Втрачений Ужгород: будинок жіночої вчительської семінарії

Опубліковано:

На вулиці Волошина є комплекс будівель, які колись належали греко-католицькій церкві і були таким собі осередком духовності і освіти водночас. Йдеться про нинішні будинки під номерами 33 та 35, в яких працюють Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти, управління освіти Ужгородської РДА та інші установи. Колись же в цьому комплексі споруд працював і дитячий садок, і початкова школа, і учительська жіноча семінарія, і педагогічні курси. Крім того, в центральному приміщенні діяв інтернат для семінаристок, яким опікувалися сестри Чину св. Василія Великого.

Нині ми торкнемося історії лише однієї з цих будівель – власне семінарії. Спершу це була двоповерхова будівля, в партері (тобто, на першому поверсі) якої розташовувалися директорська канцелярія, професорська кімната (учительська, де збиралися викладачі семінарії), три кабінети для навчання та квартира “школьника” (цю посаду можна порівняти з управителем чи завгоспом). За тодішніми поняттями на першому, за нашими ж – на другому поверсі містилися чотири навчальних класи. Побачити, як тоді виглядала ця будівля, можна на кількох старовинних світлинах. Якого саме року її звели, нині встановити важко, оскільки в офіційних документах значиться вже дата її перебудови – 1935-ий. Однак, скоріше за все, основа будинку є досить старовинною, адже в річних звітах діяльності семінарії за 1941-1942 роки значиться, що перед відкриттям цього закладу 14 вересня 1902 року у її будівлі працювали підготовчі навчальні заклади: 4-класна народна, 4-класна горожанська та 1-класова промислова школи. І були вони засновані ще у 1875 році Іоанном Ковачем Пастелієм.

Спершу у семінарії навчалися лише доньки греко-католицьких священиків і дяків, а основною мовою викладання була угорська. До навчального року 1912 року то був двокласовий заклад, тобто навчалися там дівчата лише 2 роки, після чого здавали іспити на допуск до педагогічної праці.

З 1912 року семінарія перейшла на 4-річне навчання, працюючи в такому режимі аж до вересня 1939 року. На першому році навчання тут вивчали мови (чеську, угорську, руську, німецьку), літературу, науку релігії, географію, математику, природознавство, співи, малювання. Були також предмети “Любов до порядку”, “Поведінка”, “Ручна робота”, “Гімнастика”. У старших класах до них, окрім фізики, хімії та геометрії, додавалися “Тіло і здоров'я людини”, “Душевне життя людини”, “Педагогіка”, “Шкільна органістика”, “Наука про сільське та домашнє господарство”, “Політична економія” тощо.

По закінченні навчання в семінарії молоді вчительки мали скласти екзамени. Про рівень їхньої освіти можна судити навіть із завдань, які їм пропонували на іспитах. Так, у щорічних звітах діяльності семінарії наводили приклади завдань, які отримували семінаристи під час іспиту на так звану вчительську спроможність. Покажемо вам лише математичну частину іспиту, яка є доволі складною, як на середину минулого століття.

Все це свідчить про те, що в ужгородській дівочій учительській семінарії готували справді кваліфікованих вчительок, котрі могли гідно піднімати рівень освіти і культури у всіх куточках Підкарпатської Русі та й будь-де за її межами.

Дівчат у семінарії виховували у строгому моральному дусі. Вони мусили ходити на навчання у формі – це мало урівняти багатших і бідніших учениць, а також спростити батькам чи вихователям витрати на одяг. Форму називали “матроскою”, бо складалася вона з темно-синьої спідниці та двох блузок – літньої та зимової. Зимова блузка мала бути пошита з того ж матеріалу, що і спідниця, з довгими рукавами. Літня ж мала бути білою з синім комірцем, але знову ж таки з довгими рукавами. Крім цього, кожна дівчина мусила мати форму для виходу на вулицю. То мав бути темно-синій довгий плащ з білим комірцем та темно-синіми ґудзиками. Під цей плащ, якщо дівчина не йде на навчання, можна було одягати і домашній одяг. Але це ще не все, бо семінаристка також мусила на вулиці завжди з'являтися з покритою головою. Якщо надворі зима, то на голові мусив бути темно-синій капелюшок, якщо ж літо – то білий (форма його не оговорювалася).

