Чи чули ви, як в Ужгороді жартують про два пам’ятники, розташовані на різних берегах, – пам’ятник Августину Волошину та пам’ятник Олександру Духновичу? Мовляв, бронзовий Волошин, піднявши догори два пальці, питає: «Давай двічі по п’ятдесят?». А Духнович з іншого берега йому показує: «Ні, давай тричі». Насправді ж обидва священники в житті ніколи не перетиналися, бо жили в різні часи. Тому зараз уже без жартів і міфів розкажемо вам про справжню історію пам’ятника Олександру Духновичу, який розташований на Київській набережній, перед головним фасадом Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв.
Ужгородський пам’ятник священнику, педагогу та літератору Олександру Духновичу є далеко не першим в історії нашого краю. Рівно 100 років тому, у 1925 році, скульптуру Духновича авторства Олени Мондич-Шиналі відкрили у Севлюші (Виноградові), згодом пам’ятники отримали Хуст, Колочава тощо, але не всюди їм вдалося пережити період радянської влади. Звісно, після здобуття незалежності України культурні товариства краю почали рух за те, аби пам’ятник Олександру Духновичу стояв і в Ужгороді. Та втілити це в реальність виявилося дуже непросто.
У 1997 році про довгий шлях бронзового Духновича до людей розповідав у газеті «Орбіта» колишній мер міста Еміл Ландовський: «Ми планували встановити пам’ятник уже восени 1993 року (в День міста Ужгорода), але не знайшли майстерні, де би його можна було відлити у бронзі. Їздили до Львова, Кошице, Ленінграда, Будапешта, і тільки на початку 1994 року знайшли майстерню в Ніредьгазі, яка погодилася виготовити пам’ятник. Однак, коли ми вже були на фінішній прямій, почались, або точніше, продовжились закулісні ігри. Відомо, що в місті працювала конкурсна комісія, до якої входили компетентні спеціалісти-професіонали, історики, діячі культури, скульптори. Було проведено декілька конкурсів на кращий проект пам’ятника. Всій або майже всій комісії сподобалась робота нашого відомого скульптора Михайла Беленя. Я сказав, що майже всім, бо дехто з членів комісії пішов в атаку. Їм не те що пам’ятник не сподобався, вони виступили проти автора. Пішли анонімні листи в обласну адміністрацію. Однак ми не відступили. Хочу сказати, що це була нелегка боротьба. Опоненти виступали не тільки проти пам’ятника О. Духновичу, але й проти пам’ятника Шевченку. Я вважаю, що дороги двох пам’ятників пересіклися, і тому виникла ця ситуація».
Нині скульптор Михайло Белень пригадує, що пройшов розгляд на трьох конкурсах, де його майже метрову пластилінову модель пам’ятника О. Духновичу нарешті затвердили. На жаль, зображення цієї моделі не збереглися, але автор точно пам’ятає, що трохи її переробляв, зокрема доопрацьовував священницький одяг Духновича. «Я мусив за пів року закінчити гіпсову скульптуру, тому працював як проклятий, – розповідає «Про Заходу» скульптор. –У своїй майстерні вдома я зробив спершу майже 5-метровий каркас, потім накладав на нього свіжий гіпс, моделюючи, поки він не затвердів. Я сам собі хотів довести, що зможу це зробити. І ціну назвав таку, що з мене угорці сміялися, мовляв, де такого скульптора ще знайти, аби за таку сміхотворну ціну зробив такий пам’ятник. Але я зробив, бо мені це було важливо».
Михайло Белень у майстерні з гіпсовою скульптурою Духновича
Коли гіпсова скульптура була завершена, її почали готувати для перевезення до Ніредьгази, де її мали відлити в бронзі. Але й тут не обійшлося без пригод. У тій же статті в газеті «Орбіта» Еміл Ландовськийзгадував: «Коли гіпсову фігуру Олександра Духновича в Невицькому (саме там розташовувалася майстерня скульптора – авт.) завантажували в автомашину, з’явилися два представники шостого відділу міліції, які поцікавилися пам’ятником. Всі документи по перевезенню пам’ятника були узгоджені на Чопській митниці та в обласній адміністрації. Здавалось, що хтось дуже сумлінно готував провокацію проти мерії і, в першу чергу, проти пам’ятника. Коли автомашина перетнула наш кордон і закінчувалися узгодження на угорській митниці, пролунав телефонний дзвінок з Ужгорода з вимогою повернути каміон на територію Закарпаття. Переконаний, що у даному випадку міська прокуратура проявила неабияку «пильність»».
