1 лютого 2024-го патріарх закарпатської художньої школи Володимир Микита відзначав своє 93-річчя. З цієї нагоди проєкт «Історія однієї картини» вирішив цього місяця присвятити статтю роботі саме цього художника. За своє довге й плідне життя Володимир Васильович створив велику кількість полотен, за якими стоять цікаві історії. Передовсім це стосується портретів, адже художник змалював образи чи не всіх визначних закарпатців, з якими його зводило життя. Саме про один із таких портретів сьогодні й розкажемо.
Чимало ужгородців середнього й старшого віку пам’ятають його – високого (майже під два метри зростом), худорлявого, з білим волоссям і бородою лікаря. Він дійсно виглядав, як казковий лікар Айболить, своєю непересічною зовнішністю одразу привертав увагу на вулиці. А ті, хто знали його особисто, кажуть, що добрішої за нього людини не було на світі. Усе це – про невропатолога Дмитра Снігурського, котрий оселився в Ужгороді після Другої світової війни, присвятивши життя медицині, своїм пацієнтам і студентам.
Володимир Микита і Дмитро Снігурський познайомилися в 1962 році. То був дуже непростий, мабуть, навіть найважчий час у творчому житті художника, коли його спершу прийняли до Спілки художників СРСР, а потім – ледь не виключили, зацькувавши за картину «Дідо-казкар». Замовлень тоді Володимир Микита не мав, фінансове становище сім’ї було катастрофічним, деякий час вони ледве виживали. Не дивно, що все це негативно позначилося на здоров’ї художника: відкрилася виразка шлунку, відчувалася велика слабкість.
«Стан мій був дуже скверний, я без причини міг упасти в обморок. Стреси-м мав великі», – нині згадує ті часи Володимир Васильович.
Ніхто з лікарів не міг встановити діагноз тих раптових втрат свідомості, тож Володимиру Микиті порадили звернутися до найкращого невропатолога Дмитра Снігурського.
«Він мав дар ставити діагнози, бачив людину наскрізь, – згадує художник. – Він мене обслідував, мені дуже полюбився його ход думок, як він по-людськи ставився до всіх людей. Я його начав ізучати нараз».
Дмитро Снігурський мав специфічну зовнішність, але разом із тим, за словами Володимира Микити, світився внутрішньою красою. Звісно, художник не міг не запропонувати лікарю намалювати його портрет, але той лише відмахнувся, ще й сказав, що інший відомий художник Гаврило Глюк уже робив йому таку пропозицію, та він від неї відмовився.
Візит Володимира Микити до лікарського кабінету Дмитра Снігурського переріс у роки гарної дружби. Лікар часто бував у майстерні художника, приходив не раз і додому, наприклад, обов’язково щороку приходив «засівати», щедро посипаючи пшеницею усю квартиру. Художник згадує, як Снігурський якось прийшов у майстерню і сказав, що їм і говорити вже не треба під час зустрічей – досить того, що зустрілися і трохи посиділи.
«Ми вже бесідували без розмов. Він задоволений був і я теж. Я не міг не полюбити його, бо він був святий чоловік. З усієї області до нього присилали людей. А він, як бачив, що в людей грошей нема, сам тихо пішов у аптеку, купив ліки і дав хворому. То унікальний чоловік був», – згадує нині художник.
Коли Володимир Микита захопився ідеєю Пола Брегга про лікувальне голодування, теж не міг не порадитися з другом-лікарем. Дмитро Снігурський підтримав ідею художника спробувати тривале голодування. У 1963 році Володимир Васильович, якого й тоді турбували проблеми зі шлунком, провів без їжі 21 день. Після того намалював свій автопортрет, позаду голови зобразивши розмиті образи, бо йому від голоду вже почало усіляке ввижатися. Однак художник переконаний, що голодування подіяло й сприяло одужанню. Після того Володимир Микита ще двічі практикував голодування по 15 днів.
Варто зазначити, що ідея намалювати портрет Снігурського не полишала Володимира Микиту з часу їхнього знайомства. Він, звісно, пам’ятав першу відмову друга, однак портрет усе ж створив. Точніше, це сталося якось само собою. Треба знати, що Володимир Микита з натури портретів майже ніколи не малює, більшість його робіт створені з пам’яті – саме тому це не фотографічні зображення, а образи людей, їхні психологічні портрети. Так сталося і з портретом невропатолога. Як згадує Володимир Микита, однієї ночі 1968 року він прокинувся з розумінням того, що мусить намалювати Снігурського:
«Спросоння пішов у дальню кімнату, у свою майстерню. Сів – і я його вижу, як би він сидів там. Як видів його – так і намалював. Рано встав, пішов у майстерню, думав, що то мені приснилося. Але ні – він там був. І потім уже я приступив до роботи».
На основі етюду, намальованого вночі, Володимир Микита створив портрет. Але це був незвичайний портрет, не схожий на інші роботи художника. Хто бачив колись лікаря Снігурського, той пам’ятає, що то була дуже висока людина. Полотно, наче, підкреслює цю особливість, воно вузьке й видовжене. Снігурський зображений у білому халаті поверх костюма, в тонких руках тримає неврологічний молоток. На обличчі виділяються великі блакитні очі. На тлі, наче, пробивається назовні золотисте сяйво, яке огортає фігуру лікаря. Це тло, зображення рук, яскраві очі дуже близькі до канонів ікон. Не дивно, що багатьом, хто бачив це полотно, здається, що художник зобразив лікаря, як якогось святого.
«Так я і хотів: я хотів зобразити його як апостола, святого. Бо він був святий», – каже Володимир Васильович. – Коли робота була готова, я сказав Снігурському: «Я би тебе дуже просив прийти до мене подивитися, як я тебе намалював». Він дуже здивувався, але сказав, що прийде. Лише спитав, чи може прийти з колегами. Справді, прийшов він десь із дев’ятьма колегами, серед них був і головний лікар. Коли я відкрив портрет, всі застигли. А головний лікар каже: «Ану стань поруч із портретом. А тепер відійди». А потім каже: «Діма, ти на портреті більше похожий на себе, ніж насправді». І це так є, бо на портреті зображена суть цієї людини – його доброта. Вони любили його, як я, і бачили в ньому прекрасне».
Невеличкий етюд, створений спросоння вночі, Володимир Микита залишив собі на згадку – ця робота нині є частиною приватного музею художника. Перший варіант картини ще в 1968 році був подарований Дмитрові Снігурському (пізніше він казав, що його старенька мама дуже полюбила цей портрет). Ця робота досі дбайливо зберігається в родині лікаря. Згодом Володимир Микита повторив цю роботу й під час виставки Міністерство культури закупило її для тоді ще Кіровоградського музею. Нині вона зберігається в краєзнавчому музеї Кропивницького й Володимир Васильович дуже переживає через те, що вона так близько від зони бойових дій.
До історії цієї картини додамо лише, що Дмитра Снігурського після Микити зображували ще не раз, зокрема, оригінально зробив це художник Йосип Черній. Відомий лікар помер у грудні 1999 року після тривалої важкої хвороби. Володимир Микита навідував його і з великим сумом бачив, як згасає життя близького друга.
«До нинішнього дня згадую його», – каже художник.
Бачить він уже погано, але портрет Снігурського закарбований у його пам’яті чітко, з найменшими деталями. Все тому, що для Володимира Микити це полотно є особливою роботою про особливу людину.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
