У грудні 2016-го Центральне розвідувальне управління США розкрило у своєму електронному архіві велику кількість документів, які стосуються Ужгорода. Загалом електронна бібліотека ЦРУ складається з мільйонів документів, розсекречених у різні роки, очевидно, по мірі того, як втрачали актуальність. Все дуже зручно: вводиш у пошук назву потрібного населеного пункту чи прізвище – і отримуєш інформацію, яку має у вільному доступі одна з найавторитетніших розвідок світу. Про таку відкритість і зручний доступ до інформації в українських архівах органів безпеки сьогодні дослідники та історики можуть лише мріяти.
То що ж цікавого можна знайти в бібліотеці ЦРУ про Ужгород? Більшість оприлюднених місяць тому документів відносяться до післявоєнного періоду – 50-60-тих років. Інформації дуже багато, вона доволі точна і докладна. Наприклад, документ “The city of Uzhgorod” за 31 березня 1954 року лаконічно подає опис міста з усіма важливими і стратегічними об'єктами. У першому пункті – інформація про мости, мовляв, під час війни в Ужгороді були пошкоджені всі мости, великий відбудували у 1949 році, а інший, який називають “Новим мостом” відбудували пішохідним. Вулиці називаються російськими та українськими назвами, а площа Масарика стала площею Сталіна. Далі докладно описано, в яких будівлях розташовані “Narodnaya Rada”, “oblispolkom”, “obkom partii”, а також паспортний стіл, 1-ий відділ міліції та військкомат. Щодо останнього, то чомусь окремо відзначено, що у військкоматі працює багато євреїв. Окремо йде опис університетських корпусів з ремарками, що у них розміщувалося до війни. П'ятим пунктом йде опис міських кінотеатрів з колишніми і новими назвами і навіть вартістю сеансу (тоді це було 50 копійок). Шостим – речення про те, що біля цвинтаря на “Katosa-street” відкрили новий ринок (йдеться про ринок “Білочка”, а назву вулиці помилково записали з угорської “Копош”, тобто Капушанська). Сьомий пункт – автобусне сполучення між Ужгородом та Мукачевом. Написано, що перший автобус з Ужгорода виїжджає о 7.00, а з Мукачева – о 8.00. Восьмий пункт – про автотрест і таксі. В Ужгороді було 16 автомобілів-таксі “Побєда”, а проїзд коштував 1,80 рублів за кілометр. Всі таксі були пофарбовані в сірий колір з білою смугою. А асистент директора треста їздив на новенькій “Побєді”.
Десятий пункт опису міста охоплював аеропорт, зокрема згадував той факт, що літаки мусять робити коло, залітаючи на територію Чехословаччини. Далі у документі – про електропостачання (згадується, що люди мусять мати пропуск, аби ходити біля ліній електропередач, які тягнуться до ужгородської електростанції), газети та радіо, релігію (написано, що в місті немає римо-католицьких священиків, а греко-католицький єпископ “Groomka” (певно, йшлося про Ромжу) був нещодавно убитий. Останнім згадують стахановця на прізвище Kurts. Чомусь дальші дані про нього закреслені, можливо, у документі подавалися якісь персональні дані цієї людини.
.JPG)
Такого роду документи, як цей, відомий дослідник історії Закарпаття та багаторічний працівник органів КДБ Олексій Корсун називає первинними темами. Ми показали йому відкритий архів ЦРУ і попросили розповісти, що він думає про оприлюднені дані про Ужгород. Олексій Корсун вважає, що в цій інформації немає нічого надсекретного, це дані, які могла подати американській розвідці будь-яка людина, котра до війни жила в Ужгороді (це видно з використання старих назв вулиць і володіння інформацією стосовно того, що до війни розташовувалося у тих чи інших будівлях), а в перше повоєнне десятиліття зуміла виїхати з СРСР.
Такі загальні дані збирали, а в подальші роки, використовуючи туристів, членів делегацій та інші методи, їх підтверджували, спростовували, чи уточнювали. Причому розвідку цікавила загальна інформація з усіх сфер життя, будь-то соціальна, духовна, промислова тощо. Оскільки Ужгород до війни був містом чехословацьким і угорським, і не дуже сильно змінився за повоєнне десятиліття, отримати про нього докладну інформацію було доволі просто. Як варіант – архіви Праги та Будапешта, де точно були карти і плани усіх стратегічно важливих об'єктів Ужгорода. Саме тому Олексія Корсуна, як колишнього працівника держбезпеки, не особливо вразили оприлюднені документи.
Саме так, на його думку, були отримані первинні дані про військові об'єкти на території Ужгорода. Наприклад, один із документів ЦРУ подає докладний опис усіх приміщень військової частини на нинішній вулиці Другетів включно з гаражами, у яких зберігається військова техніка. Тобто, якби, не приведи Боже, американці у період холодної війни надумали знищити військові об'єкти в Ужгороді, то вони би точно знали куди бити, аби радянські військові залишилися без жодної одиниці техніки.
