Втрачений Ужгород: будинок і винарня сім’ї Ланда (Фото)

Виноградники сім'ї Ланда багато років були одним із найулюбленіших місць відпочинку ужгородців. Займали вони кілька гектарів землі між тодішньою малозаселеною вулицею Глибокою (нині – Кошицькою) та цвинтарем на Кальварії. І, здавалося б, як можна відпочивати на виноградниках, що там робити? А от ужгородці знали, і мали поколіннями відпрацьовану традицію, яка, можливо, збереглася б і досі, якби виноград у місті не лишився лише на його гербі.

Ужгородці середнього віку ще добре пам'ятають величезні виноградники на пагорбах навколо головної будівлі Ужгородського університету, Ужгородці старшого віку пам'ятають їх на Кошицькій, вище Собранецької, на Кальварії, навколо території аеропорту тощо. Виноградники біля тодішньої Глибокої вулиці були дуже старими. Ми не знаємо, хто володів ними у давні часи, але відомо, що у кінці ХІХ століття велику ділянку на пагорбі придбав тоді ще сержант місцевої поліції Карой Ланда.

Карой був родом із села Анталовці на Ужгородщині. Можливо, у рідному селі його сім'я теж володіла виноградниками, виготовляла вино, як і більшість жителів тієї місцини, бо зароблені на службі в поліції кошти Карой використав на те, аби придбати власні винниці (так тоді називали виноградники) в Ужгороді. Як розповідають нині нащадки Кароя Ланди – його онучки Клара, Марія та Катерина – саме Карой відкрив на своїх нових землях першу невеличку сімейну винарню, але загалом про господарювання діда у той період їм відомо мало.

Зате в історії міста залишилася згадка про нього, як про працівника поліції. Ми вже писали у “Втраченому Ужгороді” про Івана Ґаара – багаторічного заступника мера Ужгорода і мера в перехідний короткий період. Саме він у своїй книзі споминів “З історії старого Ужгорода” згадував, як Карой Ланда на церемонії поховання відомого угорського державного діяча Лайоша Кошута привернув увагу величезного натовпу саме до ужгородської делегації. Ґаар писав, що у березні 1894 року представники Ужгорода трохи запізнилися, тож коли підійшли до будівлі Національного музею, де проходила церемонія прощання з Кошутом, навколо стояв величезний натовп, через який важко було проштовхнутися. І тут сержант поліції Карой Ланда взяв великий вінок, виступив попереду делегації і з гучними викриками “Дорогу! Дорогу!” почав просуватися вперед.

Відпочинок на винограднику. Зліва у формі – Карой Ланда

Виглядав він так незвично й урочисто, що натовп справді розсувався перед ним, з цікавістю його оглядаючи. Річ у тім, що парадна форма ужгородських поліцейських тоді були справді дуже ошатною – такої у Будапешті, мовляв, і не бачив ніхто. “Капелюх Ланди був схожий на жандармський. Величезне півняче перо кріпила до нього золота пряжка, позаду були пришиті два золотих ґудзики. Мундир був у стилі традиційного “wafenroсk”-а, лише світло-блакитний з білими металевими ґудзиками, комір прикрашений золотистим шиттям, відзнаки на мундирі – сержантські. Брюки були звичайними, чорними. Збоку – меч із золотистою ручкою.

У натовпі шепотілися, ким може бути цей високопоставлений пан, який, між тим, має лише сержантські відзнаки? І поки вони обговорювали ужгородську делегацію, її члени дійшли до центру церемонії, ставши фактично на початку ходи. Так і сталося, що завдяки наполегливості та формі Кароя Ланди ужгородська делегація на церемонії прощання з Лайошем Кошутом була на найпочеснішому місці”. Цю розповідь Іван Ґаар закінчив приміткою, що якщо ви, мовляв, познайомилися з Ландою лише перед його смертю, то не могли його, як уже капітана ужгородської поліції, бачити у такій парадній формі, бо її змінили за наказом нового  керівника поліції Оскара Феррі (на жаль, невідомо, коли саме це сталося).

Карой Ланда помер доволі рано, у 1923 році, залишивши вдовою молоду дружину Борбалу. Борбала Горості до заміжжя проживала у Будапешті, сюди же приїздила гостювати до родичів – сім'ї багаторічного мера Ужгорода Мігая Фінцицького. Коли пара побралася, жити залишилися в Ужгороді, в просторому будинку, який звів для своєї сім'ї Карой. Цей будинок на Дайбозькій, 13 є одним із найстаріших на цій вулиці. Борбала розповідала онукам, що коли вони оселилися на Дайбозькій, їхній будинок був там другим.

