У мініпроєкті «Історія однієї картини» ми вже розповідали вам про чимало робіт відомих закарпатських художників. Не можемо оминути й Антона Кашшая – харизматичного учня Йосипа Бокшая, неперевершеного майстра зимових пейзажів, з яких так і віє морозною свіжістю, а сніг є таким сліпучим, наче його справді осяює яскраве зимове сонце. Але нині ми розкажемо не про одну з таких зимових робіт, а про «Верховинське село», створене Антоном Кашшаєм у першій половині 1960-х років.
Ми не будемо переказувати біографію художника, яку можна знайти у відкритому доступі, та все ж згадаємо, що народився він у мальовничих Дубриничах неподалік Перечина, виріс у гірській місцевості і дуже любив природу нашого краю. Гори й ліси просто притягували Антона Кашшая, але також він обожнював малювати наші села з маленькими дерев’яними хатинками. Сам він змалечку жив не в такій хаті – його батько-лісничий мав житло більш сучасне й добротне, однак народна архітектура й побут завжди здавалися Антону Кашшаю цікавими для відтворення на полотні.
Він був художником-пленеристом, любив працювати на природі й надихатися тим, що бачив перед собою. Є відомості, що на пленери Антон Кашшай їздив ще з Йосипом Бокшаєм, а значно пізніше традиція виїздити з колегами на пленери стала незмінною і дуже важливою частиною його життя. Саме на пленерах художники мали змогу спілкуватися, разом працювати і передавати свій досвід митцям молодшого покоління. За спогадами членів родини Антона Кашшая, саме він часто був тим, хто витягував художників на природу, організовував виїзди, домовлявся з піонерськими таборами, чиновниками чи друзями друзів про те, що художники приїдуть до певного села, аби кілька днів там жити й малювати.
Компанія художників завжди змінювалася: в 1950-1960-х їздили Кашшай, Гаврило Глюк, Федір Манайло, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Золтан Шолтес тощо, згодом же почали приєднуватися молодші митці – Іван Ілько, Володимир Микита, Михайло Сапатюк та багато інших. Поїздки ці не відрізнялися комфортом, особливо взимку. Спали часто в холодних приміщеннях закритих на зимовий період таборах, їли дуже просту їжу, рано-вранці виходили в гори з етюдниками, фарбами, полотнами, проходили іноді й десятки кілометрів, аби знайти те ідеальне місце, яке хотілося намалювати.
Андрій Коцка навіть у сніжний день роздягався до пояса і засмагав на сонці. Василь Бурч, як затятий рибалка, завжди носив із собою гачки й коли бачив неподалік річку, відлучався порибалити. А Михайло Сапатюк неодмінно ховав в етюдник загорнутий шматок сала, щоб можна було в процесі роботи перекусити. Працювали весь день, іноді по коліна в снігу. Ввечері зморені, мокрі й голодні поверталися до місця ночівлі, їли, пили, розмовляли, багато сміялися. Часто влаштовували художники своїм колегам і розіграші. В цьому, мабуть, найбільше відзначився Ернест Контратович, котрий під час пленеру в Жорнаві задумав розіграти митців. Він привіз із собою банани, виніс їх надвір, знайшов увечері неподалік у лісі стару дичку, розвішав на гіллях банани, ще й намалював «охоронну табличку» з надписом «Бананус карпатікус». Вранці, коли всі прокинулися, Контратович заявив, що зараз покаже художникам надзвичайне й дуже рідкісне дерево «Бананус карпатікус». Водив здивованих митців лісом, аж поки не вийшов до дички з розвішаними на гілках бананами. Сміялися художники дуже довго, не знали, чи хвалити Контратовича, чи сварити за те, що стільки морочив їм голову.
Дуже шкода, що Антон Кашшай і його колеги не залишили спогадів про ці пленери. Мабуть, під час таких виїздів траплялося з ними чимало цікавих пригод. Однак удома художник про них не розповідав. Він повертався зазвичай через кілька днів, засмаглий, з купою етюдів і завжди з якимось дивними предметами. Одного разу привіз 6 ялинок, які висадив у дворі свого будинку (вони росли там донедавна), іншого разу притяг доволі великі круглі каменюки (вони досі прикрашають квітник будинку митця), ще привозив керамічні розписані тарілки, куделю, бербеницю, чимало інших старовинних предметів побуту. З етюдами він одразу закривався у своїй майстерні й починав працювати – переносити зображення на більший формат полотна, поки ще були свіжі його спогади й враження.
