«День, що передував святу 25-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною, видався незвичайним. По обіді тисячі ужгородців і представників інших міст і районів Закарпаття прямували до радянсько-чехословацького кордону. На високому пагорбі, в оточенні виноградників, під білим покривалом височить багатометровий пам’ятник радянському визволителю», – так газета «Молодь Закарпаття» почала розповідь про офіційне відкриття монументу «Україна – визволителям» 8 травня 1970 року. Нині, через 52 роки, ми можемо стати свідками того, як цей пам’ятник демонтують. «Про Захід» в рамках циклу “Простір без війни” спробував розібратися, чи підпадає монумент під дерусифікацію та декомунізацію, якою може бути його подальша доля та що думає про цю ситуацію онук і син скульпторів Івана та Валентина Зноби, що створили образ 11-метрового радянського воїна.
Але спершу трошки історії. Пам’ятник «Україна – визволителям» був масштабним проєктом, для втілення якого задіяли за конкурсом відомих скульпторів, архітекторів; для якого частинами відливали у Києві елементи бронзової скульптури і частинами везли їх до Ужгорода; для якого впритул до лінії тодішнього радянсько-чехословацького кордону облаштували серед виноградників гарно вписаний у ландшафт великий постамент. Як ми вже згадували, монумент урочисто відкрили 8 травня 1970 року. Судячи з повідомлень у місцевій пресі, до Ужгорода задля цього приїхало чимало столичних гостей, високих партійних чинів. Біля пам’ятника спорудили трибуну, до якої о 16.00 піднявся перший секретар обкому КП України Юрій Ільницький, котрий, серед іншого, сказав, що «вдячна Україна, вдячний український народ звели тут пам’ятник герою-воїну, який у грудні 1942 року розпочав визволення українських земель від фашистського поневолення і завершив його восени 1944 року на цьому пагорбі». У дальшій своїй промові, яку подала газета «Закарпатська правда», він також перерахував творців монументу, почавши зі скульпторів і назвавши їх неправильно – Іваном Степановичем і Василем Івановичем Знобовими (хоча це могла бути і редакційна помилка). З архітекторів згадав лише Олега Стукалова, котрий насправді працював у тандемі з Анатолієм Сніцаревим. З цієї промови зрозуміло, що монтували гігантську бронзову скульптуру будівельники-монтажники київських науково-виробничих майстерень на чолі з інженером А.С Хабінським. А допомагали їм у роботах працівники Ужгородського будівельного управління № 102 і Вишківського кар’єру пиляних туфів. Після Юрія Ільницького на урочистостях виступив перший заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР Степан Стеценко, чимало інших гостей. Цікаво, що від Чехословаччини гостей на святі не було, зате виступав представник Угорщини Пал Антал.
Фото – з газети «Закарпатська правда» (1970)
Невідомо, чи приїхали на відкриття свого творіння скульптори Іван та Валентин Зноби, чи побачили, як їхній замисел виглядає в натурі. Пам’ятник «Україна – визволителям» не був найбільшою роботою батька і сина скульпторів (такою вважається скульптура воїна у меморіальному комплексі «Букринський плацдарм», що разом із постаментом має 33 метри), однак і він вражав масштабами, адже важив майже 20 тонн і був 11 метрів заввишки. У цій статті ми не зупинимося детально на історії життя скульпторів – про них чимало написано у відкритих джерелах, адже Іван та Валентин Зноби були відомі кожен своїми роботами, за життя вони створили безліч пам’ятників. Найвідомішою роботою Івана Зноби є пам’ятник Тарасу Шевченку в Дніпрі – це була перша монументальна присвята поету на території України після Другої світової війни, яка до того ж вважається найбільшим пам’ятником Шевченку у світі. Його син Валентин Зноба теж був дуже знаним скульптором, лише у Києві є близько 30-ти робіт скульптора, наприклад, відомий «Козак Мамай» на Майдані Незалежності, що був створений уже у співавторстві зі сином Миколою Знобою.
