Втрачений Ужгород: історія життя директорки греко-католицької горожанської школи Магдалени Маркович (Сільвай)

Опубліковано:

На вулиці Волошина, 35 є комплекс будівель, у яких нині працює Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти. "Втрачений Ужгород" уже згадував раніше про його будівлі. На початку ХХ століття там працювала греко-католицька жіноча учительська семінарія та діяв інтернат для семінаристок. А у невеличкій будівлі з правого боку від входу на подвір'я розташовувалася греко-католицька горожанська школа. Саме про цей освітній заклад та його директорку Магдалену Маркович ми розкажемо нині.

Греко-католицька школа для дівчат була відкрита в Ужгороді у 1875 році. Призначалася вона для доньок греко-католицьких священиків, а оскільки навчатися до неї віддавали дівчат з усього краю, то при школі у жовтні того ж 1875-го заснували інтернат. До елементарної та цивільної школи вкупі з інтернатом пізніше керівництво єпархії вирішило додати ще й жіночу семінарію, придбавши для розширення у 1898 році будівлю і двір колишньої "малої гімназії". Таким чином саме школа у комплексі будівель на вулиці Волошина була найстаршою і має найдавнішу історію.     

Спершу школа мала 6 класів, але вже у 1879-му їх стало 7 (шість класів елементарної школи і один клас – ремісничий, тобто такий, де дівчата навчалися рукоділлю). Популярність школи з кожним роком зростала, тож згодом її розділили на 4 класи елементарної (початкової) школи і 4 класи вищої школи. Саме з цих 4-х класів вищої створили горожанську греко-католицьку школу. Тобто, дівчата спершу проходили 4 роки навчання у елементарній школі, потім 4 роки – у "горожанці", а тоді могли перейти до вчительської семінарії і продовжити навчання там. Саме такий шлях за 12 років пройшла і директорка горожанської школи Магдалена Сільвай, котра після навчання у комплексі закладів на тодішній вулиці Ракоці залишилися там учителювати ще на 18 років.

Будівлі інтернату (в центрі) та горожанської школи (з правого боку)

 

Потім своєю рукою вона запише у журнал із історією горожанської школи, що метою діяльності закладу було розвивати духовні та тілесні сили учениць, забезпечити їхнє майбутнє, виховати і укріпити побожність і моральність у дитячих серцях, навчити їх любити свою вітчизну і свій народ. Цікаво, що Магдалена Маркович (Сільвай) стала першим, так би мовити, цивільним директором "горожанки", адже до неї заклад очолювали лише духовні особи. Так першим директором закладу став тоді ще канонік, а пізніше єпископ Юлій Фірцак, він керував школою до 1883 року, але опікувався нею і надалі, вже у ранзі єпископа заснував благодійний фонд, гроші якого йшли на потреби навчального закладу.

З 1883-го і аж до своєї смерті у 1897-му школою керував канонік Віктор Гебей. У ті роки кількість учениць у школі коливалася в межах 150-ти. До цього періоду у журналі з історією школи відноситься і запис про те, що після смерті Віктора Гебея єпархія за 5000 форинтів купила приміщення "малої гімназії", до якої переїхала школа. Можна припустити, що до того часу навчальні класи розміщувалися в одному приміщенні з інтернатом.

Цікаво, що в навчальному закладі вже у ті часи було досить багато вчителів. Так, судячи із записів у журналі, у 1897 році до школи прийшли 6 нових вчителів, крім них працювали ще 13 "старих", тобто 207 учениць того навчального року навчали 19 педагогів.

Про 1898-1899 навчальний рік у записах значиться, що заклад відвідав станіславський єпископ Андрей Шептицький. На 3 тижні школу закрили через епідемію скарлатини. А 17 вересня там провели жалобну церемонію за вбитою королевою Єлизаветою (Сісі). Загалом у той  і наступні роки учениці відзначали річниці двох подій: іменини короля Франца Йосифа І та день його коронації. Також щорічно 19 вересня дівчата брали участь у панахиді за Сісі.