Так народжувалися неймовірні зображення природи та закарпатських сіл, де маленькі хатки губилися у величі гір. Однак жив Антон Кашшай у той період, коли живописні старі хатки вважалися не культурною особливістю, а символом відсталості. В моді було інше – заводи, електрифікація, будівництво, тобто зображення прогресу, змін. За неготовність іти в ногу з часом поплатилися тоді чимало місцевих художників. Інші пристосувалися – якщо й зображували село, то обов’язково «ліпили» туди побільше стовпів електропередач, автобус чи лісовоз. Були через це проблеми і в Антона Кашшая.
В його ранній творчості (1940-1950-х років) майже не було ознак соцреалізму. З’являються вони вже в кінці 1950-х у вигляді тих же ліній електропередач, лісовозів, лісорубів, однак зображував їх зазвичай художник такими дрібними, що вони просто губилися на фоні величної природи. Аж ось у 1961 році Антона Кашшая призначили головою правління закарпатської обласної організації Спілки художників України. То був важкий період, коли влада СРСР загострила критику прогресивних митців. Саме того часу стосується історія картини, про яку ми нині хочемо вам розказати.
Одного разу Антон Кашшай представив на виставці картину «Верховинське село», яка зображувала живописні маленькі хатки під солом’яною стріхою. Саме за ці хатки й отримав після виставки на горіхи художник. Які, мовляв, солом’яні стріхи? Що це за хуторянство? Край розвивається, дороги будуються, солому на дахах давно замінюють на шифер або черепицю – а художник Кашшай досі змальовує наші села відсталими. За спогадами відомої родини лікарів Ганичів, критика цієї роботи, а також багатьох інших на тій художній виставці, йшла від секретаря Закарпатського обласного комітету КПУ Віталія Шамовського, котрий відповідав за питання ідеології й дуже серйозно взявся за «виховання» місцевих митців. І хоча та критика й коштувала Антону Кашшаю нервів, він переробити картину відмовився – так і зберігав її у своїй майстерні на згадку про ту виставку.
Там, у майстерні митця, на початку 1980-х і побачив «Верховинське село» відомий лікар Михайло Ганич. Він завітав до будинку Антона Кашшая на запрошення художника після того, як провів успішну операцію його дружині Олені. Антон Кашшай був дуже вдячний за турботу лікаря, хотів віддячити йому, подарувавши одну з робіт. У майстерні Михайло Ганич довго роздивлявся полотна, аж поки не побачив на одному з них хатку з пофарбованими у синій колір стінами. Серце лікаря стислося, бо саме в такій хаті у Малому Березному він провів своє дитинство. Вибір картини здивував Антона Кашшая, він зізнався, що зберігає це полотно як згадку про ті часи, коли художники мусили працювати в угоді владі. Та, мовляв, вже як пообіцяв, то мусить подарувати. Так «Верховинське село» у 1980-х опинилося в родині лікарів Ганичів.
Нині син художника Мирон Кашшай каже, що вдома діти й загалом сім’я не відчували тиску влади на батька. Він не ділився цими переживаннями, хоча, без сумніву, в 1960-1970-х, в роки роботи головою обласного осередку Спілки художників України, йому було важко. Він був у ті роки між молотом і ковадлом: «зверху» від нього вимагали дотримання ідеологічних норм, «знизу» треба було донести це митцям і забезпечити їм гідні умови для роботи й життя. Чи не щодня до нього приїздили від чиновників і правоохоронних органів за картинами на подарунки делегаціям, гостям, високопосадовцям. Якось дружина художника підрахувала, що за рік із майстерні отак безкоштовно вивезли близько 80-ти робіт. Відмовити Антон Кашшай не міг, зате й перед ним чиновники були часто в боргу, що дозволяло художнику допомагати своїм колегам по спілці матеріалами, відрядженнями, відпочинком, захистом, житлом, майстернями тощо.
Антон Кашшай завжди працював на виснаження, ночами. Мав кілька інфарктів, один інсульт. У 1980-1990-х, у важкі часи, родина розпродувала картини, аби вижити, тож найбільше їх зараз у приватних колекціях. І чимало з них мають цікаву історію, сховану за яскравими мазками.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