Із третьої спроби гіпсова скульптура таки дісталася Ніредьгази. Але тоді, у 1994 році, справа далі не пішла, бо змінилася міська влада – новим мером міста став Сергій Ратушняк. Як згадував в інтерв’ю його попередник Еміл Ландовський, було домовлено, що відлити пам’ятник Духновичу в бронзі коштуватиме 31-32 тисячі умовних одиниць. 18 тисяч перерахували угорцям ще за Ландовського, але потім затягування справи призвело до штрафних санкцій, тобто замість 12 тисяч умовних одиниць міська влада була винна вже 20 тисяч. Ці нюанси в оплаті стали причиною того, що відкриття пам’ятника довелося відкласти аж до 1997 року.
Газети писали, що міська влада тоді вирішила довести справу з пам’ятником Духновичу до кінця, аби використати це як додаткову перевагу перед виборами. Не будемо зараз вдаватися в політичні деталі – факт у тому, що гроші на те, аби привезти бронзовий пам’ятник до Ужгорода таки були знайдені й відкриття призначили на святкування Дня міста на початку жовтня 1997 року. Захід мав стати дуже велелюдним, на нього планували приїхати гості з усієї області – аж тут містом прокочується новина, що скульптуру затримали на кордоні й не випускають із Угорщини. Причиною називали неповний розрахунок із ливарнею, хоча скульптор Михайло Белень вважає, що хтось із владних кіл просто не хотів допустити, аби відкриття пам’ятника Духновичу було надто людним.
Приблизно через 10 днів всі проблеми були залагоджені, місто призначило нову дату урочистого відкриття. У неділю, 12 жовтня 1997 року, біля пам’ятника, накритого білим полотнищем, зібралася велика кількість людей. Говорили чиновники, співали хори, зірвали біле полотно, говорив скульптор, священники провели святкове богослужіння й освячення пам’ятника, біля відкритого мікрофона лунали пісні, декламували вірші, люди несли квіти. З тих пір бронзовий Духнович стоїть над річкою, піднявши три пальці на знак Святої Трійці: Бога-Отця, Бога-Сина (Ісуса Христа) та Бога-Святого Духа.
Ми попросили скульптора Михайла Беленярозшифрувати символи та ідеї, які він заклав у цей пам’ятник. Отже, Олександр Духнович зображений людиною середнього віку, бо десь у такий період свого життя він проживав в Ужгороді (не рахуючи часу навчання). Він одягнений у священницькийодяг, у русі – тобто йде, несучи нам віру та знання. Правою рукою, як уже було зазначено вище, показує символ Святої Трійці, у лівій руці тримає книжку, яку можна розцінювати також і як ікону. На лицевій стороні книжки зображені Богородиця з дитям Ісусом та частина молитви – цю ікону Михайло Белень побачив і перефотографував У Свидницькому музеї української культури. Позаду, якщо придивитися, видно ікону зі зображенням архангела Михаїла. «Я зробив його таким, яким його бачу і відчуваю як професіонал», – сказав скульптор.
Але чому пам’ятник Олександру Духновичу стоїть саме на Київській набережній, перед театром? Михайло Белень згадує, що було багато варіантів розташування пам’ятника, зокрема розглядалося місце на Православній набережній перед будівлею Товариства ім. Духновича – там, де нині розміщений монумент «Скорботна мати». На початку 1990-х це місце було відкинуте, бо вважалося недостатньо відкритим і центральним для вшанування постаті Олександра Духновича. Нарешті вирішено було встановити пам’ятник перед театром, обличчям до річки – тим більше, що був період, коли театр хотіли назвати іменем Духновича. Цікаво, що стоїть постамент на фундаменті старого будинку, який був на цьому місці до того, як на набережній почали зводити театр. Фундамент був такий міцний, що архітектор проєкту Степан Шолтес разом із скульптором Михайло Беленем вирішили, що кращої основи для стійкості постаменту і не знайти. Закінчимо ж ми цю статтю ще одним цікавим фактом. Михайло Белень виготовив пам’ятники Олександру Духновичу не лише для Ужгорода, а й для Мукачева і Виноградова. Так от голова Духновича у Виноградові була копією голови Духновича в Ужгороді – лише у збільшеній версії. Чому була? Бо у 2017 році гілка з дерева впала й пошкодила гіпсовий пам’ятник у Виноградові, тож його замінили на інший.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
