Дерцен, 1949 рік. Весілля двох… #весільнефотобабусі

Опубліковано:

Цей проект для мене і нашої редакції вже став чимось значно більшим, аніж підготовка контенту для читача. Це криниця спогадів, з якої, спільно з друзями та колегами, я черпаю краплини істини. І щоразу розумію, скільки втрачено: сімейних історій, окремих доль, які мали бути дороговказами, надбанням майбутніх поколінь. Були інші часи, де фотографія вважалась ознакою розкоші, де не велися родинні літописи, а з вуст у вуста переходили лиш гіперболізовані байки. І наскільки важливо саме зараз їх нотувати, фіксувати, публікувати, переказувати, аби не губити тендітні нитки родоводів.

З сестрою заміж в один день

Так до шлюбу йшла бабуся телередакторки Вікторії Росул. Чому рідні сестри Копас з Мукачівщини вирішили побратися в один день, Вікторія достеменно не знає, однак неабияк тішиться, що їм вдалося цей день зберегти на світлинах.

Емма та Магда Копас

«Фото з 1949 року. Моїй бабусі Магдалині Матей (Копас) тут 23, а її сестрі Еммі Бако (Копас) – 26. Весілля святкували у Дерцені на Мукачівщині. Дідусь Петро Матей був на «маленьких роботах» у Донецьку, а потім працював ветлікарем. Про першу роботу він розповідав неохоче, казав лиш, що везли людей у транспортних вагонах в нелюдських умовах. Було й таке, що власну сечу люди пили, щоб вижити, поки їх доправили. Працювали усі на шахті. Знаю, що з бабусиного боку сім’я була заможна, мали поля і ліси. Пам’ятаю, що у нас було фото, де бабусин тато у складі якоїсь делегації їздив у парламент в Будапешт. Можливо, це було місцеве представництво. Моя бабуся народила двох доньок. І її сестра Емма прожила разом з чоловіком до глибокої старості. Вона була дуже світлою і віруючою людиною. Але, на жаль, їх єдиний син помер у 39 років. І вже старість вони зустрічали самотні. Шкода, що цих людей вже немає серед нас, якби була можливість, я б зараз усе позаписувала», – поділилася Вікторія. 

Провів не до гуртожитку, а до РАЦСу

Саме так у далекому Урюпінську  розпочалося подружнє життя дідуся й бабусі ужгородської журналістки Марії Чаварги. «Весна 1957 року. Вона вчилася у технікумі й паралельно працювала продавчинею в одній з крамниць Урюпінська. Він був військовий. Щодня 27-ми річний юнак чекав її біля крамниці і проводжав до гуртожитку. Він довго за нею “бігав”. Ще б пак! Довге русяве волосся, суворий, прямий погляд, упевнена та незалежна. Дівчина не зразу відповіла взаємністю на симпатію юнака, але й він не здавався. Продавчині у крамниці згадують, що обранець двадцятирічної красуні був серйозний, гарний і дуже ревнивий чоловік, тому завжди забирав її додому після роботи. Одного вечора, вона, як завжди, закривала крамницю. Він прийшов з квітами і провів не до гуртожитку, а до РАЦСу. В будівлі саме завершували роботу. Чоловік заплатив кілька рублів і працівниця РАЦСу одружила молоду і щасливу пару. Разом вони прожили 58 років. І сьогодні, вже з небес споглядають на двох дітей, чотирьох онуків та трьох правнуків», – розповіла дівчина про своїх дідуся та бабусю Марію та Віталія Смірнових.

Віталій та Марія Смірнови

«Нікуди, ти Ольго, не їдеш, бо йдемо ми з тобою до ксьондза»

А ця історія вже з Тернопільщини. Діалог дідуся збережений цитатами, записаний і передається вже правнукам. Ним поділилася волонтерка Тетяна Бехер: «Діду, а розкажіть про любов? Як воно у Вас із бабою Ольгою було? «Та як було? Та так. Я видів, що тут треба помогти. Вони були сироти, важко їм було. Ольга найстарша. Чесна і порядна. Вирішив взяти її за жінку. Ввечері помився, помолився і ліг спати. Зранку приходжу до неї і кажу:

– Дай Боже здоров’я! Кудись зібралася, Ольго?

– Дай Боже! Так, їду до Львова курей продавати.

-Нікуди, ти Ольго, не їдеш, бо йдемо ми з тобою до ксьондза (священника) сьогодні!

-Ти прийшов, Василю, наді мною посміятися?

-Даю тобі 3 години часу на роздуми. Як так, то так, а як ні, то ні. Але, як ні, щоб ти потім не вихвалялася, що я приходив свататися, бо ти маєш честь свою, а я – свою.

Прийшов я через 3 години і пішли ми до ксьондза. Отак, прожили 63 роки разом. А тепер я сам… Пішла моя Ольга скоріше за мене… Отака була моя любов…”. 

“У цьому шлюбі бабуся з дідусем народили і виховали трьох дітей, двох синів і мою маму Марію. Колись напишу книгу або фільм зніму про свій рід. Вклоняюсь перед життєвим шляхом своїх діда й баби», – каже Тетяна.  

Ольга та Василь Романович

Маленькі історії великого кохання людей, які жили у свої часи, турботами тих часів. Які народжували дітей, вчили їх житейським мудростям, формували людські цінності. Сьогодні ми знову говоримо про них, згадуємо теплим словом і віримо в те, що вони охороняють нас на землі і з небес.

Флешмоб триває. Розповідаєте свої унікальні історії про найрідніших, шукайте весільні фото, публікуйте на своїх сторінках соціальних мереж із хеш-тегом #весільнефотобабусі. І ми про них обов’язково розповімо.

Вікторія Жуйко, спеціально для Прозаходу

Про Захід