Фрагмент загального фото 1937 року, на якому можна розгледіти форму семінаристок

Публічно семінаристка мусила виступати лише у зазначеній уніформі. На цьому спеціально наголошовувалося через те, що в міжвоєнні роки учениці були доволі активними у громадському житті міста, ходили на екскурсії, виставки, концерти, вистави, іноді самі їх влаштовували, брали також участь в різних урочистостях, у роки Другої світової доглядали у лікарні за пораненими гонведами тощо. Багато ходили семінаристки і на різні екскурсії, причому дуже різнопланові: на кузню, на торги (тобто, ярмарки), в ліс, у друкарню, “на торговлю до Баті”, у перукарню, каменоломню, на Кальварію, електростанцію,у заклад для глухонімих і навіть на “Ужгородський ліговар” – спиртовий завод, який працював на початку нинішньої Київської набережної.

Загалом навчання в семінарії було дуже різноплановим і цікавим. Дівчата проходили багато практичних курсів, які мали допомогти їм у житті. Наприклад, у 30-х вони активно навчалися всім премудростям домашнього догляду за хворим. Під час спеціального курсу семінаристки на практиці вчилися, як доглядати за лежачим хворим, як годувати людину, котра “не володіє органами”, як робити масажі і компреси, купати хворого, готувати цілющі купелі, упорядкувати ліжко хворого та зручну зону навколо ліжка, а також як убезпечити себе від зараження. Так само на практичних курсах семінаристок вчили доглядати за немовлятами: сповивати, купати, готувати їжу тощо. Був у дівчат навіть курс оборонного виховання, який багато років читали запрошені військові. Семінаристкам розповідали про ази санітарної та канцелярської служби, вчили орієнтуватися на мапі, консультували, як пережити нальоти авіації та врятуватися від отруйних газів і навіть водили на гімнастику з виконанням військових вправ.

Будівля інтернату з двором, у якому проводили уроки гімнастики

Цікавим був у семінарії і звичайний урок гімнастики. Поки семінаристкам не збудували власний гімнастичний зал, вони займалися у залі інтернату (нині це актова зала в основній будівлі інституту післядипломної освіти), але частіше всього – просто на подвір'ї перед будівлею інтернату. Вважалося, що оскільки в сільських школах, де працюватимуть вчительки, як правило, немає гімнастичних залів, вони мусять вміти провести уроки фізкультури на вулиці. Причому на уроках гімнастики семінаристки не стільки самі займалися, скільки вивчали, як проводити уроки фізкультури для дітей: якими мають бути вправи, які можна організувати рухливі ігри і навіть як об'єднати фізкультуру з народними та модерними танцями, тобто вивчали ази хореографії.  

Були у семінарії у добре обладнані спеціалізовані кабінети: хімічний, фізичний, ручної праці і малюнку, релігійний та природничий. У щорічному звіті за 1935-1936 навчальний рік, наприклад, написано, що природничий кабінет нараховував 376 експонатів, а в хімічному є 164. У позашкільний час ці приміщення використовувалися для доброї справи – безкоштовного навчання неписьменних служниць. Заснували такі курси з подання дружини Августина Волошина Ірини для того, аби дівчата, котрі приїхали до Ужгорода у пошуках праці і влаштувалися служницями, могли пройти хоча би елементарне навчання. Служниці приходили до семінарії щонеділі. Сестри-василіянки та семінаристки старших класів їх навчали читати, писати, рахувати, знайомили з правилами гігієни та ведення домашнього господарства, азами географії. Крім того, обдарованих служниць навчали народним та модерним танцям, малюванню, декламації. Цей курс був дуже популярний серед служниць, у 1935-1936 роках його пройшли 62 дівчини, і всі, як зазначали у звіті, навчилися добре читати і писати.

Будівля інтернату нині

У різні роки директорами семінарії були люди відомі, з духовним званням. Першим директором Мукачівська греко-католицька єпархія призначила о. Гейзу (Віктора) Камінського, про котрого ми вже згадували у “Втраченому Ужгороді”, розповідаючи про будинок його сина, парламентаря і журналіста Йосипа Камінського. Другий директор о. Юлій Меллеш працював директором семінарії цілих 17 років. Саме його заслугою вважали високий рівень освіти, культури і духовності, який давала семінарія своїм вихованкам. Натомість наступний директор Юлій Гаджега в історію нашого краю увійшов не лише як  активний громадський діяч, а і як священик, котрого за порушення моралі наприкінці 1930-х позбавили сану і навіть ув'язнили.

