Сім’я медиків Зарубіних із Маріуполя три тижні з початку війни прожила у місті, яке нещадно бомбардувала російська авіація та артилерія. Весь цей час вони не хотіли до кінця вірити, що рідне місто доведеться залишити, вони волонтерили, допомагали землякам та очікували позитивних новин із «великої землі» – з неокупованої України. Однак настав момент, коли стало зрозуміло: залишати Маріуполь необхідно, якщо хочеш лишитися живим. Родина взяла з собою двох сусідів та виїхала до Запоріжжя, а звідти – до Ужгорода.
Едуард Зарубін розповідає: «У своїй сім’ї ми вже називаємо цей етап «Війна-2». Тому що було деяке затишшя перед лютим 2022 року і ми вже звикли до того, що мешкаємо на краю війни. Але ранок 24 лютого почався зовсім не так, як завжди. Вони одразу почали стріляти надпотужною зброєю, надпотужними гарматами великого калібру, тому прильоти були інші – і ми це одразу побачили (за стільки років війни ми вже знали, як стріляють різні види озброєння). Ми одразу зрозуміли, що щось не те. Прокинулися, почали одразу моніторити. Практично одразу з’явилися повідомлення, що Путін оголосив нам війну. Спрацювало тут те, що ми, будучи 8 років на краю війни, не надали такої важливості його словам. Ми не сприйняли це як реальну загрозу. Ми думали: «Ну, от зараз обстріляють місто, як у 2015-му, і все закінчиться». Але перший обстріл продовжувався годину чи дві, потім почали перезаряджати і знову гатити-гатити-гатити. Прилітало по околицях, спочатку, у перший день, не прилітало по мирних мешканцях. І ми не поїхали одразу. Чекали, що відбудеться, моніторили новини. Так пройшов день, другий день, третій. Ми, як і більшість мешканців міста, не поїхали одразу. Були кілька людей, навіть мої друзі з Донецька, які вже були досвідчені і просто в перший же день зібрали речі й поїхали до Запоріжжя і далі. Вони одразу зрозуміли цей меседж. А ми були на місці і тому пережили цей жорсткий перехід в активну фазу. Ми були у місті 20 днів.
Про те, що стало вирішальним для виїзду з Маріуполя
Війна кожного дня набирала обертів і ми спостерігали за цим, бачили, як місто змінюється. Потім зникло світло, потім – вода. Ми переїхали у центр міста, мені друг надав однокімнатну квартиру порожню. Ми переїхали з околиць у центр, думаючи, що там буде безпечний притулок. Але кожного дня все було гірше й гірше, снаряди почали залітати у центр міста і десь 9 березня почалися авіанальоти – те, з чим ми не зіштовхувалися за 8 років жодного разу. Я зрозумів, що якось треба вибиратися звідти, бо вони почали скидати бомби (як я собі думаю) просто на місто, на мирних жителів, на пологові будинки, школи, інфраструктуру, важливі перехрестя. Та просто бомби падали скрізь. Також вони падали на верхи житлових будинків, повністю їх руйнуючи (наприклад, дев’ятиповерхівка була складена до шостого поверху). Такого я досі не бачив – хіба, у якихось фільмах. Я не боявся цього – у мене врівноважена нервова система. Ми кожен день ходили із сином містом, бо займалися волонтерською діяльністю у великому волонтерському центрі – близько 6 кілометрів на день однією й тією ж дорогою. І кожен день ми не впізнавали цю дорогу – такі були масивні руйнування. Коли була ця остання крапля? В місті не було зовсім електрики, води, газу, радіо, не було нічого. Ми жили, як у Середні віки якісь. Але в одне місце (там був офіс «Київстара») привозили генератор, запускали періодично і був зв’язок, можна було дзвонити «на велику землю». Ми ходили пішки до цього офісу, там було багато людей і всі дзвонили. Іноді можна було навіть зайти в Інтернет, почитати новини (хоча швидкість була маленька). У волонтерському центрі також працював дизель-генератор, там було навіть телебачення. Тому ми знали новини. Бо інші люди сиділи весь час у підвалах і не мали за два-три тижні жодної новини. Були страшні фейки, як послухаєш деяких – страшне, що люди казали. Вони казали, що це полк «Азов» воює з батальйоном «Дніпро». Я не можу це коментувати, бо такі великі снаряди і літаки літали… Де критичне мислення?