Судячи з подальших документів, знало ЦРУ і про інші військові частини в місті, а також про полігон в Оріховцях. Наприклад, в документі про ділянку для військових навчань за березень 1964 року значиться, що знаходиться вона на 3,400 акрах землі на відстані 5,5 миль північніше Ужгорода, призначена для тренувань їзди на гусеничній техніці, стрільби з автоматичної зброї тощо. Артилерійських позицій не помічено, нема бівуаків (місць для тимчасового розміщення військ, тобто, наметового містечка) та ділянки для інженерних тренувань і переміщень через водні перешкоди. До слова, деякі речення в тексті замальовані чорним, тобто досі в цих документах є інформація, яку американські розвідники вважають небажаною для оприлюднення.
.JPG)
Інший документ містить уже куди серйозніші дані про зенітно-ракетний допоміжний об'єкт. Дані були неточними, всюди використовувалися слова “можливий”, “ймовірний”. Писали, що розташований він у 3-х кілометрах на схід від Ужгорода на колишньому складі для боєприпасів, який піддавався змінам. Нібито там є бункери та бункерні будівлі, у яких можуть зберігатися ракети та боєголовки, а також є гаражі, адміністративне приміщення, нові бараки, діє сувора пропускна система. Всі будівлі, їхні форми і розташування, описані доволі детально. Описаний навіть паркан і те, що в даний момент рослинність по всьому його периметру проріджують.
Серед документів ЦРУ є навіть документ з детальним описом роботи ужгородського м'ясокомбінату за 1953 рік. У ньому значиться, що комплекс працює на вулиці Перемоги, будівля була зведена у 1937-му році. Станом на 1952-ий там працювали 40 людей, а велику рогату худобу та свиней постачають з колгоспів з околиць Ужгорода, а також з Угорщини. “Комбінат має дві стайні для великої рогатої худоби, одну для свиней і одну для овець. Свиней та овець відправляють на забій одразу після доставки, не залишають їх живими навіть на один день. Сіно купують лише якщо потрібно підгодовувати велику рогату худобу і те на кілька днів, бо надворі немає місця для зберігання кормів. Всередині є три кімнати-холодильники, розташовані вони у лівому крилі основної будівлі біля магазину і дистриб'юторського офісу”, – йдеться у документі.
ЦРУ навіть знало, що у 1952 році на м'ясокомбінаті щоденно забивали близько 45 голів великої рогатої худоби, але попит на м'ясо у місті завжди був більший за реальні обсяги постачання, оскільки 80% м'яса з комбінату щодня постачалося у військові частини міста. “Санітарні умови на комбінаті нормальні, ветеринари перевіряють кожну частину м'яса перед тим, як відправити його до морозильної камери. Офіси, магазин та інші частини комбінату виглядають чисто. Проте, медична допомога співробітникам доступна лише у формі пакетиків першої медичної допомоги”, – йдеться у документі, після чого цілу сторінку інформації приховано.
Надзвичайно цікавим є документ про партизанів, котрі діяли на території Закарпаття у 50-тих роках. Власне, це в американських документах вони партизани, в радянських же, звісно, проходили, як бандити. Деякі з даних про активізацію партизан у 1953-му році сучасні історики називають більш ніж сумнівними. Ось лише кілька прикладів діяльності партизанських груп, описаних (із частково закресленими реченнями) у документі за 1953 рік.
.JPG)
“– 1949, партизани атакували вантажний потяг, внаслідок чого він зійшов з рейок поблизу Ужгорода в районі парку Горького. Ходили чутки серед населення, що партизанська група переховується в районі Ремети, що приблизно 30 км на північ від Ужгорода, та у Нодь Березна, за 20-25 км від Перечина, і що саме ця група зняла потяг із колії.
– Партизани зупинили вантажівку, зробили огляд вантажу та спитали національність водія, місце призначення, про загальну ситуацію в Ужгороді та чи бачив він радянські війська або підрозділи міліції в горах. Партизани говорили польською, угорською та русинською. Вони були вбрані у цивільне, але були озброєні гвинтівками, автоматичними пістолетами та ручними гранатами. Радянська міліція не наважувалася патрулювати вночі.
– У 1950 році радянська влада оголосила амністію партизанам – і багато з них вийшли з місць переховування, – щоб пізніше затримати їх за фальшивими обвинуваченнями. Багато партизанів залишилися у лісах.
– У 1950 у гірському селі поблизу Ужгорода партизани вбили голову місцевого колгоспу і членів його сім'ї. Цей голова колгоспу був ревним комуністом, який змушував мешканців села приєднуватися до колгоспу та комуністичної партії.
