола декларація. У цій сфері існує позитивний обов’язок держави – запровадити загальнообов’язкове медичне страхування, чого до цих пір не зроблено. Наша економіка об’єктивно не справляється із належним фінансовим забезпеченням безоплатних медичних послуги для громадян. При колишній в.о. міністра охорони здоров’я пані Уляні Супрун порахували, скільки приблизно буде коштувати лікування. А її мало не розіпнули за це. І чисто з політичної «доцільності» влада не приймає закон про медичне страхування. Хоча це її найосновніше завдання, бо коли юдина захворіла, страхова компанія хоч частково зможе взяти витрати на себе. У підсумку ми маємо соціалізм на папері, а в реальному житті все за все платимо! Те саме й задекларованим правом на безкоштовне житло.
Другий момент – коли відбулася Революція гідності, ми повернулися до Конституції в редакції 2004 року. По суті, парламент не може приймати такі акти у такому режимі. Бувають випадки, коли старе право не може врегулювати цю проблему. Якщо пригадуєте, у той час В. Янукович покинув правління, не було прем’єр-міністра, не було цілої низки міністрів і не було кому приймати управлінські рішення. Це, по суті, класична революційна ситуація. Почали вирівнювати ситуацію вносячи зміни до Конституції, щоб заповнити вакуум влади та її наступність.
І третій напрямок – децентралізація публічної влади. Вона потребує визначення засад субсидіарності, згідно з яким владні рішення мають ухвалюватися на якомога ближчому рівні до громади; по суті, це весь спектр адміністративних послуг має здійснювати місцевою радою та управою із передачею всіх необхідних ресурсів на місця.
Тепер ми маємо концентрацію влади у канцелярії Президента. За таких умов на перший план виходить середній менеджмент, але механізм консультації такий, що канцелярія Президента визначає і систему ухвалення рішень. Про деякі з цих речей говорить А. Богдан, – колишній шеф президентської канцелярії. Це – суперпрезиденціалізм! Інакша ситуація, коли в парламенті більшість не є пропрезидентською, коли діє коаліційний уряд, як при президентові П. Порошенку, який був функціонально обмежений, оскільки за таких умов існує розділене правління – прем’єр-президенціалізм.
– Ви працювали радником Голови Конституційного суду України. Які резонансні справи розглядала тоді ця державна інституція?
Коли я туди потрапив у нас було розділене правління – коаліційний уряд Ю. Тимошенко і президент В. Ющенко. Це був період співіснування, коли президент не має своєї більшості в парламенті і його політичному курсу опонує більшість парламенту, на яку спирається уряд. У той час багато було конституційних подань з боку Президента, якими навіть оскаржувалися розпорядження Кабміну про призначення директора департаменту, конституційність указів Президента. І таких звернень було на місяць дуже багато.
Більше півтора року, протягом 2005-06 років, Конституційний суд не функціонував, бракувало суддів, не вистачало кворуму. Обраних по лінії з’їзду суддів парламент не приводив до присяги. Верховна Рада влаштувала обструкцію суду як рефлексію на скандальне рішення «1+1=1» (про третій строк Л. Кучми). І тоді, задля поновлення репутації Конституційного суду, я запропонував звернути увагу на необхідність розгляду якомога більшої кількості справ щодо офіційного тлумачення Конституції і законів за зверненнями приватних осіб та ухвалення рішень. Наголошу, що у той час це була єдина можливість приватним особам звернутися до Конституційного суду. Тому в 2009 році ми вийшли на найвищі показники, які навіть після введення конституційної скарги наразі не перевищені.