А ми моніторили так звані «зелені коридори», коли буде «зелений коридор», щоб ми могли виїхати. Ми розуміли, що є єдина дорога на Запоріжжя і нею треба якось проїхати. Обстріли й обстріли, провокації й провокації. Кожен день ми моніторимо – гуманітарного коридору нема. Потім, коли почало прилітати вже зовсім під під’їзд, у двір, в автівку просто на наших очах, я зрозумів: якщо не будемо рухатися, нас тут приб’ють. Сидіти у підвалах було страшніше, бо могло привалити. І от в один із днів (це було 15 березня) ми ще раз пішли дзвонити під офіс «Київстара». Просто під обстрілом, там літало і потрапляло в будинки, вони палали з першого по дев’ятий поверх, а ми стояли і дзвонили. І от 15-го ми подзвонили на «велику землю», у Київ, де були мої друзі, і нам сказали: «Так, тікайте!». Я питаю: «Коридор підтверджений?». «Ні, не підтверджений, але тікайте, бо вам там буде лихо». Було дуже страшно. Навіть я зі своєю врівноваженою системою розумів, що через 20 днів ти вже починаєш хворіти, бо постійні обстріли: вдень, вночі. Ми сіли і я прийняв рішення за п’ятьох людей, сказав: «Їдемо». Ми взяли з собою ще двох сусідів, щоб була повна автівка, і рушили по тому «коридору», який нам назвали – Мангуш, Бердянськ, Токмак, Василівка. У двох місцях цього шляху була перекрита і підірвана дорога, тож потрібно було об’їжджати. Це були пригоди, але нам вдалося проїхати і ми вибралися до Запоріжжя. Це було диво, бо після нас колону обстріляли, були жертви.
Про тишу в Ужгороді
Коли була тиша, ми за 20 днів у цей час дуже швидко робили свою роботу: бігли за водою, варили їсти біля під’їзду, щоб можна було швидко сховатися. Якщо чули, що летить літак, всі кидали те, чим вони там займалися, забігали у під’їзд, дітей ховали. Тиша завжди була напружена. Вона була ненормальна. І коли ми приїхали сюди, у місто непромислове (у Маріуполі тиші нема ніколи, там – три заводи-гіганти, які зараз повністю знищені), ця тиша діяла нам на нервову систему гірше за обстріли. Ми чекали чогось. Плюс у нас там не було повітряної тривоги, бо не було електроенергії і не працювала система оповіщення. А тут вона працює. Поки ми звикли, перелаштувалися – це було напружено.
Про нове життя в Ужгороді
Ми розуміли, що треба якось освоюватись. Десь тиждень приходили до тями, а потім у якийсь день, коли вже було трохи легше, ми з сином прокинулися і я кажу: «Ходімо у місто і по Гугл-картах пошукаємо роботу. Просто підемо, будемо заходити у медичні центри – може, буде вакансія». Ми не збиралися їхати назад. В Ужгороді я раніше ніколи не був, але за перший тиждень нас дуже тепло зустріло місто, мешканці. Ви нас одягли (бо ми виїхали в одному комплекті одягу, були брудні, страшні), принесли взуття, їжу, нас поселили люди, яких ми не знали. Нас тепло прийняли, надали нам все. І от ми пішли по медичних центрах, заходили, питали: «Вам потрібні такі спеціалісти? Ми – лікарі з Маріуполя». Нам відмовляли, ми йшли у наступний. Я вірив, що у нас вийде, бо лікарі потрібні, це не така спеціальність, щоб занадто їх було багато. Може, у шостому центрі (ми зайшли в «Закарпатську ендоклініку») нам сказали, що потрібні і лікарі, і така спеціальність: «Ми вас беремо на роботу». Ми дуже раділи, що з першого дня, як почали шукати, ми стали потрібні.
Про найбільшу мрію
Це, звісно, перемога. Я думаю, що ми вистоїмо. За нами – велика підтримка світу, за нами – правда. Ми – велика країна і сильний народ. Ми гуртуємося в такі часи. І коли військовослужбовцям йде така підтримка з тилу, вони знають, що не покинуті. Тил – це дуже сильна річ, тому будемо допомагати армії. Ну, і є в мене ще така маленька мрія: знайти якесь житло, бо місто перевантажене і з житлом тут туго. Нас прихистили, але це не надовго. Нам потрібна лише кімната, ми не шукаємо якісь хороми, великий будинок. Нам би кімнатку, щоб ми могли спати і працювати.
“Про захід”
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