Всього у подружжя народилися 10 дітей, з яких до дорослого віку дожили семеро: Бейла, Шаролта, Гейза-Золтан, Тібор, Ібоя, Ласло та Валерія. Старшого сина Бейлу батьки втратили молодим: у 1917 році він приїхав поранений додому з фронтів Першої світової війни, і вже вдома помер. Шаролта вийшла заміж за лісового інженера і щасливо проживала у Трансільванії. Гейза-Золтан займався сімейними виноградниками і винарнею. Допомагав йому Тібор, котрий також працював економістом у міській управі. Донька Ібоя вийшла заміж за інженера з Будапешта Лайоша Чонгара і проживала неподалік – у красивому кутовому будинку на розі вулиць Дайбозької та  Винничної. Її молодший брат Ласло був музикантом, але в молодому віці помер. А наймолодша Валерія була дружиною керівника ужгородської пошти Акоша Ронаї.

Борбала Ланда (сидить у центрі) та її шестеро дорослих дітей: сидять – Тібор (зліва) і Гейза-Золтан, стоять зліва направо – Ібоя, Валерія, Ласло та Шаролта

Коли Карой Ланда помер, його старші сини Гейза-Золтан і Тібор були ще зовсім молодими хлопцями, не так давно закінчили Ужгородську гімназію. Вищу освіту хлопці, навіть якщо й хотіли, то отримати не встигли, бо саме на їхні плечі лягла відповідальність за величезні виноградники і винарню. Найбільше до душі припала ця робота Гейзі-Золтану, котрий багато років просто жив виноградником і проводив там увесь свій час. У газеті “Prágai Magyar Hirlap” є цікава замітка про те, як у 1925 році братів судили за проугорське підбурювання. Гейзі-Золтану на той час було 23 роки, Тібору – 20. Працюючи ще восени попереднього року у винограднику, вони з товаришами Єно Оросом і Ласло Боршицьким голосно співали популярну тоді пісню “Високо на карпатських вершинах стоїть хоробрий угорський солдат”.

Якраз у той час неподалік проходили чотири жандарми, котрі почули пісню і сприйняли її, як проугорський заклик (нагадаємо, тоді Ужгород був частиною Чехословаччини, і влада суворо реагувала на такі випадки). Хлопців забрали до жандармерії, в подальшому на них чекав суд, але суддя не побачив у співі посеред виноградників, де рідко ходять люди, чогось протизаконного. “Співаків” виправдали, але жандарми направили справу у Кошицький суд. Повторний розгляд проходив у січні 1925-го, ужгородських хлопців у суді представляв адвокат Філіп Акерман. Але і Кошицький суд підтвердив рішення місцевого: хлопці не винні і нікого не підбурювали.

До слова, співати любили всі діти Кароя Ланди. Коли вони вже дорослими збиралися разом на свята, то завжди багато співали. А збиралися вони доволі часто, бо дуже дружили між собою. Маму свою, Борбалу, діти вітали щорічно двічі: на іменини і на день народження. На іменини, 4 грудня, в будинку на Дайбозькій накривали довгі столи, за якими ледь вміщувалися усі члени великої родини. А у день народження Борбали, влітку, всі виходили на виноградник, де надзвичайно весело проводили час: їли, пили, співали, грали в теніс, смажили м'ясо і сало.

Що ж це було за місце таке – виноградник Ланди? Уявіть, що ви в теплий літній день вийшли на прогулянку і захотіли з шумних міських вулиць потрапити у спокійне гарне місце. Ви піднімаєтеся вулицею Глибокою, проходите повз невеличкі будинки з підвалами, повз винарню Шпека, виноградники Ролі і на місці нинішнього “Світанку” (з правого боку вулиці) у довгому “живому” паркані з кущів знаходите вхід на красивий пагорб з довгими акуратними рядами винограду. Тут і там між цими ярдами видніються прості столи з лавицями. Дорога веде до двох будиночків в глибині винограднику. Один із них – винарня (угорською – “borház”, тобто “винний дім”), такий собі спрощений варіант ресторану, де подавали вино власного виробництва та просту їжу, як правило, м'ясо. Другий будиночок, менший за розмірами, був місцем дозвілля для сім'ї Ланда. Відпочивати там могли лише члени родини з друзями. Вони могли будь-коли прийти на виноградник, відкрити будиночок, приготувати їжу, накрити великий стіл надворі в тіні величезного дерева і весело провести час. У будиночку навіть можна було залишитися на ніч, хоча таке практикували рідко, адже місця там було дуже мало.

