Здоров'я Регіональні Новини

До смерті дітей неможливо звикнути», – каже Тетяна Диковець, яка 25 років працює судмедекспертом

На розсуд звичайної людини видається, що для того, аби працювати судмедекспертом, потрібно мати неабияку мужність і міцні нерви. Тетяна Диковець – експерт Ужгородської міжрайонної судово-медичної експертизи, у цій сфері працює вже 25 років. І хоча іноді буває важко, жінка каже, що свою роботу дуже любить.

Ні разу не пошкодувала про свій вибір

– Пані Тетяно, що спонукало вас після закінчення медичного факультету обрати таку непросту спеціалізацію?

– Коли на медфаці ми тільки почали проходили курс судмедекспертизи, я майже одразу зрозуміла, що це саме те, чим хочу займатися. Тож на шостому курсі вже точно знала, що буду тільки судмедекспертом. Знаєте, я сама просила, щоб мені дали направлення в інтернатуру на цю спеціальність. Спочатку мене дуже відмовляли від такого рішення. Моя мама все життя пропрацювала в Солотвинській республіканській алергологічній лікарні, тож мені там теж пропонували роботу.

Пригадую, тодішній керівник управління медицини питав, чому не хочу вибрати якийсь більш жіночий фах, наприклад, терапевта. Але я буквально вмовляла дати мені направлення на судмедекспертизу. Тоді чиновник попередив: “Тетяно, ти не уявляєш, яка це важка робота. Направлення я тобі дам, але якщо через рік прийдеш і скажеш, що не можеш, ніхто тобі допомагати не буде. Муситимеш і далі працювати за фахом”. Тоді я йому пообіцяла, що зможу і буду. Тепер, коли бачимося з цим чоловіком, то згадуємо той випадок і сміємося. Бо ж за 25 років роботи я жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

– Пам’ятаєте свій перший виїзд на місце події? Які у вас тоді були відчуття?

– Правду кажучи, попервах, звичайно, хвилювалася. Бувало й таке, що трусилися руки й ноги. Свій найперший виїзд уже й не пригадаю. Але дуже запам’ятався один випадок, який стався у перший місяць роботи. Я виїхала на місце ДТП, де був летальний наслідок. Там на мене вже чекала опергрупа та працівники ДАІ – кремезні, заклопотані чоловіки. Підійшла і саме почула, як один із них питає, мовляв, де подівся цей бісів експерт. Коли ж я озвалася, то побачила дуже цікаву реакцію: очі у всіх стали круглими. Вже потім вони мені розповіли, що чекали на солідного чоловіка, а не на таку молоду дівчину.

– Тобто можна говорити, що в судмедекспертизі працюють переважно чоловіки?

– Так, узагалі ця професія вважається, так би мовити, чоловічою. У всіх інших областях України, справді, більшість судмедекспертів – сильна стать. У принципі, якщо жінка вже вибрала таку професію, то вона досить добре уявляє, на що йде. Бо неможливо працювати судмедекспертом, якщо ти не можеш витримувати певні навантаження. Не стільки фізичні, як психологічні.

– Чому?

– Тому що іноді буває важко відсторонитися від того, що відбувається під час роботи. Розумієте, якщо бачиш смерть дорослих, то ще сяк-так даєш собі раду. Найстрашніше ж – це загибель дітей, до цього неможливо звикнути.

– Чи були у вас випадки, коли реально ставало дуже страшно?

– Пригадую один такий випадок, він мені добре запам’ятався. Я мала робити розтин і чекала, поки санітари підготують тіло, але вони щось барилися. Питаю, чого так довго, чую, що вже можна починати, обертаюся і бачу, що вони прямо на стіл щось висипають із мішка. Коли побачила, що це, мені просто стало зле. То була справжня мішанина з людських кінцівок, органів, шкіри. Неможливо було зрозуміти, що це взагалі таке. Виявилося, що людина потрапила під потяг, тож, самі розумієте, як виглядало те, що залишилося від тіла. Можливо, якби мене попередили, що побачу, я відреагувала б спокійніше, могла би налаштуватися. Але тут спрацював момент несподіванки.

– Як родина, чоловік ставляться до вашої роботи?

– Чоловік мене дуже підтримує, розуміє, чим я займаюся. Та й про що можна говорити, якщо ми навіть познайомилися на роботі. Я виїхала до шістнадцятиповерхівки в Ужгороді, там був труп – з будинку стрибнув молодий хлопець. Зазвичай, коли ми приїжджаємо, на місці вже вистачає чоловіків, але я за роботою на них уваги не звертаю. Бачу, хтось найближче стоїть, то й подала йому своє пальто, мовляв, потримай, бо ж мені незручно працювати одягненій. А виявилося, що він працює в прокуратурі, то його навіть трохи шокувало, що я з ним так по-діловому поводилася. Отак ми й зустрілися.

