Як донести до людини, котра не чує, красу пісні? Як передати настрій, ритм, глибину пісні інакше – не звуком? Ужгородська співачка жестовою мовою Тетяна Нірі майстерно володіє цим умінням, регулярно виступаючи на концертах для глухих людей та людей з порушеннями слуху. Сама Тетяна має слабкий слух з раннього дитинства, але співати любить: як звичайно, так і жестами. Про цю любов і загалом про її життя – розпитував «Про Захід».
– Тетяно, ви не народилися з порушенням слуху, були цілком здоровою дитиною. Через що ж потім втратили повноцінну можливість чути?
– Так, я була здоровою дитиною, прекрасно чула. Але в трирічному віці захворіла на запалення легень і в лікарні мені зробили укол антибіотика в голову. Тоді я повністю втратила слух, він почав повертатися до мене з віком, дуже поступово. Що тільки не робили мої батьки, до яких лише лікарів мене не водили! А допомогло мені море. Саме на морі слух почав повертатися. І навіть тепер, у дорослому віці, я помічаю, що під час відпочинку на морі не користуюся слуховим апаратом. Він мені там просто не потрібен, бо слух сам по собі загострюється.
-Пам’ятаєте, коли ви вперше спробували заспівати пісню жестовою мовою?
– Це було у школі, пісню «Катюшу» я вивчила для шкільного концерту. Знаєте, перші 4 класи я навчалася у звичайній школі. Але мені там було дуже важко, я погано чула вчителів, хоча сиділа за першою партою. Тоді батьки віддали мене до спеціалізованого навчального закладу – Березівської спеціалізованої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом (ми з батьками проживали тоді у Новограді-Волинському). Там мене навчили мові жестів і там я вперше спробувала «заспівати» мовою жестів пісню. Це був десь 1983 рік.
-Значить, ви – родом із Житомирщини. А коли переїхали на Закарпаття?
– У 1988 році. Після школи я навчалася у Харківському обліково-економічному технікумі ім. Ф.Ананченка, отримала фах бухгалтера. Але за спеціальністю майже не працювала. Після закінчення навчання мене відправили до Ужгорода на практику. Тут я зустріла свого першого чоловіка (він також мав порушення слуху), вийшла заміж, народила доньку Альону. Почала працювати художнім керівником Будинку культури УТОГ. І саме тоді знову спробувала виконувати пісні жестовою мовою.
– Чи є в Україні якісь конкурси на краще виконання пісень жестовою мовою?
– Так, я неодноразово брала в них участь. Вперше – ще у 1996 році. Пам’ятаю, тоді я дуже переживала, руки трусилися на сцені. Виступила тоді, вважаю, доволі погано, але побачила багатьох чудових виконавців, які мене надихнули. Наприклад, виконавця з Чернівців Жана Тарнавського, котрий не лише сам співає, а і навчає цьому дітей у чернівецькій спеціалізованій школі. Жан Тарнавський не раз вигравав пісенні конкурси, нині він є, мабуть, найвідомішим виконавцем в Україні.
– Скільки вам треба часу, аби вивчити і підготувати для виступу одну пісню?
– По-різному буває, але мінімум тиждень. Я спочатку маю вивчити слова, а вже потім починаю підбирати жести, які можуть найкраще передати зміст пісні. Обов’язково раджуся з цього приводу з професійною перекладачкою, вона переглядає пісню і дає мені поради стосовно того, яким жестом краще передати суть певного речення чи виразу.
– Що найважче у жестовому виконанні пісні?
– Передати пісню емоціями. Тут не просто треба руками показати, про що співається, а всім тілом треба показати, виразом обличчя. Є такі пісні, які я відмовляюся співати, бо вони не лягають мені до серця. Пісню треба відчувати – тоді її можна гарно показати.
– На концерті до Міжнародного дня глухих людей ви дуже гарно заспівали жестами пісню про війну на Донбасі. У кінці навіть заплакали. Ця тема вам близька?
– Мій нинішній чоловік учасником АТО, три роки воював, тому мені ця тема дуже близька. Вернувся, дякувати Богу, живий-здоровий, але коли воював, я кожного дня не могла собі місця знайти, лягала спати – і не могла заснути, думаючи, як він там. Цю пісню я вперше почула ще тоді, коли чоловік був на війні, і одразу вирішила її заспівати. Але вона настільки емоційна, що першого разу на концерті я не змогла нормально виступити – посеред пісні розплакалася і втекла зі сцени. Бачите, навіть тепер не стрималася, хоча на сцені нині я себе уже почуваю впевнено.
-А багато нині є в Ужгороді співаків і співачок жестовою мовою?
– Багато хто пробував, але це були в основному одноразові виступи. Мабуть, наразі лише я одна така в місті залишилася, хто виступає регулярно.
-Як часто ви виступаєте?
-Щоразу, коли просять. На всіх святах в УТОГ, цього тижня, наприклад, виступала на святі для літніх людей біля драмтеатру. А нещодавно у моєму селі (зараз я живу в Ярку) побачили у «Фейсбуці» мій виступ і запропонували взяти участь у концерті в Будинку культури.
– Ваші односельці не знали, що ви займаєтеся співом жестовою мовою?
– Ні, я якось нікому про це не розповідала. Тому вони так здивувалися, коли побачили мене на сцені! Кажуть, що не очікували і що їм дуже сподобалося.
-Тетяно, я знаю, що ви працюєте у кафе, але не знаю ким.
-Зараз я працюю кондитером, печу тістечка. До того я ніколи кондитерською справою не займалася, хіба що могла вдома спекти щось нескладне. А зараз вже печу дуже смачні штруделі, заходьте якось, покуштуєте. Спершу мені ця робота давалася дуже важко, але з часом я звикла і почала отримувати від неї задоволення. Майже таке саме, як від співу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
