Регіональні Новини Соціум

Командир відділення Служби судової охорони Закарпаття Андрій Безнащак: Краще будувати історію батьківщини, ніж економіку чужої країни

Закарпатець Андрій Безнащак вірить у майбутнє своєї держави. Він приміряв чимало професій, але зрозумів, що захисник — це те, що найбільше йому до душі. Раніше він оберігав спокій українців в АТО, тепер дбає про закарпатців у Службі судової охорони.

— Розкажіть, як ви потрапили в територіальне управління Служби судової охорони у Закарпатській області?

— До Служби судової охорони я працював в Угорщині на заводі. І мені це не подобалося. За кордон я більше їхати на роботу не хочу, бо це нецікаво. Це час, вирваний із життя. Ти продаєш себе за невеликі гроші, і воно того не варте. За кордоном працюєш на економіку іншої країни, і все. Я повернувся в Україну, мій товариш підказав, що є така служба, вона тільки формується, та припустив, що така вакансія може бути мені цікавою. Мені сподобалася ця можливість, я пішов спробувати сили. Я підійшов, служба мені до душі, колектив хороший.

— А як взагалі потрапили на роботу за кордон?

— Я працював 5 років в охоронній фірмі, потім у різних сферах: директором ресторану, начальником дільниці монтажної організації, водієм, начальником складу, багато де. Потім пішов на службу в зону проведення антитерористичної операції. По поверненню спробував відкрити власний бізнес, але не пішло. Хотів організувати знайомство з Карпатами, щоб возити туристів у гори, але клієнтів було небагато, нічого з того не вийшло. Вирішив спробувати роботу за кордоном, але це точно не моє. Краще будувати історію батьківщини, ніж економіку чужої країни.

— Ви згадували службу в зоні проведення АТО, розкажіть, як ви туди потрапили?

— Я служив в Збройних силах України по мобілізації, мене призвали в січні 2015 року, до квітня 2016 року знаходився на так званому “нулю”, в зоні АТО. На посаді командир відділення снайперів 14 бригади.

Я не одразу опинився на передовій, мені пощастило, я після школи снайперів ще потрапив в 14 бригаду, вона ще тільки формувалася і проходила бойове злагодження майже п’ять місяців, так ми попали на фронт вже згуртованими людьми. На той час це була найчисельніша бригада. Два місяці ми були в Павлополі під Маріуполем, сім місяців у Мар’їнці, це під Донецьком. Там практично кожної ночі йшли запеклі бої, деколи і по декілька разів. Коли нашу бригаду звідти виводили, то місцеві просили, щоб ми залишилися. Настільки в нас були хороші стосунки з місцевими.

— А чим, власне, вдалося налагодити такі хороші взаємовідносини?

— Наші хлопці без діла не сиділи, вони, коли був час, займалися ремонтом, налагоджували життєво-побутові умови, воду провели не лише собі, але й мешканцям Мар’їнки, дахи людям латали. Там залишилося багато літніх людей, які вже не могли покинути рідний край. Були такі, кому нікуди їхати. Там, де я служив, населення дуже мало. На двадцять-тридцять дворів приблизно одна-дві людини. Я статистики не вів, це приблизні спостереження.

— Які висновки ви для себе зробили за час, що перебували в зоні проведення АТО?

— Побувши там, я впевнився в думці, що краще Закарпаття місця немає на цій землі. Коли почалася війна, я прийняв рішення, що якщо прийде повістка, я піду воювати, щоб війна не дійшла до мого будинку. Якщо мужчина придатний за станом здоров’я, то він повинен захищати свій дім, свою родину, свою країну. Я не бачив там жодної людини, яка б воювала за інші якісь ідеали. Хтось був з Полтавської області і розумів, що від передньої лінії оборони до його будинку менше 200 км, і він прийшов туди, щоб війна не прийшла до нього додому. До Закарпаття далі, але всі ці розмови, що “прийде війна сюди, візьму двостволку і піду в ліс” — це несерйозно. І просто виправдання своєї боязні. Там було страшно, там було дуже страшно.

— Чи важкою була адаптація до того, що відбувалося там, і по поверненні додому?

— Більшість людей адаптуються, вони звикають до цього постійного страху. Але я не знаю випадків, коли б когось силою забирали у армію. Всі були добровільно, хоча чинне законодавство каже, що це обов’язок кожного. Коли повертаєшся додому, то дуже важко, потрібно, щоб пройшов час. Ще один аспект служби там: я довго намагався не хвилювати своїх рідних. Розповідав, що я поваром працюю та знаходжуся далеко від фронту. Потім мене по телевізору показали, сусідка впізнала і зразу подзвонила мамі і розказала.

— Як ви вважаєте, як війна міняє людей?

— Я думаю, що багато хлопців, які пройшли через це, ставали кращими, було видно, що люди на фронті стають сильнішими. Ти не намагаєшся думати: “я патріот”, але внутрішньо це людину формує в кращий бік. Люди, що повертаються із фронту, мають відчуття загостреної справедливості. Якщо вони раніше могли піти на компроміс зі своїм сумлінням, то після фронту це вже значно важче. В якісь мірі фронт робить людей кращими. Я вірю, що все буде добре. А зараз ми здатні робити хороші речі тут, на Закарпатті. Працювати над тим, щоб тут було спокійніше та безпечніше. Може, саме через це і вирішив піти на службу, щоб могти робити життя навколо трошки кращим.

Служба судової охорони Закарпаття 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

58 − 57 =