Учениці "горожанки"

 

Цікаво також, що у вже в ті роки до школи приймали не лише доньок греко-католицьких священиків, але інші мусили за навчання платити. Були серед учениць "горожанки" і дівчатка римо-католицької, реформатської і навіть іудейської віри. Усі мали урок своєї релігії, але збереглося лише ім'я вчителя іудейської – Марк Готліб. Цікаво, що школа тоді була такою толерантною, що єврейським дівчаткам дозволяли не писати у суботу, хоча на заняттях вони мусили бути присутніми. Крім релігії, вивчали учениці "горожанки" угорську, німецьку  та "руську" мови, краснопис, арифметику, геометрію, географію, історію, фізику, астрономію, хімію, малювання, ручну роботу, домоводство, співи тощо.

У 1902 році поруч із горожанською школою відкрилася жіноча учительська семінарія. Директор у цих освітніх закладів був один – Гейза (Віктор) Камінський. У ті роки кількість учениць була меншою – близько 120-150. У 1906 році приміщення школи та інтернату відремонтували, а директором став Юлій Меллеш. Багато біди наробили у ті роки епідемії. Під час епідемії скарлатини пішла з життя одна з учениць, ще одна померла у 1912 році від тифу.

Різкий спад кількості школярок спостерігався на самому початку Першої світової війни. По-перше, бої тоді точилися зовсім неподалік, і немісцеві батьки боялися відпускати доньок на навчання до Ужгорода. По-друге, й дістатися міста було не так просто, адже залізничне сполучення почало працювати виключно на військові потреби. Власне, навчатися дівчаткам у 1914 році було просто ніде, оскільки приміщення школи зайняли військові, звільнивши його лише у січні 1915-го. Навчання розпочалося 25 січня, а вже 12 лютого будівлю знову зайняли військові. Уроки почали проводити у сусідній будівлі вчительської семінарії: з 8.00 до 13.00 там займалися семінаристки, а з 14.00 до 18.00 – навчалися учениці "горожанки". Причому викладали того року лише "основні" предмети по скороченій програмі, "побіжні" ж предмети не викладали школяркам зовсім.

У подальші роки кількість учениць знову збільшилася. Хоча у Європі вирувала війна, школа працювала у звичному режимі, лише кількість вчителів зменшилася, їх було всього дев'ять. Дівчата були дуже активними у громадському житті: вони провели свято освячення прапора, який передали 66-му полку, були в жалобі за королем Францем Йосифом І і відзначали у січні 1917-го коронацію короля Карла.

Учениці "горожанки". У центрі сидить директорка школи, монахиня Агнета Ценкнер, друга з правого боку у другому ряді сидить молода вчителька Магдалена Сільвай

 

На початку навчального 1918 року навчання у "горожанці" проводилося ще угорською мовою, але потім за наказом єпархіальної управи "руську" мову зробили обов'язковим предметом, який викладали двічі на тиждень, а приватних учениць (скоріше за все, приватними називали тих школярок, котрі не були доньками греко-католицьких священиків або мали іншу віру, тож платили за навчання) мали складати "руською" іспити. У 1919 ще одним указом "руську" у школі зробили основною мовою навчання. Цікавим є запис у журналі про те, що більшість учениць "руською" мовою не володіли, тож вчена корпорація вирішила, що "руською" мова навчання поки буде лише для учениць першого класу, тоді як усі інші довчатимуться угорською.

У 1923 році директором "горожанки" став Юлій Гаджега, наступного року дуже короткий термін керівником закладу був Августин Волошин, а потім його змінив Віктор Желтвай. Саме у цей період до школи вже в якості молодої 18-річної вчительки прийшла Магдалена Сільвай.

Магдалена походила із дуже відомої у краї родини. Її дідусем був один із найпомітніших місцевих поетів і письменників ХІХ століття, священик Іван Сільвай, котрий творив під псевдонімом Уріїл Метеор. Іван Сільвай дав своїм дітям архаїчні імена: Ніл, Сіон, Уріел (Уріїл), Нестор та Лаура. Його сини теж залишили помітний слід в історії краю, наприклад, Уріел багато років керував хором греко-католицького Кафедрального собору.

Хор греко-католицького Кафедрального собору, у нижньому ряді по центру сидить керівник хору Уріел Сільвай

 

Саме в сім'ї Уріела Сільвая та Ілони Мураній у 1908 році народилася донька Магдалена, яка є головною героїнею цієї статті. У той час батько Магдалени був священиком у Тур'я Реметі, потім же сім'я переїхала до Ужгорода, де проживала в одному з будинків Канонічого ряду на вулиці Капітульній. У хорі, яким керував Уріел Сільвай, співали молоді вихованці духовної семінарії і вже висвячені священики. Колектив цей вважався одним із найкращих у краї, а його диригент користувався великою пошаною.