Декілька робіт цих скульпторів уже потрапили під знесення у рамках декомунізації, однак монумент «Україна – визволителям» кілька років тому цієї участі уник, оскільки під дію закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» 2015 року не підпадали пам’ятники, «пов’язані з опором і вигнанням нацистських окупантів з України». Та з початком активної фази війни в країні це питання виринуло знову. Ініціаторами руху за демонтаж пам’ятника «Україна – визволителям» ще у квітні цього року стала спільнота «Закарпаття за дерусифікацію». Ця ініціатива об’єднала низку громадських організацій краю, які й підписалися під зверненням до Закарпатської ОВА та Ужгородської міської ради з проханням демонтувати монумент. Голова коаліції організацій, директор НДІ політичної регіоналістики УжНУ, професор Маріан Токар розповідає: «Цей монумент 1970-тих років – типовий «брежнєвізм». Генсек і лідер СРСР Брежнєв тоді ініціював і активно взявся за реалізацію ідеї масового поклоніння Великій вітчизняній війні, яку почали роздмухувати як велич-подвиг лише Радянського Союзу. Під орудою компартії по всьому СРСР відкривалися відповідні пам’ятники та музеї, розпочалося масштабне міфотворення. Тому ми вважаємо, що це – однозначно ідеологічна пам’ятка. Вона не має історичної цінності, цей монумент – виключно комуно-радянський маркер, який тоді свідомо було встановлено на кордоні з іншою державою. Тому й вигляд у нього «величний», яким і уявляв собі СРСР той, хто в’їздив сюди з-за кордону. Більше того – опис історично неграмотний, адже на пам’ятному знаці поруч було написано, що тут завершилося визволення України, хоча всі ми знаємо, що у 1944 році ця територія не перебувала у складі України. Тут немає військових захоронень, це просто образ трагічного минулого, який зараз із комуністичною зіркою на типовій радянській військовій «вушанці» грізно заглядає в ЄС. Вважаємо це найбільшим абсурдом саме в ці дні, коли Україна безповоротно рухається в європейську спільноту. Не повинен на кордоні з дружньою нам Словаччиною, тим більше нині, коли ця держава допомагає Україні у війні з Росією, стояти велетень, котрий дивиться у бік Європи і готується, боронь Боже, йти «визволяти» цю країну ЄС».
Наразі на свої звернення коаліція організацій «Закарпаття за дерусифікацію» отримала від владних структур лише одну відповідь. Ужгородська міська рада повідомила, що пам’ятник «Україна – визволителям» розташований за межами міста і не перебуває на балансі міських служб. Щодо обласної влади, то це питання якраз проходить певну процедуру, що займе трохи часу. Річ у тім, що влада на місці не може сама вирішити питання демонтажу цього монументу, оскільки він є пам’яткою монументального мистецтва національного значення з охоронним номером 070002-Н та занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Знести його зараз – значить порушити закон, а викреслити монумент з реєстру пам’яток може лише Міністерство культури та інформаційної політики України. Відповідно в Закарпатській ОВА прийняли рішення направити листи до Міністерства культури та Інституту національної пам’яті з проханням визначити історичну, культурну та мистецьку цінність пам’ятника «Україна – визволителям». Якщо монумент там визнають таким, що не має цінності, його можуть викреслити з реєстру пам’яток – і лише тоді влада на місці зможе планувати демонтаж і думати про подальшу його долю.
Коаліція організацій «Закарпаття за дерусифікацію» готова чекати завершення цієї процедури, там кажуть, що не збираються валити пам’ятник, не вимагають прибрати його сьогодні й не ставлять владі часових рамок. «Але наголошуємо, що це треба зробити у будь-який законний спосіб. Бо наші люди дуже важкі на підйом, будуть казати: «Та нащо то знімати», «Не рушай». Ми ж переконані, що місце цього пам’ятника – десь у Музеї тоталітаризму (була колись така задумка в Інституті національної пам’яті)», – каже Маріан Токар.
Зовсім іншу думку про ситуацію має нащадок творців монументу, скульптор у третьому поколінні Микола Зноба. Він переконаний, що «Україна – визволителям» мусить бути збережена, адже не виражає і не пропагує комуністичної ідеології. «Мої дід і батько зобразили простого українського хлопця, котрий пройшов зі важкими боями всю війну, котрий хоробро воював із фашизмом, відвойовував рідну українську землю. Цей образ є своєрідним прикордонним стовпом: де він – там українська земля. Що в цьому образі є комуністичного?», – доводить Микола Зноба і додає, що бачив десятки подібних пам’ятників по всій Європі, де вони не заважають людям, а шануються ними.
Скульптор вважає роботу свого батька і діда дуже цікавою – продуманою, експресивною, вдало вписаною у простір. Каже, що вона справді має високу художню цінність, і застерігає, аби з нею не поступили по-варварськи, скинувши і знищивши. Микола Зноба має іншу ідею, яку готовий запропонувати Міністерству культури, якщо там таки вирішать дати добро на демонтаж. Оприлюднювати її скульптор поки не готовий, він упевнений, що не варто такі рішення ухвалювати поспіхом, адже наразі на демонтаж чи перевезення нема ані часу, ані зайвих грошей – країна зайнята важливішими справами.
Цікаво, що закарпатський монумент «Україна – визволителям» має побратима – луганський меморіальний комплекс із такою ж назвою. Монументи були задумані парними: у Міловому на Луганщині на пам’ятнику написали, що там бої за визволення України від фашистів почали, в Ужгороді на кордоні – що тут їх закінчили.
Можна було би поцікавитися, як вирішують питання із демонтажем монумента-побратима у Міловому, та не вийде. Саме Мілове почали обстрілювати першим на світанку 24 лютого 2022 року. З того часу цей населений пункт перебуває в російській окупації, а разом із ним – і побратим нашого бронзового воїна. То дочекаємося його звільнення чи будемо діяти зараз? То зносити чи залишити – питання поки так і лишається відкритим.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше фото – Олександра Богданова
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
