Головна площа Ужгорода – Народна – в радянські часи за висновками провідних містобудівельних інститутів входила до золотого фонду сучасної архітектури і вважалася одним з кращих ансамблів у тодішній Україні. А вона ж навіть не була завершеною, бо задумувалася чеськими архітекторами зовсім не такою, як її бачимо нині.
Проект нового адміністративного району Ужгорода, так званого Малого Галаго, провідні чехословацькі архітектори почали розробляти ще на початку минулого століття – наприкінці 1921 року. Центром цього району мала стати велика площа, на якій хотіли звести будівлю земського уряду – головної адміністративної структури Підкарпатської Русі (нині це приміщення ОДА). Обабіч величної будівлі мали знаходитися інші адміністративні приміщення, а між ними – новий театр. Таким чином головну площу планували не лише як адміністративний центр кварталу, а й як культурний.
Розбудову площі почали на початку 1930-х років. Звели будівлю земського уряду, а паралельно – земський суд. З іншого боку площі мала розташовуватися будівля театру, однак з якихось причин замість того, аби завершити ансамбль площі, будівельники ударними темпами зводили інші будівлі Малого Галаго – як адміністративні, так і житлові. Глибокий котлован, викопаний для фундаменту театру, простояв до 1938 року, аж поки територія Закарпаття за Віденським арбітражем не відійшла до Угорщини. На той час Малий Галаго був уже фактично завершений, площа вже навіть отримала назву – Бескидова, на честь губернатора Підкарпатської Русі у 1923-1933 роках Антона Бескида. Однак театрові так і не судилося постати на цій площі. Зрозуміло, що чехословацькі проектанти та підрядники не могли продовжувати роботу в Ужгороді, адже місто належало вже іншій державі.
Який вигляд тоді мала площа? Власне, майже такий самий, як до недавньої реконструкції партерного газону. Судячи зі старих планів, замість великого центрального газону мала бути проїжджа частина, адже спочатку архітектори хотіли, аби великий міст з’єднував береги Ужа якраз навпроти будівлі земського уряду. Коли проект змінили, потреба в такій широкій проїжджій частині відпала – так і з’явилася в межах 1936-1938 років гігантська прямокутна зелена зона посеред площі. На ретро-світлинах видно, що її свідомо не засаджували великою кількістю рослин. Лише по периметру росли молоді кущики, посередині ж це був класичний газон.
У радянські часи ці кущики перетворилися на красиві вічнозелені насадження кулевидної форми. Тоді ж, а точніше 1954 року, надати пристойного вигляду вирішили й котловану, що так і залишився посеред площі зарослим травою. Путівник Ужгородом, виданий видавництвом “Карпати” 1990 року, розповідає, що площа Леніна в будь-яку пору року мала неповторне зелене оздоблення. На центральній клумбі зростали самшит, бирючина, барбарис, біота східна, спірея та чубушник (він же жасмин). Далі можна було побачити кущі троянд та “фонтанчики” юкки вічнозеленої нитчастої.
У розарії ж росли близько 30 сортів троянд, котрі цвіли з травня по листопад. А поміж кущів можна було побачити окремі екземпляри тюльпанового дерева, ліванського кедра та бузку. Ужгородський дендролог Адальберт Рішко пригадує, що за розарієм у радянські роки дуже добре доглядали. “У нас були дві потужні служби – Зеленбуд та Зеленгосп. Одні рослини вирощували, другі – за ними доглядали. От вони постійно щось робили в розарії: розчищали, щось нове висаджували, старе видаляли. Виглядав цей куточок площі справді дуже живописно. Хоча й нині, вже без тих троянд, він ландшафтно виглядає досить непогано”.
Адальберт Рішко каже: ближче до розвалу Союзу партерний газон та розарій запустили. Бирючину не підстригали, як належить, тож вона дуже розрослася і втратила акуратну кулевидну форму. Барбарис, що ріс по периметру площі біля бордюрів, був заражений грибком, тому його довелося вирізати. Та все ж пан Рішко шкодує, що зелені насадження згодом винищили зовсім, залишивши голе “пасовище”.
Власне, не насадженнями одними була відома ця площа, а й пам’ятниками. У чехословацьку добу жодним проектом пам’ятники там не передбачалися, угорці теж обійшлися без цього, а от в радянські часи там просто не могли не поставити пам’ятник Леніну. Той же путівник 1990 року вказує: “Именно здесь 30 июня 1945 года состоялся митинг трудящихся Ужгорода в связи с воссоединением Закарпатья с матерью – Советской Украиной. Именно здесь через 20 лет торжественно был открыт памятник вождю трудового пролетариата”.
Судячи з цього, бронзовий Ленін з’явився в Ужгороді в 1965 році, хоча в інших джерелах ми бачили й іншу дату – 1974-й. Над створенням цього пам’ятника працювали скульптори М. Вронський та О. Олейник разом з архітекторами В.Дяченко та І. Євдокимовим. Бронзова фігура Леніна стояла на постаменті з рожевого граніту посеред невеличкої площі, на яку перетворили частину газону. А демонтували вождя 30 серпня 1991 року – це було 15-те за рахунком повалення пам’ятника Леніну в Україні.
Бронзова фігура багато років припадала пилом в гаражі комунального підприємства КАТП. Аж поки в 2010 році Мукачівська греко-католицька єпархія не попросила передати їм пам’ятник для переплавки його на статую єпископа Бачинського. Минулого року 6-метрову фігуру доставили для утилізації на завод “Турбогаз”. Нині директор цього підприємства Михайло Качур каже: Леніна вже немає, від нього залишився лише брухт бронзи. “Ми очікували, що Ленін важитиме близько 15 тон, однак виявилося, що всередині він пустий, тож потягнув лише на 2 тони 600 кілограмів. Переплавити його ми не можемо, бо підприємство таким не займається. Наразі, наскільки мені відомо, єпархія вирішує, де будуть відливати пам’ятник єпископу Бачинському: у Львові чи десь в Угорщині”.
Замість Леніна на площі довго стояли прапорці. У 1999 році трохи подалі відкрили пам’ятник Т.Г.Шевченку скульптора М.Михайлюка. А у 2001 році основний прямокутник площі перед будівлею ОДА піддали докорінній реконструкції: мощення, де стояв Ленін, зникло, світильники замінили, заклали новий трав’яний газон, на якому згодом з’явився велетенський тризуб із чорнобривців.
Не так давно площа Народна пережила ще одну, мабуть, найпомітнішу й найскандальнішу реконструкцію. Не хочеться казати, що Ужгород втратив цю площу, просто для неї почалася, ймовірно, нова сторінка в історії.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