Ці справи стосувалися конституційних свобод, зокрема про право на захисника, права власності, процесуальних прав. Ми захистили права юрисконсультів підприємств та юридичних служб підприємств. Тепер «адвокатська монополія» має наслідком, що лише адвокат може представляти особу у процесі і лише у деяких категоріях справ по соціальних, трудових спорах – надавати послуги може не адвокат. Це обмежує свавільних адвокатів, так званих «рішалів», тому що жоден юрист не може гарантувати на 100 відсотків, що виграє процес, оскільки може бути недостатньо доказів. Суд не встановлює істину справи – він гарантує рівність і забезпечує змагальність сторін у процесі і буде виходити з того, які докази представлені сторонами. Якщо докази не зафіксовано належно, він буде виходити з тих доказів, які допустимі у процесі. У такій системі координат я не можу давати 100 відсоткову гарантію виграшу справи. Якщо її дає адвокат, тоді він недобросовісний. А щоби формалізувати такі обов’язки – слід вводити страхування адвокатської діяльності. Тоді і саме адвокатське самоврядування буде слідкувати за цими випадками більше.
– На Ваш погляд, сьогодні Конституційний суд, як інституція, виконує свою місію?
Ми належимо до романо-германської правової сім’ї і в нас централізована модель конституційної юстиції. У США загальні суди творять судовий прецедент, основоположна роль в чому належить Верховному суду. У нас – інакше, у нас суди не творять прецеденти, тому що зв’язані законом. Один з ідеологів конституційного контролю Ганс Кельзен говорив, що має бути система забезпечення верховенства Конституції. Він розробив доктрину ієрархії правових норм. Існують норми вищого порядку, тобто конституційні норми, які потребують захисту.
Практика свідчить, що у країнах континентальної Європи у конституційних судах є також кар’єрні судді, але надають перевагу тим особам, які добре розуміються на процесі. До прикладу, серед суддів Федерального конституційного суду Німеччини є і колишні члени парламенту, але з числа професорів права. У них інакше функціонує система, дуже активно долучають професорських кадрів у діяльність міністерств, вони можуть бути радниками при судах з оплатою праці. У німецьких підручниках конституційного права написано, що їхня конституційна традиція базується на тому, що вождь германського племені не міг на свій розсуд прийняти рішення, а мусив порадитися із підданими. Коли говоримо про сучасність, то радяться з професіоналами, насамперед з числа професорів права. Далі діє академічна ієрархія. Адже у професора є учні, які сприяють у підготовці його рекомендацій. А якщо вони представлені в команді, то, як правило, представлені різні юридичні школи і вони прийдуть до спільного знаменника.
Конституційний суд є гарантом поділу влади і покликаний запобігти концентрації влади. Друга його місія – захист прав людини. Можна ставити перед Конституційним судом питання про порушення прав людини через конституційну скаргу. В Україні лише можемо перевірити закон, який застосовано у остаточному судовому рішенні. Це так звана статуторна скарга. В усіх країнах, де є конституційна скарга, можна навіть оскаржити акт місцевого самоврядування і не треба в суди звертатися. У нас необхідно пройти всі судові інстанції, але безпосередньо, ні судові рішення, ні акти публічної адміністрації не можна оскаржити в Конституційний суд.
– Нещодавно Рада Європи підписала з Вами контракт в якості національного консультанта проекту «Підтримка конституційної і правової реформи, конституційної юстиції та підтримка Верховної Ради у досягненні ефективності цілей реформи». Розкажіть детальніше про цей напрямок Вашої роботи?
Був відібраний пул фахівців, переважно у сфері публічного права. У мене напрямок – конституційна і парламентська реформа. Очевидно, нас включатимуть у якості представників міжнародних інститутів у робочі групи від імені Ради Європи. Напевне, насамперед, перед нами стоятиме завдання по внесенню змін у Закон «Про судоустрій і статус суддів», у процесуальні кодекси, оскільки є необхідність імплементації стандартів верховенства права, рішень Конституційного суду і Європейського суду з прав людини.