– У 1950 році у лісі поблизу села Ремети радянська армія оточила партизанський загін і почалося серйозна перестрілка. Радянський загін знайшов багато консервованої їжі, одягу та малої зброї серед амуніції.
– Міліція наймала шпигунів для відстеження партизанів. Отримавши інформацію про партизанську діяльність, міліція здійснювала рейд, що зазвичай закінчувався провалом. Коли починалася перестрілка між партизанами та міліцією, остання зазнавала дуже важких втрат. У 1951 році, після чергового міліцейського рейду проти партизанів у Карпатах, до Ужгорода привезли від 70 до 80 вбитих або поранених працівників міліції.
– У 1952 році партизани отруїли харчі на військовій базі, що була розташована в лісі біля Унгдароц (нині це Дравці – ред), що за 14 км на північний схід від Ужгорода. У результаті померло близько 80 солдатів та 160-180 були доставлені до шпиталю із серйозним отруєнням. Після цього випадку цю військову базу радянська армія спалила і зрівняла із землею.
– У червні або липні 1952 року радянська армія отримала інформацію від своїх інформаторів про таємний склад в Оердарні (йшлося про Сторожницю – ред.), маленькому селі, розташованому за три кілометри на південний захід від Ужгорода. Армія оточила село та знайшла заховані під хлівом чоботи, розібрані мотоцикли, розібрані кінні військові екіпажі, міни, ручні гранати, три автомати та гвинтівки з патронами. Знайдених боєприпасів було би достатньо, щоб озброїти цілу роту. Власника хліва та його сусідів арештували, і вони, разом із членами їхніх сімей, були доставлені у відділення МВД в Ужгороді”.
Інформація ця цікава тим, що історики нині про неї зовсім не знають. Можливо, ці випадки справді були, лише ретельно приховувалися владою і військовими, однак історики допускають, що ЦРУ надали неправдиві дані. Зокрема, фантастикою для історика Романа Офіцинського виглядає інформація про смерть від отруєння 80 військових та госпіталізація 180-ти. Мовляв, смерті такої кількості військових приховати було би дуже важко навіть у ті часи. Можливо, у частині й мало місце харчове отруєння зі шпиталізацією солдатів, що і стало причиною виникнення “страшилки” серед населення.
Ніколи не чув про такий випадок і Олексій Корсун, котрий з 1984 року працює в архівах із колись секретними документами, перебрав багато справ про партизанів і написав про це не одну працю. Перевірити ці дані можна, хоча зробити це буде і непросто, адже такого роду документи, скоріше за все, зберігаються у Москві і, можливо, досі засекречені.
До речі, закінчується документ про партизанів твердженням про те, що у випадку нової війни або за підтримки Заходу, партизанська діяльність на Закарпатті могла би посилитися до таких масштабів, що радянська влада побоялася би заходити на цю територію, а 90% місцевих мешканців підтримували би партизанів.
То хто ж подавав таку доволі точну інформацію про Закарпаття американському розвідуправлінню? То були лише місцеві жителі, котрі виїхали за межі СРСР, чи до нас потрапляли і справжні іноземні шпигуни? Олексій Корсун розповів, що після війни будь-який іноземець на Закарпатті автоматично сприймався органами держбезпеки, як шпигун. Особливу підозру викликала людина, котра приїздила до нас не вперше, наприклад, спершу як турист, а далі – як член делегації. За іноземцями слідкували, вважалося дуже підозрілим, якщо машина іноземця, наприклад, несподівано ламалася на трасі, або якщо турист казав, що хоче поїхати в одне місце, а потім змінював маршрут.
.jpg)
Серед документів ЦРУ про Ужгород є звіти і вирізки з газет стосовно двох американців, котрих у 1960 році заарештували біля Ужгорода. Американці Камінський та Беннет хотіли “провести п'ятитижневе турне Росією, щоб зібрати інформацію для книги і показати, що Радянський Союз постійно говорить про мир, але готується до війни”. Затримали їх, коли американці направлялися до пункту пропуску у Чопі, мовляв, за те, що фотографували поблизу кордону.Чоловіків утримували в Ужгороді під вартою у готелі дев'ять днів, по вісім годин щоденно проводили допити. Далі відвезли туристів до Києва, де Камінського тримали в одиночній камері, а Беннета – у готелі. З наступних публікацій видно, що дипломатичними шляхами конфлікт було вирішено, а Марк Камінський по поверненні до США навіть написав велику газетну статтю про те, як з'їздив до СРСР.
Аби описати усі документи архіву ЦРУ стосовно Ужгорода і цілого Закарпаття, потрібно дуже багато часу. Можливо, колись ці дані історики використають в якості основи для наукових досліджень. Поглянути же на унікальну підбірку американської розвідки можна за посиланням https://www.cia.gov/library/readingroom/search/site/Uzhgorod.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
