Цього тижня чи не вперше за останні півроку почули від міністра оборони (а їх за цей час було четверо) Степана Полторака, що армія готується до війни. Хоча пряма мова міністра була більш дипломатичною, він наголосив саме на протистоянні іноземним військовим, а не терористам чи то ополченцям. І це чесно. Принаймні, на словах так, а от якими виявляться подальші дії як української армії, так і влади, – питання відкрите. Проте зрозуміло, що “відсидітися” буде вкрай важко.
“Валіза без ручки”?
Зараз, уже майже за рік після початку Майдану та процесу зміни керуючої верхівки в країні, ми поступово отримуємо достовірну інформацію (її повідомляють нинішні високопосадовці та керівники правоохоронних органів) про заздалегідь підготовлений сценарій Росії щодо захоплення Криму, розчленування решти території України, створення умов із дестабілізації в регіоні тощо. Навіть більше, ми дізнаємося про те, що практично вся верхівка українських спецслужб, армії та міліції була підконтрольна (здебільшого свідомо) РФ і стала одним із головних інструментів розхитування ситуації в країні під час Революції гідності й анексії Криму.
У той же час більшість із тих, хто до цього причетний, нині перебувають у Росії, і лише в жовтні-листопаді їх почали оголошувати в розшук, заарештовувати й прямо заявляти про державну зраду й роботу на іншу державу. З огляду на це стає більш зрозумілим, що ж усе-таки відбувалося в Криму навесні 2014 року. Півострів, фактично, був готовий до анексії, й Україна банально не мала можливості щось протиставити “зеленим чоловічкам”. Враховуючи перші кадрові рішення в армії, спецслужбах, міліції, перехід на бік противника цілих підрозділів спецслужб – теза про неможливість чинити реальний супротив виглядає правдивою.
Але вже зараз можна констатувати, що сама по собі анексія Криму стала для РФ більшою проблемою, ніж там прогнозували. І головна причина криється не в настроях кримчан, а в економічному становищі півострова, яке без материкової України стало просто гнітючим. Проекти, якими “годували” кримчан із Москви, фактично, провалилися, як і фінансування соціальних та інфраструктурних програм. Керченська переправа не справляється з постачанням Криму товарами та перевезенням людей. При цьому кількість військових на півострові зросла чи не в п'ять разів порівняно з тим, скільки їх було ще під час самої анексії.
Заяви лідера РФ про те, що Крим захопили, аби там не з'явилися бази НАТО й подібні до них, більше викликають похмуру посмішку, оскільки нагадують риторику холодної війни минулого століття. На жаль, для нас вона вилилася в справжню війну, яка ще не закінчена.
Без сухопутного шляху з РФ до Криму півострів буде, радше, головною проблемою для Москви, ніж досягненням. Теза “Крим наш” має суто ідеологічне підґрунтя, тоді як реально робити його російським (у плані економічних та соціальних зв'язків, розвитку інфраструктури) ніхто не збирається. Здається, півострів скоріше стане новою військовою базою, що посилить перевагу РФ у середземноморському басейні, ніж процвітаючим курортом, до якого з радістю їхатимуть ті ж самі росіяни.
Як зупинити?
Однак і для реалізації цього задуму нинішньої транспортної інфраструктури, що з'єднує Крим та Росію, замало. Відтак питання створення сухопутного коридору є вкрай важливим для Кремля. Не менш важливим є й питання забезпечення півострова енергоресурсами, водою, що нині практично неможливо без материкової України, а тому перспективи просування російських військ із Донбасу до Криму є цілком логічними.
Українське військове керівництво, здається, почало називати речі своїми іменами. З іншого боку, вибори завершилися, владу трохи змінили (хоча про повну заміну не йдеться – принципи діяльності більшості нинішніх керманичів не надто відрізняються від попередників), відтак можна й оголошувати, приміром, військовий стан. Останні півроку армія так чи інакше була заручницею політики, й багато подій, що відбувалися в зоні АТО, навіть замовчувалися. Однак нині в цьому, у принципі, зникла потреба, а тому заява міністра оборони є навіть очікуваною: адже вже протягом двох тижнів ми чуємо про збільшення кількості російських військ і техніки на Донбасі та про підготовку наступу на західному й південному напрямках, а це саме шлях у бік півострова, на якому, до речі, також сконцентровано чимало сил швидкого реагування, аеромобільні війська, які здатні за короткий термін втрутитися в наявний конфлікт.
Втримати Крим та змінити геополітичну мапу Європи – ось, мабуть, головні цілі, які нині переслідує Москва. Ясна річ, вони не є самоціллю, а радше методами в більш широкомасштабній грі, яка останніми роками розгорнулася на теренах усієї Євразії.
Що може зупинити російську армію? Українські війська? Навряд. Ми добре воюємо при мінімальному забезпеченні й навіть змушуємо супротивника нервувати, втрачати величезний людський та технічний потенціал, однак нині чисельність російських військ та їхнє оснащення є кращим за українське, і в разі великої операції з залученням десятків тисяч російських військових (близько 40 тисяч нині скупчено поблизу кордонів із Україною, в основному в Ростовській області) – шансів у нас небагато. Та це не означає, що українську армію не треба зміцнювати.
Санкції та ціна на енергоресурси? І так, і ні. Купа власників компаній та концернів зі всього світу радше готова закрити очі на цілісність України, ніж втратити російський ринок та все, що з цим пов'язано. З іншого боку, Путін досить непогано й у стислі строки переобладнав російську армію, підвищив її статус, однак цього не можна казати про запас міцності російської економіки. Вона ще до кризи в Україні почала “падати”, а минулі півроку, фактично, звели всі потуги РФ за останнє десятиліття до нуля. Однак, із огляду на мовчання росіян та високий рейтинг Путіна, заради нього готові терпіти (питання лише, до якої межі, але вже зрозуміло, що можуть довго).
Політичний тиск провідних держав світу? Він поки малоефективний, хоча за певних умов матиме свій стримуючий ефект. Крім того, саме завдяки політичним домовленостям між США, Китаєм та Іраном можливі суттєві зрушення в Азії, які змусять Росію подумати, чи варто далі воювати в Україні, а натомість втратити вплив у Середній Азії та на Близькому Сході, що може в перспективі коштувати вже територіальної цілісності самої Росії.
Мабуть, не варто сепаратистам на Донбасі дуже вже перейматися своїми псевдовиборами, бо їх доля особливо нікого не цікавить, у тому числі й у Москві. Все більше з'являється враження, що там дійсно зацікавлені саме в сухопутному шляху до Криму, а не в захопленні великої частини території України. Відтак варто очікувати саме руху військ у бік півострова. Питання Донбасу в цілому є навіть не другорядним, бо він уже нині більше схожий на територію, де створені умови для життя бойовиків, але не нормальних людей. Для того, щоб цього руху не відбулося, необхідно, аби всі вищенаведені фактори, або більшість із них, таки спрацювали. Принаймні, щоб українська армія була дійсно готова до війни, а політичний тиск і санкції щодо Кремля лише посилювалися. Інакше зупинити “сусіда” неможливо. Здається, українські політики це вже усвідомили, відтак і їхні дії мають бути адекватними.
Віктор ЛАЗОРИК, “Закарпатська правда”