Важко працювати з сімейними конфліктами

– Після важкого дня вам не сняться жахіття?

– За весь час, відколи працюю судмедекспертом таке траплялося може зо три рази. Але колись у мене були зовсім інші страхи. Адже майже щодня доводиться бачити не дуже привабливий бік нашого життя. Тому свого старшого сина я весь час застерігала від якихось необдуманих вчинків, боялася, аби з ним не трапилося біди. Тепер думаю, що цих пересторог було забагато. Бо ж у дитини могло скластися враження, що я їй не дуже довіряю. Але коли, наприклад, надходило повідомлення, що в Ужі втопився хлопець, я одразу думала, чи це не мій син. Зараз спокійніше до цього ставлюся.

– Наскільки збігається причина смерті при попередньому огляді і після розтину?

– Іноді буває так, що приїжджаєш на місце і, нібито, з перших ознак здається, що це нагла смерть. А потім, коли робиш розтин, то виявляєш, що є перелом черепа, але зовні цього не видно. Те саме з внутрішніми розривами – печінки чи селезінки. Починаєш це розкручувати, дзвонити слідчим. Мовляв, хлопці, це не просто нагла смерть, а, можливо, вбивство, шукайте.

– Пригадаєте якийсь цікавий випадок із вашої практики?

– Років 8 тому стався один подібний епізод. На узбіччі автостради знайшли мертвого чоловіка. Зовнішніх уражень не виявили. Складалося враження, що це ДТП: хтось збив людину, а потім втік із місця злочину. Коли труп привезли в морг, я побачила, що характерних для ДТП уражень немає. Але під час проведення розтину, одразу побачила на черепі своєрідні синці. Це означало, що був локальний удар предметом продовгуватої форми. Я зателефонувала в обласне бюро і повідомила, що схоже, ніби чоловіка пару разів хтось добряче вдарив. І справді, коли опергрупа почала працювати, виявилося, що це вбивство.

З’ясувалося, що чоловік жив в Ужгороді, але того дня гостював у Баранинцях у свого приятеля. Вони випили, потім цей друг почав до нього чіплятися, а чоловік відбивався. Тоді злочинець забив його ніжками від табуретки. Тому й були помітні сліди на черепі. Якби я цього не виявила, ніхто не знав би, що насправді сталося. А так – злочинець сидить у в’язниці. За такі моменти я й люблю свою роботу – коли тобі після кропіткої праці вдається відшукати справжню причину тієї чи іншої події.

– Вам доводилося через якісь причини змінювати причину смерті людини?

– Так, було й таке. Наприклад, ми обов’язково беремо кров, щоб виявити наявність алкоголю. Іноді буває так, що при розтині ми визначаємо причиною смерті ішемічну хворобу серця, але через два тижні, коли надходять результати всіх аналізів, виявляється, що в крові була доза алкоголю, несумісна з життям. Тоді навіть у смертному листі міняємо причину смерті.

Бували й такі випадки, коли ми, виконуючи процедуру, перевіряли навіть п’ятирічну дитину. І уявіть собі наше здивування, коли виявили в неї отруєння середнього ступеня важкості. То була неблагополучна родина, батьки не наглядали за чадом, от воно й хильнуло горілки. Оскільки ситуації бувають дуже різні, потрібно ретельно проводити огляд.

– Інший аспект судмедекспертизи – робота з постраждалими. У чому її специфіка?

– Досить важко працювати із сімейними конфліктами. Бо навіть якщо чоловік сильно побив дружину, немає гарантії, що вона не відкличе заяву. Є такі жінки, що потрапляють до нас після побоїв не один раз і навіть якщо чисто по-людськи питаєш, для чого регулярно терпіти знущання, вони знічуються, але нічого не можуть відповісти.

Свого часу мені було цікаво працювати зі справами по зґвалтуванню. Але зараз трохи втомилася. Ґвалтівники зазвичай поводяться дуже нахабно. Якщо в інших випадках злочинці усвідомлюють, що вони накоїли, навіть каються, то ці ніколи. Таке відчуття, що вони гордяться тим, що зробили. Тому мені як жінці це неприємно.

– У вашій практиці були випадки, коли люди просили вас не писати, що родичі наклали на себе руки, для того, аби можна було поховати небіжчика за релігійним обрядом?

– Трапляється, що люди час від часу про це просять, але ніхто з експертів ніколи на таке б не пішов. Я, звичайно, розумію горе цих людей, але так чинити – не професійно. І головне – я віруюча людина, тому ніколи не взяла би такого гріха на душу.

Лариса РОМАНЮК, ЗІА “Простір”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

45 − = 39