Далі семінарією недовго керував відомий о. Августин Волошин, а з 1925-го на посаду директора вступив не менш активний у громадських справах священик – о. Віктор Желтвай, котрий багато років працював над розбудовою товариства “Просвіта”. Наступним директором семінарії був Василь Ларь, а в “угорські” часи, коли заклад став 5-річним, а перші три роки дівчата навчалися за програмою ліцею, ним керував Георгій Чургович, котрий до того довгий час працював у семінарії вчителем фізики. Відомими були і вчителі семінарії, наприклад, у різні роки Адальберт Ерделі викладав дівчатам малювання, Дезидерій Задор – музику і співи, а відомий інженер Еміл Егреші – математику та фізику.

Якщо на початку століття, коли дівоча семінарія лише відкрилася, учениць було небагато, то поступово кількість бажаючих вступити до навчального закладу все зростала. Наприклад, у 1920-1921 навчальному році там навчалися 95 дівчат, у 1930-1931-му їх було вже 168. Протягом 30-х років кількість учениць трималася в межах 165-175-ти. Після передачі Ужгорода Угорщині офіційно семінарія переїхала до Виноградова, але фактично навчання у її старій будівлі в Ужгороді продовжилося, адже тут залишилися як частина учениць, так і частина вчителів. Як ми уже згадували, з вересня 1939 року семінарія стала зватися греко-католицьким дівочим ліцеєм та жіночою вчительською семінарію, оскільки перші три роки дівчата навчалися за програмою ліцею, далі ж два роки – за програмою вчительської семінарії. У ці роки кількість учениць значно зросла. Так, у 1939-1940-му навчальному році у ліцеї навчалися 125 дівчат, а в семінарії – 102 дівчини, тобто разом 227, а у 1940-41-му усіх учениць разом було ще більше – 238.

Де проживали на той час усі ці дівчата – невідомо. У “чехословацькі” часи існувало правило, що семінаристки мусять проживати в інтернаті поруч, під цілодобовим наглядом сестер-василіянок. Винятком могли бути лише місцеві дівчата, котрі проживали вдома і в позаурочний час перебували під наглядом батьків. Вже у 30-ті роки місць в інтернаті почало не вистачати, оскільки там могли прийняти на проживання лише 80 вихованок. Дівчатам з прилеглих сіл дозволили доїжджати на навчання, деяких взяло на проживання у свій сиротинець на тій же вулиці Ракоці (тепер – Волошина) подружжя Волошиних. За проживання в інтернаті сестер-василіянок потрібно було платити, але багатьом семінаристкам, особливо священицьким сиротам, давали або велику знижку, або й зовсім звільняли від оплати.

В інтернаті дівчата не лише проживали і харчувалися, а й могли додатково навчатися, зокрема, грі на фортепіано чи співу. Також сестри-василіянки мали право контролювати навчання дівчат, і при потребі, примусити їх додатково займатися після уроків. Крім того, семінаристки мусили відвідувати Літургію, яку щодня служили в каплиці інтернату, а якщо хтось хворів, їх одразу переводили у спеціальну палату, облаштовану тут таки у будівлі, де постійно працювала лікарка. Настоятелькою інтернату довгий час була монахиня Гертруда Карцуб.

Значок ліцеїсток, 1940 рік

Загалом історія будівлі інтернату сестер-василіянок також є дуже цікавою і заслуговує на окремий матеріал. Але повернімося до будівлі семінарії. У 1935-му до двох поверхів старої будівлі добудували третій і мансарду. Зробили це за ініціативою та під особистою опікою єпископа Олександра Стойки, гроші же надала церква і благодійники з усього краю. Тепер до трьох кабінетів на першому поверсі та 4-ох – на другому додалися ще чотири учбові кімнати на третьому, а також просторе приміщення бібліотеки і ще 2 навчальних класи на мансардному поверсі. Тоді ж позаду головної будівлі семінарії у дворі звели окрему будівлю, на першому поверсі якої розміщувалися ще 2 великих приміщення, а на другому поверсі – гімнастична зала зі сценою і роздягальні з купальнею. Нині у цій будівлі – актова зала та навчальні аудиторії інституту післядипломної освіти.

У радянські часи у будинку колишньої семінарії відкрили школу-інтернат з двома корпусами, житловим приміщенням і столовою. А у 1981-му році увесь комплекс передали Інституту вдосконалення вчителів.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”  

 

Про Захід