До Дня захисту дітей нам хотілося розказати про родини, де виховують діток, котрі з різних причин не мають рідних батьків чи не можуть з ними проживати. Таких родин є багато, але ми звернули увагу на те, як мало у нас дитячих будинків сімейного типу – тих осередків піклування, які в майбутньому мають замінити великі інтернати. Це дивно, але наразі в Ужгороді діє всього один такий дитячий будинок сімейного типу, про нього нині і розкажемо.
Перший у місті ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу) був відкритий у 2019 році – про цей факт тоді повідомляли чи не всі засоби масової інформації. Та незвичним у цій новині було не тільки те, що будинок – перший, а і те, що заснувала його не подружня пара, а лише одна мама-вихователька Марія. На цей крок пані Марію надихнула довга особиста історія. Вона завжди любила дітей і мріяла про велику родину, але сталося так, що власних дітей не мала.
Аби втілити свою мрію про велику родину, пані Марія вирішила створити будинок сімейного типу. І хоч закон твердить, що такий заклад може відкрити не лише подружжя, а і особа, що не перебуває у шлюбі, до ідеї самотньої жінки держава, в особі відповідних чиновників, спершу поставилася з недовірою, мовляв, як зможе виховувати п’ятьох дітей (така кількість є передбаченим мінімумом для будинку сімейного типу) одинока жінка, котра ніколи не мала власних дітей, а, відповідно, і досвіду їхнього виховання. Але пані Марія не здавалася, озброїлася професійними юридичними методами (за професією вона – юрисконсульт), пройшла всі навчання і тестування на придатність та зрештою домоглася того, що її визнали спроможною стати мамою-вихователькою прийомних дітей.
Марія не мала жодних особливих побажань щодо віку, статі, кольору шкіри чи національності своїх майбутніх дітей, тож першими їй запропонували познайомитися з дітьми-підлітками – тими, кого зазвичай неохоче забирають із інтернатів. Брат і сестра, Давид і Ніка, мали тоді 12 і 10 років. Вони потрапили до інтернату в Перечині після смерті мами (батько не зміг впоратися з вихованням дітей сам). Пані Марія розповідає: «Я побачила у документах, що їхню маму звали Юдітою, а це ім’я мені дуже близьке. Тому вирішила, що спробую замінити їм рідну маму. Перший контакт був чудовим, діти одразу запали мені у серце. Вони теж мали подумати, чи хочуть піти з інтернату, самі мали написати відповідну заяву, і, звісно, трохи того важливого кроку боялися. Але, зрештою, обрали мене і приїхали зі мною додому. Спершу нам усім було дуже важко. Ніка дуже боялася йти до школи, не хотіла мене відпускати, думала, що я не повернуся. У неї був яскраво виражений страх того, що вона знову втратить маму, тож знадобилася допомога психологів і багато часу, аби цей страх зменшити. Також дітям було непросто звикнути до того, що вони мають домашні обов’язки (в інтернаті ж їм не треба було прибирати у кімнаті, мити посуд тощо), а ще мусять вчитися. На жаль, в державних закладах опіки недостатньо уваги приділяють навчанню, тому Давид і Ніка дуже погано читали і писали. Уже два роки вони мають по п’ять репетиторів, котрі займаються з ними у позашкільний час, допомагають наздогнати програму, впоратися з домашнім завданням».
Через рік після приїзду Давида і Ніки їхня мати-вихователька Марія взяла на виховання ще трьох дітей: Каріну, її братика Миколку та маленьку сестричку Марічку. Цих дітей Марія обрала, бо знала непросту історію їхнього життя і хотіла, аби вони нарешті отримали щасливе дитинство. А вони його справді не мали, бо батько покінчив життя самогубством, а мама не доглядала за ними належним чином, кидаючи напризволяще іноді й на тиждень. Діти не ходили до школи, не мали нормального одягу, часто були голодними. Зрештою суд позбавив матір прав на дітей, їх забрали до інтернату. Звісно, таке життя призвело до дуже великої душевної травми, яку швидко не вилікуєш.
Впоратися з п’ятьма дітьми Марії справді було непросто, попри те, що місто придбало для її нової сім’ї просторий будинок та надало соціальний супровід. Мамі-виховательці час від часу допомагали волонтери, один із яких зрештою став її чоловіком та батьком-вихователем одразу п’ятьох дітей. Сміливий крок для чоловіка, котрий ніколи не був одружений і не мав власних дітей. Нині Арпад Крон на питання, чи важко було, відповідає: «Не буду вигадувати, це було важко і трохи дивно. Незважаючи на те, що я вивчав дитячу психологію і мав великий досвід волонтерської роботи з дітьми-сиротами, стати батьком було непросто. Я говорив про це з парами, котрі виховують прийомних дітей уже більше 10 років, і вони мене заспокоїли, теж зізналися, що їм було страшно і важко, що не все йшло гладко, що у них теж були певні проблеми. Тому ми з Марією нині добре розуміємо, що коли у нас не виходить, краще звернутися за допомогою до психолога, отримати фахову пораду».
А проблем, як і з кожними дітьми, подружжя Крон нині має чимало. От тільки те, що звичайним дітям у люблячих сім’ях прививають з раннього дитинства, їм треба навчити своїх уже середнього віку дітей «експрес-курсом». Труднощі були з елементарними речами: діти не вміли митися, вдягатися (вони жили за інтернатівським принципом «хто перший вхопить одяг, той його і вдягає»), часто не знали бар’єрів у спілкуванні з чужими людьми. З їжею – окрема історія. Троє менших дітей, підсвідомо пам’ятаючи той час, коли вони завжди були голодними, ніяк не могли наїстися. Якщо нині інші батьки часто вмовляють своїх дітей поїсти, то ці діти харчами не перебирають, вони завжди голодні. Мав минути рік і кілька болючих переїдань з нудотою, аби вони потрохи почали розуміти, що ніхто в них їжу не відбере. Психологи кажуть, що цю особливість допоможуть здолати лише час і любов, тож батьки-вихователі терпляче до цього ставляться, не обмежуючи своїх дітей у бажанні смачно поїсти.
Життя цього сімейного будинку поступово налагоджується, входить у спокійний ритм. Якщо спершу старші діти ревнували до менших, то тепер подружилися і вже вважають себе однією сім’єю, доглядають одне за одним. Хлопці живуть в одній кімнаті, троє дівчат – в іншій. Місто допомагає доглядати за будинком, там відремонтували вікна, утеплили дах, хоча і батьки-вихователі мають багато роботи для його утримання. Неабияким випробуванням для родини став карантин, оскільки батькам важко було працювати, коли вдома залишалося п’ятеро дітей, кожному з яких для дистанційного навчання потрібен був окремий ґаджет і допомога. Але нині життя їхнє повертається у звичне русло, а те, що вони вже стали справжньою родиною, як ніщо інше, засвідчує те, що усі діти, крім старшого Давида, котрий називає свого батька-вихователя «дядею Арпі», почали називати нових батьків мамою і татом. Граючись під час цього інтерв’ю на майданчику, діти не раз кричали пані Марії: «Мама!», тим самим, наче, показуючи всім навкруги, всьому світу, що в них є батьки.
Нині Марія та Арпад прагнуть оточити однаковою турботою і любов’ю усіх п’ятьох своїх дітей, створити з ними справжню міцну сім’ю, яка не розпадеться після того, як дітям виповниться 18 років. Бо цю сім’ю, кажуть Крони, вони створили назавжди, прагнучи підтримувати своїх дітей і зберегти з ними емоційну близькість на все життя.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