Між тим, нині нащадки Магдалени Сільвай впевнені, що зовсім не авторитет батька, а лише її власні знання і таланти допомогли дівчині одразу по завершенні учительської семінарії потрапити на роботу до греко-католицької горожанської школи. Вона справді була дуже розумною, завжди навчалася на "відмінно", прекрасно малювала. Її учителем був відомий художник Йосип Бокшай, котрий якось сказав: "Пьотіке (так дівчину ласкаво називали знайомі), з таким талантом тобі треба їхати у Мюнхен вчитися". З цього приводу навіть засідала сімейна рада, але батьки переконали Магдалену, що бути художником – не жіноча справа.

Вже ставши вчителькою, вона багато уваги приділяла тому, аби навчити своїх учениць малюванню. Була впевнена, що малювати можна навчити будь-кого, тому часто після занять деяких учениць забирала додому, де влаштовувала для них додаткові уроки малювання. Хоча насправді найбільший нахил мала Магдалена Сільвай не до мистецтва, а до математики. У "горожанці" вона з першого року роботи викладала арифметику, геометрію, природу, рисунок, гімнастику та домашню науку, крім того, стала класним керівником першого класу.  

У 1928 році Магдалена вийшла заміж за Габора Марковича. Історія їхніх стосунків є дуже цікавою, адже до весілля Магдалена і Габор бачилися всього двічі, зате потім усе життя прожили у злагоді і великій любові. Сім'я Габора була родом із Мукачева. Хлопець закінчив у Мукачеві гімназію, а потім несподівано для усіх вирішив стати священиком і вступив до Ужгородської духовної семінарії. Це був дуже розумний юнак, статечний, зі зростом під два метри – зовсім не схожий на інших членів своєї родини. Батьки не хотіли, аби такий гарний хлопець став священиком і не мав сім'ї, тож вирішили будь-що його одружити до висвячення.

Габор Маркович (сидить у нижньому ряді зліва) під час навчання у духовній семінарії

 

Саме вони познайомили Габора з Магдаленою Сільвай, про яку їм розповідали, як про дуже хорошу і порядну дівчину з поважної священицької сім'ї. Як ми вже згадували, молоді люди бачилися до весілля всього кілька разів, та й саме весілля у них минуло з пригодами. Пара обвінчалася в Ужгороді (до речі, свідком був друг нареченого Августин Волошин), а потім вирушила на скромний бенкет. Тоді ж і дізналися, що дорогою на весілля батьки Габора, котрі їхали з Мукачева власним автомобілем, потрапили в аварію. Їх відвезли до ужгородської лікарні, тож туди одразу поїхали і наречений з нареченою. Звісно, після цього усім уже було не до святкування, хоча, на щастя, виявилося, що життю батьків Габора нічого не загрожувало. Потім вони розповідали онукам, що хоча у день весілля не відчували одне до одного особливої пристрасті, згодом покохали і вже не уявляли свого життя без другої половинки.   

Після одруження Габора висвятили, але він вирішив, що хоче працювати учителем. Разом із Магдаленою вони заочно закінчили фізико-математичний факультет Братиславського університету. Тим часом Магдалена продовжувала працювати вчителькою у греко-католицькій горожанській школі, а Габор викладав математику і фізику у горожанській школі для хлопчиків, яка тоді діяла у приміщенні нинішньої ЗОШ № 4. У сім'ї Марковичів народилося троє дітей: у 1929 – Ілона-Габріела, у 1938 – Матяш і у 1943 – Марія-Терезія.

Щодо місця їхнього проживання, то деякий час молода сім'я жила у парафіяльному будинку Цегольняньскої церкви, а тоді вирішила скористатися дотацією уряду Чехословаччини для молодих вчителів. У ті часи уряд давав учителям великі пільги на придбання чи будівництво власного житла. Єдиною умовою було зобов'язання вчителя відпрацювати у школі 20 років. Магдалена, скориставшись своїм правом на державну дотацію, придбала парцелу землі на тоді ще молодій, закладеній на місці виноградників, вулиці Винничній (її часто помилково називають Вінничною). У 1933-му підрядна організація закінчила там зведення їхнього родинного будиночка на 3 кімнати (нині – № 13), але коли Магдалена у своїх акуратних туфельках піднялася оглянути новий дім, категорично заявила, що вона на цій пустій горі жити не буде. Нині, коли вулиця Виннична вважається однією з найкрасивіших в Ужгороді і знаходиться у кількох хвилинах пішки від центру міста, важко собі уявити, що якихось 85 років тому ця місцина пустувала і вважалася окраїною.

