Вимушені переселенці, котрі оселилися в Ужгороді, перебувають нині у важкому становищі і продовжують потребувати нашої підтримки. Всебічну допомогу їм надають зокрема у благодійній «Гуманітарній шафі» – безкоштовній «крамниці», де потребуючі можуть обрати собі одяг, посуд, дитячі речі та все необхідне для того, аби влаштуватися та протриматися на новому місці. Працює «Гуманітарна шафа» на вулиці Гагаріна, 4 тричі на тиждень – у вівторок, четвер та суботу.
І наша розмова в рамках проєкту “Простір без війни” з співорганізаторкою хабу Ганною Замірець.
– Ганно, до «Гуманітарної шафи» стоїть черга людей, які мають різні потреби і проблеми. Ваша робота тут – дуже непроста з емоційного боку. Чи звикли ви вже до цього?
До цього ніколи не звикнеш, мені здається. Кожен день – це завжди нові емоції, завжди новий психологічний стан людей, тому що люди нові прибувають кожного дня і в кожного горе – ще на поверхні. Багато таких людей є, тому до цього звикнути неможливо.
– Багато хто з відвідувачів за ці місяці не вперше приходить до вас. Як, за вашими спостереженнями, вгамовується їхній емоційний фон?
Вони кажуть, що знаходять собі якусь віддушину. У когось – це «шопінг» у нас, хтось пішов в релігію, хтось роботу знайшов, інші приходять до нас допомагати (тоді власні проблеми відходять назадній план, а проблеми людей стають на перший). Але у всіх тут досі є біль, у всіх ночами сльози. Я нікого ще тут не зустріла, хто би сказав: «Ой, а тут краще, ніж було вдома». Всі хочуть додому, навіть ті, у кого домівки нема, хто залишився без нічого. Всіприходять, просять коробочки, складають речі, чекають на той час, коли вже поїдуть.
– Як часто ви маєте час поговорити з відвідувачами, як часто до вас приходять, аби розказати свою історію? Можливо, є історії, які вас особливо вразили.
Ці історії всі різні і всі однаково глибоко в тобі засідають. Хтось тікав з Маріуполя полями, тікали актори з театру у костюмах, ми тут їх вдягали. Дитина, тікаючи з Херсона, кричала на блокпосту зсу-шникам нашим: «Туди кидайте бомбу, вони там сидять». Кожна історія глибока, десь навіть із чорним гумором. Коли наша малеча приходить і розповідає по-своєму, по-дитячому, ті жахи, то уже всі сміються. Це такий сміх крізь сльози, але так є. Твій біль переходить у біль чужих людей. Тут тихо, слава Богу, але ці люди не дають тобі забути, що нічого, на жаль, не закінчилося. Тому ми працюємо, допомагаємо і хлопцям нашим, і людям. Як можемо. Всі взяли себе в руки – і вперед.
– Як часто люди вас запитують: «Ань, а що ти робиш в Ужгороді? Як ти тут опинилася»?
Багато хто знає, що ми – переселенці, але новенькідумають, що місцеві. Ні, мене не питають, як ми тут опинилися. Питають, чи збираємося ми додому. Ми збираємося, але як тільки хочемо їхати, там стає дуже гаряче.
– А звідки ви, Ганно? Як опинилися в Ужгороді?
Ми з Харкова приїхали, ще на початку березня. Пристосовуємося, перестали плакати 24/7, дякуючиУжгороду, дякуючи «… шафі» – вона відволікає. Дуже тяжко, але звикаємо. Ужгород – дуже класне місто, але він спокійний. Харків наш – мегаполіс, ти там бігаєш, щоб закріпитися, постійно. Тут я в перший період дуже заздрила людям, що вони живуть, як… люди. У вас сім’я на першому місці. Як вихідний – то вихідний, неділя – то святе. На жаль, у нас такого нема. Але додому ми будемо повертатися зовсім іншими, неділя у нашій родині теж обов’язково буде сімейним днем відпочинку.
– Чим ви займалися у Харкові?
Працювали з чоловіком у торгівлі. Продовжуємо і зараз працювати онлайн. Це не те, що було раніше, але робота у нас є.
– Були з березня у Харкові?
Ні, не поверталися жодного разу. Якби ми були одні, то, можливо, повернулися би за речами. Та оскільки у нас дитина, тобто йдеться про її безпеку, ми перебиваємося якось тут.–
Як ви облаштувалися в Ужгороді?
Ми живемо двома сім’ями на квартирі. Тісно, та затишно. Дякуємо господарю помешкання, що нас поселив. Ми дуже добре розуміємо, що зараз не тойчас, щоб обирати і носом крутити.
– А як ви потрапили в «Гуманітарну шафу»?
Цю ми вже разом відкрили. А почалося все з одного складу, куди ми прийшли за оголошенням. Тодішукали волонтерів, треба було сортувати речі.
– Що для вас волонтерство? Чи було воно у вашому житті до великої війни?
Так, ми з чоловіком допомагали дитячому будинку. Але зараз волонтерство – це для мене допомога, це усмішка, це радість, це коли тебе обіймають. Тобто це коли ти все правильно робиш. Виключайте камеру (плаче). В перші часи ми плакали разом, коли до нас приходили. Плакали, а потім сміялися. Хто до нас приходить, той вже як ріднесенький стає.
– Звідки поповнюється «Гуманітарна шафа»?
Поповнюється завдяки ужгородцям. Люди приходять і питають, що нам потрібно. Від першого дня приносили свої речі в дуже гарному стані, від щирого серця давали. Ви – молодці, ви нам дуже допомагаєте.
– Як би ви оцінили свій нинішній досвід?
Це, мабуть, і не досвід, а внутрішнє переосмислення себе. Все матеріальне пішло на край – і стало зрозуміло, що воно тобі потрібне в останню чергу. Я вже казала, що повернуся додому іншою. Якщо раніше для нас було матеріальне важливе, то тепер це буде здаватися дурницею. Хліб є, вода є, а все інше буде. Не гризтися одне з одним треба, а допомагати. Багато людей мовчать у своєму горі. А треба просто обняти – і сльози підуть.
– Чи з’явилися у вас тут друзі?
Так, дуже багато прийшло у моє життя людей. І я дуже рада.
– А ви бували раніше в Ужгороді?
Так, 10 років тому. Але тепер я вже по-іншому на нього дивлюся, вже як місцева, а не як туристка.
– У вас буває час на відпочинок і як ви його проводите?
З нашими друзями-ужгородцями виїжджаємо на околиці. Але це навіть не відпочинок, бо ми і в дорозі, і весь час розмовляємо про «…шафу», про те, що нам потрібно для людей. «…шафа» – це 24/7. Думками ми завжди з нею.
– Останнє питання – про нашу спільну перемогу. Яким ви уявляєте собі це день?
Сльози. Мені здається, що крім сліз радості, нічого не буде. Всі обіймемося, станемо в коло і будемо плакати. Сумнівів немає, що перемога буде. Ми дуже сильні. Ми зробимо це і жити будемо набагато краще.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