Другий напрямок – це парламент та його автономія. Наприклад, антиконституційним є положення регламенту про відбір конституційних суддів та інші подібні процедури, їх мають право рекомендувати фракції парламенту. Згідно Конституції, вони беруть участь лише у формуванні уряду. Тобто, не може регламент парламенту передбачати прерогативи за фракцією, які не передбачені Конституцією. Та й фракція не є органом парламенту.
Існують питання здійснення парламентського контролю над спецслужбами, тобто фактичної відсутності такого контролю. Питання запускання парламентських контрольних процедур гостро стоїть ще з часів вбивства Г. Гонгадзе. Також необхідно чітко прописати процедуру скорочення державного бюджету в період економічної кризи, коли рецесія в економіці. Усе це, як на мене, не прописано в регламенті.
Наостанок, необхідно збалансувати поділ влади у трикутнику влади «парламент-президент-уряд», зокрема спростити процедуру формування уряду і посилення парламентського контролю над урядом взагалі та окремими міністрами (щодо останніх ефективного контролю парламенту як такого немає). Ну і пабліситі – широке висвітлення і дискурс про проблеми конституціоналізму. Зокрема, я активно публікуюсь у різних виданнях – юридичних «Закон і бізнес», «Юридична газета», у медіа «Ї», «Збруч», тощо.
– На кафедрі Ви читаєте низку курсів, зокрема й «Практика Європейського суду з прав людини». Наскільки вони є популярними у студентів УжНУ?
Європейська практика прав людини, оволодіння цією методикою – це вищий пілотаж у юриспруденції, діяльності чи то адвоката, чи судді. Я роблю акцент на тому, щоби готуючи юридичні акти – позови чи відзиви на позови в якості адвоката – набувати практичні навички щодо аргументації юридичної позиції з посиланням на доктрину, практику Європейську суду прав людини та Конституційного суду. У нас є закон про застосування рішень і застосуванням практики ЄСПЛ, в якому зазначено, що рішення ЄСПЛ є джерелом права. Це важливо для судів, тобто положення рішень Європейського суду з прав людини суди використовують для аргументації своїх рішень. А це підвищує якість і стандарти захисту.
Я ще викладаю у Національній школі суддів, – там вся навчальна програма пронизана практикою ЄСПЛ. Майбутніх суддів вчать коректно нею користувалися і в свою аргументацію вплітали ті юридичні положення, які сформульовані в практиці в ЄСПЛ. Кожна дисципліна має бути пронизана цими речами.
У 2011 році я ініціював Літню школу «Верховенство права і конституціоналізм», яку підтримав Координатор проектів ОБСЄ в Україні. Вона задумана для поширення та втілення у життя ідей конституціоналізму – інституційного обмеження влади та гарантування прав людини. Тепер випускників цієї школи ціла мережа – понад 200 людей, багато з них вже захистили дисертації, викладають на юридичних факультетах, працюють в інститутах влади, стали адвокатами. Цього року я також є учасником програми академічних обмінів серед українських університетів щодо викладання прав людини.
– Ви активно працюєте на розвиток громадянського суспільства, брали участь в останніх парламентських перегонах. Який досвід винесли з них?.
У нас політичний процес лише в зародженні. По суті, партії проходять етап становлення як клієнтели, тобто примітивного етапу формування пулу людей, через який політик, а надто, коли він впливовий посадовець, заохочує працювати цих людей на себе даючи їм в обмін посадою або доступом до ресурсів. Як посадовець він розподіляє блага серед своєї клієнтели. Один з кандидатів у депутати парламенту з Ужгорода, який програв на тих виборах, вважався фаворитом і формував клієнтелу через директорів ЖЕКів і ОСББ. З урахуванням того, що його брат керівник міста, він обіцяв ті блага, які, за своїми обов’язками, міська влада має виконувати щодня, тому що міська управа має піклуватися розвитком інфраструктури. Це її обов’язок, а не примха фивника (чиновника).
