Нещодавно в Закарпатському краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького відкрилася оновлена виставка годинників. Оновлена – бо частину експонатів уже виставляли до святкування Міжнародного дня музеїв у 2014 році. Тепер її доповнили іншими та інформаційними матеріалами, тож відвідувачі можуть дізнатися усе про історію виникнення хронометрів, їхні види, а також побачити на власні очі майже 80 годинників з колекції музею.
Завідувачка відділу історії та краєзнавства музею Валерія Русин розповідає, що ця виставка точно сподобається усім, хто любить годинники.
«У 2014 році наш співробітник Михайло Джахман створив першу виставку годинників, яка, за нашими спостереженнями, користувалася у відвідувачів великою популярністю. На жаль, у 2020 році ця зала через пандемію коронавірусу була майже весь час зачинена, коли ж ми отримали змогу знову працювати на повну силу, вирішили, що треба виставку оновити та доповнити. Зробили це в рамках марафону до 30-річчя Незалежності України», – розповідає Валерія Русин.
Загалом у фондах краєзнавчого музею зберігається рівно 101 годинник. Із них для експозиції обрали майже 80. Не виставили з міркувань безпеки годинники, виконані у золоті (таких у колекції є чотири), а от срібні з інкрустацією можна побачити – серед них є дуже цікаві з мистецької точки зору.
Але почнімо нашу екскурсію з початку експозиції – там представлені макети найстаріших годинників: сонячного, пісочного та вогняного (останній – це свічка з поділками, тобто час вимірювався швидкістю згорання свічки). Окремо є стенд, присвячений ужгородському сонячному годиннику, відновленому на стіні єпископської резиденції у дворі греко-католицького Кафедрального хрестовоздвиженського собору. Там можна побачити, як відновлювали цей годинник та як «примусили» його показувати точний місцевий час.
Далі розташована колекція так званих каретних годинників, які колись брали з собою в дорогу. Особливою є колекція меморіальних годинників, подарованих музею конкретними родинами або закуплених у відомих людей. Там є, наприклад, годинник, який належав відомому шахісту Людвігу Чабіні, а ще настільний годинник, що стояв на робочому столі одного з перших директорів краєзнавчого музею Олександра Шабаліна. За ними – стенд із кишеньковими годинниками, їх, до речі, у колекції найбільше – 52. Вони були розповсюджені вже з XVI століття, відтоді постійно удосконалювалися. Кишеньковий годинник був свого часу для чоловіка річчю статусною, ним пишалися і часто передавали у спадок. На кришках деяких годинників можна побачити гравіювання, а іноді – цілі композиції: зображення поїзда, гонщика у спортивному автомобілі, сценку полювання. Дванадцять чудових кишенькових хронометрів зі срібла знаходяться окремо – у вітрині, обладнаній сигналізацією.
Валерія Русин розповідає, що авторам експозиції хотілося звернути окрему увагу на баштові годинники. Звісно, перенести до музею котрийсь із годинників закарпатських церков змоги не було, але їх показали на фото, як частину нашої історії та культури. Доповнили розповіді рекламою годинників з місцевих періодичних видань. З цієї реклами також можна прослідкувати історію годинникарства і те, як змінювалася мода на цей аксесуар. Годинникарі здавна були у нас шанованими людьми, які, до слова, часто поєднували свою професію з роботою майстра-ювеліра – мабуть, вони однаково потребували вмінь працювати з дрібними елементами.
«Географія представлених тут годинників дуже широка: Швейцарія, США, Німеччина, Голландія, Польща, Росія, Чехія, також годинники виробництва СРСР, – веде далі Валерія Русин. – Найбільший за розмірами циферблату – ось цей макет годинника, який висів на ужгородському вокзалі у 1950-1960-х роках. В одному екземплярі представлений підлоговий годинник, що є частиною меблевого гарнітуру кінця XIХ століття. Він стояв в інший залі музею, але потім був перенесений до цієї експозиції. На жаль, ми не знаємо, звідки саме потрапив до музею цей годинник, у документах знайшли лише короткий запис про те, що його комплектом із іншими меблями придбали у 1988 році в Кайковера К.С.».
У центрі експозиції розмістили три найстаріші годинники, датовані орієнтовно XVIІІ століттям. Усі вони – камінні, тобто були створені для того, щоб прикрашати полиці камінів. Хоча, звісно, могли вони стояти і на меблях. Один із цих годинників колись примандрував до нашого краю зі США (на жаль, має втрачені декоративні колони), другий, у стилі ампір, припускають, потрапив до музею з єпископської резиденції, а третій – невідомо звідки, зате він може похвалитися чудово збереженими елементами художнього литва у стилі рококо.
Але мені найбільше сподобалися настінні годинники. Кожен із представлених на виставці – з цікавим дизайном, не схожий на інший. Ось тут – старенький, що розгубив чи не всі свої деталі: циферблата нема, стрілок нема, маятника нема, дверцятки зі склом теж нема. Але видно, що колись це був розкішний хронометр, вкритий позолотою, яка в багатьох місцях стерлася з часом. А далі можна побачити розкішні різьблені годинники, з тонкою роботою, інкрустацією, чеканкою, масивними маятниками, зозулями у віконцях. Один із найкрасивіших був привезений із Австралії – його заповів музею меценат Михайло Попадюк.
На жаль, жоден годинник в цій експозиції не працює. Перше, що губилося з роками – це стрілки, але це півбіди, бо ремонту потребують старовинні механізми. Музейники мріють, що з часом вдасться запросити майстрів і відновити роботу експонатів, аби людина, заходячи до зали, чула веселе і різнотактове «тік-так», могла побачити, як з віконечок вистрибують зозулі, як спокійно й розмірено рухаються старовинні маятники. От тоді виставка би справді «ожила». Побачити її, до слова, може кожен. Експозиція є постійною і дуже чекає тих, хто цінує час і предмети, які той час відміряють.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