Вечірка у сімейному будиночку винарні. Зліва на передньому плані – Гейза-Золтан Ланда

Якщо ви не були членом родини Ланда, або їхнім другом, то ви заходили до винарні. Це було доволі просторе і разом із тим просте приміщення, без шику і лоску. Прості столи зі скатертинами, прості стільці – наче й нічого особливого. До вас підходив офіціант у білому піджаку – стовідсотково Бейла Лелик, котрий працював у Ланди багато років. Цей чоловік обслуговував не лише столики у винарні, а і столи на території усього винограднику, причому робив це дуже швидко. Бейла обов'язково запропонував би вам фірмовий лоци-печенє, який для відвідувачів готував особисто власник – Гейза-Золтан Ланда. Бо ж саме ця жирна гаряча страва найкраще пасувала до сухого білого вина, яке подавали відвідувачам винарні. Загалом Ланда робили вино лише з одного сорту винограду – класичної швейцарської Шасли.

Крім неї вирощували трохи винограду столових сортів, а на Кальварії, приблизно з того місця, де нині розташований Ритуальний дім, і вище Ланди заклали фруктовий сад, де росли яблуні, груші та персики. З плодів восени робили смачний  джем: такі майже тверді бруски, які нарізали довгими шматочками. Цим джемом у винарні пригощали дітей, котрі часто приходили туди з батьками. В місті вважалося цілком звичним у вихідні зібрати компанію з кількох сімей з дітьми, піднятися на виноградник, зайняти один стіл поміж рядів з виноградом, розкласти поруч маленьке багаття, смажити на довгих палицях шматки сала. Офіціант Бейла Лелик підносив до столів вино для дорослих і малиновий сироп із содовою для дітей. Щасливі діти сьорбали солодкий сироп і бігали по винограднику, граючись у хованки. А кругом – природа, тиша і свіже повітря.

Ще одним дуже популярним напоєм тут був фрьоч (fröccs) – розбавлене содовою водою вино. Фрьоч вважався літнім напоєм, бо гарно освіжав у спеку. Єдиного рецепту для фрьочу не існувало, кожен готував його собі на свій смак. Як правило, влітку чоловіки і жінки замовляли собі до столу пляшку вина і сифон із содовою водою, а потім кожен собі робив фрьоч “довгий” або “короткий”. “Довгий” – це 50х50 вино з водою. Такий легкий напій іноді навіть дітям давали покуштувати. “Короткий” фрьоч – це коли у 200-мілілітрову склянку наливали приблизно 180 мілілітрів вина і зовсім трошки, 20 мілілітрів, содової. Звісно, усе це робилося на око.

Загалом на винограднику Ланди панувала дуже проста і дружна атмосфера. Туди приходили посидіти з друзями, якщо не було грошей на ресторан, бо для того, аби сходити у ресторан, потрібен був відповідний урочистий одяг, а от у винарні Ланди ніхто не звертав уваги на те, як ти одягнений. Працювала винарня навіть взимку. Тоді приміщення отоплювали, у ньому було тепло і затишно. Чоловіки любили сидіти там довгими зимовими вечорами, грали в карти, часто співали. Іноді пограти до винарні заходив скрипаль, в інші же дні музики там не було, тож відвідувачі розважали себе самі.

Під будівлею винарні знаходився просторий підвал, в якому зберігали запаси вина, джему, їжі. Коли гості замовляли вино, офіціант набирав його у високі скляні пляшки просто з бочки, тому на стіл напій потрапляв “свіжим”, запашним. На жаль, невідомо скільки літрів вина випивали за рік гості винарні Ланди, але, мабуть, багато, судячи з території винограднику. Аби навесні обкопати величезну кількість кущів винограду, а восени зібрати з них урожай, брати Ланда наймали робітників і кликали на допомогу сусідів. При цьому власники винограднику, Гейза-Золтан і Тібор, працювали на рівні з найманими працівниками, вкладаючи у свою землю всі сили. Цікаво, що жінки у великій родині участі в цих роботах не брали, займалися вдома дітьми.

Вони приходили на Глибоку вже після того, як збір урожаю або весняні роботи були завершені, і на винограднику влаштовували велике свято, де робітників пригощали їжею та випивкою. Такі ж грандіозні масові гуляння влаштовували там і в кінці зими, коли угорці відзначають Форшонг. Це свято (щось на кшталт Масляної) є довгим кількатижневим періодом перед великоднім постом, коли здавна проводили карнавали, костюмовані бали, а також спішили до початку посту відзначити весілля. У винарні Ланди була традиція влаштовувати веселі форшонгові гуляння з обов'язковим випікання запашних фанків.