Інший тип – це «ноу-нейм», який відсік електоральне поле цього кандидата, користуючись брендом однієї мережі проекту комік-продакшен, тому що вони також працювали на цьому полі. Це фактична клієнтела, але вже просунітуша, однак вона спирається на електорат, який також був раніше зорієнтований на опікуна-патрона.
Як кандидата у парламентарії мене більше цікавило питання, як зорієнтований наш виборець. А зорієнтований він переважно патерналістськи. Є виборці – носії певних цінностей, які патерналізм не сприймають. Але, на жаль, основний виборець думає, що держава повинна йому щось дати і тоді він буде прихильним до саме того кандидата. Більшість виборців не мають уявлення, чим займається депутат парламенту, депутат обласної ради, місцевої ради чи місцевий голова. Судячи по комунікації, було видно, що це є великою проблемою і насправді дуже викривлює свідомість вибору.
Такий стан речей – насправді інституційна пастка, яка показує, як функціонують у нас політичні інституції і в якому вони стані. Політичні партії мають слаборозвинуті структури. Відповідно, авторитету немає, бо вони поступають з виборцями, як із клієнтелою. Люди це усвідомлюють і дуже цинічно ставляться до цих речей: а що ти мені даш в обмін на голос? А це нас повертає на первинний етап будівництва клієнтели.
Є ще інша форма, коли громадські структури служать основою для функціонування тих чиінших політичних партій, тому що вони мають структуру і вона має свою капіталізацію на ринку послуг. І це вже вищий щабель розвитку, ніж патрон-клієнтські відносини, які, наразі, домінують.
В Ужгороді є ще й інша проблема. Наше місто – варош фивників (місто начальників) та комерції. Але дуже часто фивникарство поєднується з комерцією. У цій системі наш університет – це 20 тисяч людей, які становлять доволі плюралістичну спільноту, яка не буде консолідовано виступати за якогось професора, котрий вирішив балотуватися. Професор повинен створити команду і бути імплементованим у механізм політичних рішень, мати досвід роботи у відповідних структурах. УжНУ мав тривалий час нездорових стосунків з облдержадміністрацією. При нинішньому голові ОДА починаються притомні відносини. Але для цього процесу потрібно хоча б кілька років і якщо нормально буде розроблена координація між УжНУ та обласною владою, то університет зможе бути імплементований у дорадчі інструменти ухвалення управлінських рішень.
Я на тих виборах зрозумів, що для перемоги треба мати певні інституції. Це можуть бути не обов’язково політичні партії, а передовсім – відомі бренди. «95 квартал», «Розсміши коміка» – не політичні структури, але на основі цього вони провели парламентські вибори. Це був такий прикол. «По приколу» вони вирішили включитися в політичний процес і у них вийшло, тому що така епоха постправди. Це задіяний нині тренд у Німеччині, Франції – популізм. У США Д. Трамп також правий популіст. Тепер ми проходимо стадію популізму на кшталт «давайте все попрощє!» і щоб «піпл хавав». Такий підхід дуже скоро принесе дуже складні проблеми, бо людство трансформується – епоха глобалізації, еміграції, цифровізації. І зараз пандемія теж міняє соціальні структури й інституції. Бо «по приколу» можна голосувати, вигравати вибори, стратегічний шлях розвитку суспільства, але їсти хочеться реально. І, як правило, найголоднішими є ті, що голосують «по приколу».
– Що побажаєте юридичній спільноті та суспільству напередодні Дня юриста?
Найперше – добросовісного відстоювання і захисту фундаментальних цінностей – людської гідності, свободи, демократії і верховенства права. Бути людяними, готовими захищати у складних ситуаціях людей навіть pro bono. Повірте, все повернеться сторицею! Громадянам – усвідомлювати свою самодостатність і самоцінність як творіння Божого, наділеного совістю, розумом і сумлінням та поступати щодо інших відповідально, по-совісті, за мірою свободи.
Василь Ільницький, УжНУ