Дім на вулиці Винничній

 

Звісно, дім Марковичі добудували, але потім у ньому так і не проживали, здаючи його в оренду (найдовше там проживала сім'я Боршош). Натомість на Габора, котрий теж мав право на вчительську пільгу, сім'я оформила ще одну ділянку землі, цього разу ближче до центру. Подружжя побудувало невеличкий скромний будиночок у провулку, який сьогодні називається Підгірним (нині це будинок № 9), у якому проживало аж до смерті.

Та повернімося ще трошки назад, у 1938 рік, коли Магдалену Маркович, або, як тоді за угорським звичаєм писали, Маркович Габорне призначили директоркою горожанської греко-католицької школи. Вона не була першою жінкою на цій посаді, бо з 1935-го навчальним закладом керувала монахиня Чину св. Василія Великого Агнета Ценкнер. Але Магдалена стала першою не духовною особою на цій посаді, до того ж у дуже непростий період політичної кризи. У 1938 році, коли Віденський арбітраж вирішував, чиєю має стати територія Підкарпатської Русі – Чехословаччини чи Угорщини – будівлю горожанської школи знову зайняли військові, тож усіх учениць довелося відпустити додому. Коли ж Ужгород таки став угорським, багато вчителів покинули місто, а школу довелося відроджувати у складних умовах і за зовсім іншими правилами. Нова програма, нові вимоги, нові вчителі – ось що мала знайти, впровадити і забезпечити Магдалена Маркович. У той період вона працювала дуже багато, але успішно, оскільки знала всі потреби і традиції своєї школи, як мало хто  інший.

На керівній посаді пані директорка пропрацювала до 1944 року. Коли радянські війська підходили до Ужгорода, брат Габора, полковник і військовий лікар, запропонував йому допомогти вивезти з міста сім'ю і речі, але Габор вирішив нікуди не тікати. Перед початком боїв за Ужгород, він відвів дружину та доньок до Кафедрального собору. Там вони ще зі 140 жінками та дівчатами спустилися до крипти, де просиділи два дні. Кажуть, радянські військові знали, що десь у середмісті Ужгорода у схованці сидять місцеві дівчата, шукали їх повсюди, але не знайшли. Коли ситуація в місті більш-менш налагодилася, жінок із крипти священики випустили.

Цікавими є і спогади Габора Марковича про шпиталь, який радянські війська облаштували в будинку неподалік їхнього. Він розповідав, що ампутовані кінцівки армійців лікарі просто викидали через вікно, тому вулицею кілька днів було страшно пройти. Оскільки ніхто ті кінцівки не прибирав, Габор Маркович якось узяв лопату, згріб усе докупи і поховав на сусідній ділянці. Так потім робив щодня, аби не лякати людей і не допустити поширення інфекцій.

З приходом радянської влади Габор став учителем у школі глухонімих. Магдалена працювала директором до січня 1945-го, потім, коли заклад реорганізували в дівочу, а згодом у середню школу, до 1947 була там звичайною вчителькою. Коли її звільнили, влаштувалася секретаркою-машиністкою до Технікуму радянської торгівлі, а через рік перейшла на роботу до Обласної картинної галереї, де працювала спершу секретарем, а потім і науковим співробітником аж до виходу на пенсію. До речі, 18-річний стаж її педагогічної діяльності так не був врахований тодішнім пенсійним фондом, тож отримувала вона мізерну пенсію. Колись дуже елегантна, вимоглива і впевнена в собі жінка була просто зламана морально. Онуки пам'ятають її вже класичною доброю і турботливою бабусею, тож їм досі не віриться, що колись вона була такою, як на фотографіях, і викладала гімнастику для своїх учениць. Померла Магдалена Маркович у 1980-му, переживши свого коханого чоловіка на вісім років.

Сторінка з журналу школи, оздоблена рукою Магдалени Маркович

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід" 

Про Захід