На вулиці Корзо є будинок, перший поверх якого з-поміж інших вирізняється фасадом, прикрашеним викладеним каменем. Нині тут розташовані кафе-фастфуд, магазин, а в підвальному приміщення знаходиться ресторанчик української кухні. А колись це була одна велика дегустаційна зала, до якої водили радянських туристів на знамените закарпатське вино.
На старій світлині видно, що в довоєнні часи кам’яного фасаду тут не було, а на першому поверсі будівлі розміщувалися невеличкі єврейські магазинчики. Що в них продавали – розібрати важко. Лише на одному прочитується угорською слово “папір”.
Перші дегустаційні зали з’явилися в Ужгороді, ймовірніше за все, у 60-х роках минулого століття. Це не значить, що до війни у нас не пили вино – просто люди це робили без зайвого антуражу, у більш звичних для всіх винарнях. Старожили пригадують, що чимало дрібних приватних винарень знаходилося колись на нинішніх вулицях Ольбрахта, Собранецькій, Глибокій. Там майже під кожним обійстям були викопані великі винні підвали, де господарі не лише зберігали свої запаси, а й могли привести туди гостей.
Часто, аби відвідувачі не сиділи у підвалах, господарі виносили у свої подвір’я столик і кілька стільців. Там можна було спокійно посидіти з чарочкою вина під тінню дерева. Донька Петра Сови Світлана Совіна пригадує, що на вихідних батько завжди брав її з собою гуляти містом. Одним з обов’язкових пунктів відвідання була така маленька приватна винарня на Ольбрахта. Там, на терасі старого будинку, стояли кілька столиків. Інтелігенція приходили сюди відпочити, випити по стаканчику так званого “фрича” або “фрьоча”. Мода на вино, розбавлене содовою, прийшла до нас від угорців. Замість газованої води на Закарпатті використовували також мінеральну.
Так от, чоловіки в довоєнному Ужгороді дуже любили вдень пити у винарнях саме легенький “фрьоч”, маленькій же Світлані Петро Сова завжди купував “газировку” з сиропом – напій, якій з’явився у ресторанах Ужгорода в часи Чехословаччини й був дуже популярний серед дітей.
Вже значно пізніше, у 60-х, закарпатське вино почали не просто пити, а дегустувати. Зали для цього знаходилися у кількох ужгородських ресторанах, наприклад, у “Скалі”. Та у центрі міста знаходилася також зала, де продавали виключно вино. “Променисте” складалося з двох поверхів: наземного і підземного. Щойно зайшовши всередину, відвідувачі потрапляли до великої затишної зали з каміном. З лівого боку тягнулася довга барна стійка. До неї майже завжди вела невелика черга бажаючих покуштувати відбірне вино. Ужгородці старшого віку пригадують, що стакан напою коштував 30 копійок. Обрати можна було з-поміж 8 сортів.
“Зайти у “Променисте” після роботи на вино було звичним явищем. Ми не пили його багато: частіше всього не більше одного бокалу. Це був, якщо хочете, ритуал, певна культура відпочинку. Нині вона вже забулася. Вино у “Променистому” було чудовим. Я не пригадую, які саме сорти продавалися, ми купували частіше за все вина від “Леанки”. Пили їх, як правило, одразу біля стійки. Так робили майже всі відвідувачі, бо столиків у надземній залі не було, стояли лише кілька лавичок біля каміну.
Туристи, або люди, котрі бажали замовити дегустацію, спускалися до підземної зали. Сходи, оздоблені каменем, знаходилися в кінці верхнього приміщення. Пригадую, дегустація коштувала 1 рубль. За них давали скуштувати по 20 грамів вина 8-ми сортів, розповідали, як правильно їх пити. До напою подавали також арахіс”, – згадує пенсіонер Павло Іванович.
Чого не міг пригадати ніхто з опитаних нами людей, то це як саме проходила власне дегустація. Знаний ужгородський винороб, власник дегустаційних залів в Ужгороді та Львові Олександр Ковач теж не зміг пригадати нюанси роботи “Променистого”. “Знаю, що це справді була перша дегустаційна зала в Ужгороді, але мені нині чомусь здається, що вона була більше схожа на радянську “столовку”. Сумніваюся, що там дотримувалися всіх канонів класичної дегустації, хоча впевнений, що вино там було справді добре”, – зауважив винороб.
Для того, аби дізнатись більше про асортимент вин, “Про Захід” розшукав колишніх працівників “Леанки”. Вони розповіли, що винрадгосп справді поставляв до дегустаційної зали “Променисте” своє найкраще вино, однак сама зала їм не належала. “Ми не можемо зараз достеменно сказати, що в цій залі були виключно “леанківські” вина, але точно знаємо, що туди відправляли нашу “Троянду Закарпаття”, “Леанку”, “Середнянське”, “Квіти полонини”, “Старовинний замок”. Останній сорт червоного сухого вина був унікальним, ми його спочатку взагалі розробили на замовлення, спеціально для космонавтів. Потім продавали вже для всіх.
Щодо дегустацій, того, як вони проходили, сказати нічого не можемо, бо на дегустації тоді не ходили. Що точно можемо сказати, то це те, що в залі працювали наші співробітники, котрі слідкували, аби вино зберігалося і подавалося правильно. Можливо, сам процес дегустації й проходив без витребеньок чи нинішньої вишуканості, але за якість вина ми точно не переживаємо”, – розповіли вони.
.jpg)
“Променисте” у різних варіаціях працювало до початку 90-х років. Кажуть, підвальне приміщення закрили раніше – через неполадки з каналізацією. А потім, коли квадратні метри в історичній частині міста почали продавати, розібрали на шматки і велику площу дегустаційної зали. Приблизно 8 років тому власники підвалу вирішили зробити окремий вхід до приміщення, зробивши сходи просто з вулиці. Тоді ж, під час ремонту, знищили і залишки інтер’єру колишньої дегустаційної зали. До речі, кам’яні сходи наверх залишилися досі, однак нині вони ведуть до складських приміщень і туди нікого не пускають.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”