Але виноградники Ланди ужгородці любили не лише за вино, неймовірно смачний лоци-печенє і пікніки посеред виноградних рядів, а ще й за тенісний корт. Так-так, не дивуйтеся, посеред свого винограднику Гейза-Золтан Ланда обладнав огороджений тенісний майданчик, куди щодня приходили грати в теніс дорослі та діти. Річ у тім, що спорт у ті роки був популярним серед молоді, теніс же вважався ще й дуже модним. Аби зайняти своїх гостей, Гейза-Золтан і обладнав тенісний корт, тим більше, що у теніс любили пограти і майже всі члени великої родини Ланда. У нащадків залишилися кілька світлин, на яких видно той тенісний майданчик. Він був простий, з піщаним покриттям, яке гравці збризкували водою з великої бочки, яка стояла біля входу. Бажаючих пограти на цьому майданчику завжди було вдосталь. Бувало, молоді люди приходили туди пограти, а після, втомившись, відпочивали у винограднику, попиваючи легкий фрьоч.

Щовечора приходила на виноградник і Борбала Ланда – мама братів Гейзи-Золтана й Тібора. Жінка навіть у похилому віці не лінувалася піднятися на пагорб, аби перевірити, чи все у винарні в порядку, чи є відвідувачі. Борбала мала улюблений стіл у винограднику неподалік винарні. Там вона любила посидіти ввечері зі склянкою білого сухого вина, мабуть, думаючи про те, що засновник винарні, її чоловік Карой, точно би пишався тим, яку красу змогли зробити тут його сини. Борбала Ланда була довгожителькою, померла у 91 рік. Після її смерті людиною, яка гуртувала далі велику родину, стала донька Ібоя Чонгар.

Ланди і далі продовжували стояти один за одного горою, допомагали членам сім'ї у важкі періоди. Такі у них настали після завершення Другої світової війни. Ще деякий час по війні Гейзі-Золтану Ланді дозволили утримувати виноградники і винарню, але у 1948 році усе це націоналізували. Гейза-Золтан важко це сприйняв, навіть судився з державою за будівлі винарні. Хоч суд і виграв, та влада дала йому зрозуміти, що користуватися будинками він однаково не зможе, бо місто планує на пагорбі велике будівництво. У Гейзи-Золтана  викупили будівлі, щоб незабаром їх знести і почати на їхньому місці зведення турбази “Світанок”.       

Ті роки були для Гейзи-Золтана дуже важкими. Він звик з ранку до ночі працювати на своєму винограднику і у винарні, навіть сім'ї власної так і не встиг завести через постійну зайнятість. Його брат Тібор після війни став першим (хоч і на короткий час) директором Водоканалу, потім влаштувався на роботу до газети “Карпаті ігоз со”, де багато років був випусковим редактором. А от Гейза фактично лишився без діла, тож не витримав і вирішив відновити свою винарню у меншому вигляді на власному подвір'ї. У дворі на Дайбозькій стояла літня кухня, позаду якої було невелике затишне приміщення.

Саме його Гейза-Золтан обладнав столами і лавицями, там приймав своїх друзів і постійних клієнтів. Оскільки з м'ясом тоді було скрутно, меню довелося зробити значно скромнішим. До завжди доброго вина Гейза-Золтан пік коржики-погачі, часто відвідувачі приносили їжу з собою, замовляючи у Ланди лише його вино. До речі, після того, як виноградник на вулиці Глибокій забрали, Гейза-Золтан робив вино з винограду, який зростав у дворі позаду сімейного будинку на вулиці Дайбозькій. Той невеличкий виноградник і був розрадою винороба у його старості. Лише після смерті матері Борбали у 1958 році він таки одружився, але дітей у подружжя не було.

Слід сказати, що втрату винограднику переживав не лише Гейза-Золтан, а і уся велика родина. Коли діти Кароя Ланди виходили гуляти зі своєю малечею, ноги часто самі несли їх поглянути, що ж там коїться з їхніми виноградниками. Тібор, котрий так багато працював на цій землі, дивлячись на зарослі високими бур'янами дерева персиків і кущі винограду, лише скрушно хитав головою і казав дітям: “Мене не так болить те, що забрали, як те, що тепер за усім цим не доглядають”. Не міг Тібор пити і того вина, яке продавали у радянські часи. Діти пригадують, як він, випивши трохи “Білого столового”, сказав, що від такого вина може бути тільки поганий настрій. Ніхто з членів родини не пішов подивитися, як руйнують їхню винарню і вирубують виноградники для зведення турбази.  За іронією долі поховані майже усі члени того покоління родини Ланда на самому вершечку Кальварії, на межі своїх земель.

Щодо будинку на вулиці Дайбозькій, то старші ужгородці і досі називають його будинком Ланди. Там проживає вже п'яте покоління цієї великої родини, члени якої досі дуже дружать між собою і досі збираються на свята разом. І хоч ніхто у тому будинку вже не носить прізвище Ланда, вони добре знають і шанують своїх колись дуже відомих в Ужгороді предків.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”