Втрачений Ужгород: кондитерська фабрика Блажея Якоблевича

Ужгород у різні роки його історії був містом справді інтернаціональним. Нині ми вам це доведемо розповіддю про родину серба Блажея Якоблевича, котрий володів в Ужгороді кондитерською фабрикою, а за зятя мав австрійця Франца Штейнера, замученого потому у сталінських таборах. Непросту родинну історію “Про Заходу” розповіла онучка серба і донька австрійця – справжня ужгородка Гертруда Русин (Штейнер).

Перед нами на столі – чехословацький паспорт Блажея Якоблевича, виданий йому у 1922 році. З нього, власне, лише й можемо взяти ті крихти інформації, які збереглися про нього в нащадків ужгородського кондитера. Там написано, що народився він 27 березня 1872 року, є торговцем цукерками, одружений, проживає на вулиці Варга, 28, має світле волосся з лисиною, сірі очі, нормальний ніс, “блондові” вуса та “зобрані” зуби. Родині відомо також, що народився Блажей у Македонії, але все життя прожив у Белграді, де мав рідного брата Олександра, котрий також був цукрарем і володів невеличкою кондитерською фабрикою.

Чому Блажей переїхав до Ужгорода, його рідні не знають. Це сталося у 1907 році, коли Блажей уже був 35-річним одруженим чоловіком. Можливо, причиною переїзду були нещастя, які траплялися у родині з дітьми, адже онучці Гертруді від мами відомо, що Блажей та його дружина Іленка до приїзду в Ужгород втратили 4-х дітей (невідомо, з якої причини). Вже тут у подружжя у 1907-му народилася донька Анна, у 1910-му – син Крістоф, а у 1913-му – донька Луїза. Та сталося так, що за кілька років по народженні Луїзи померла вже сама Іленка. Аби діти не росли без матері, їхній батько Блажей через деякий час узяв за дружину незаміжню місцеву угорку Катерину Ганзо. Мачуха ставилася до дітей дуже суворо, часто їх била. Однак господарство вела добре, допомагаючи також чоловікові вести справи у кондитерському цеху.

Цей цех, який у родині гучно називали фабрикою, знаходився у великому довгому приміщенні позаду їхнього власного будинку. Будинок у 1907-му році збудував сам Блажей (на угорський манер кондитера називали також Болажем). Знаходився він на території нинішньої ЗОШ № 5, на місці невеличкого садка з квітником, і простягався від набережної аж до нинішньої будівлі швейної фабрики. У ті часи ця вулиця була майже незабудованою і звалася Варга, а потім Кожелужською (назву перекладають ще як Кушнірська).

У родині збереглося кілька цікавих фото, на яких добре видно приміщення цеху. Там виготовляли натуральні цукерки, але з шоколадом не працювали, виробляли в основному льодяники. Ті цукерки були різної форми і смаків: яскраві подушечки, “малинки” з пухирцями, льодяники з повидлом усередині, “півники” на паличках. Робили також козинаки і навіть цукрову вату, яку тоді називали солодким пушком.

Виробництво було електрифіковане. Спочатку у котлі розварювали цукор, додаючи до нього барвники та інші потрібні інгредієнти. На одному столі, який розігрівався до потрібної температури, “замішували” солодку патокову масу. Далі її пропускали через пристрій, схожий на лапшерізку. Цей пристрій, а також насадки для нього, видно на світлині. Насадки, які дозволяли робити льодяники різної форми, рядками висять на стіні позаду дівчини на передньому плані (ця дівчина – старша донька Блажея Якоблевича Анна). З пристрою-лапшерізки цукерки видавлювалися на інший стіл, де підсушувалися і продувалися повітрям (на фото видно і направлений на стіл вентилятор).

Більшість своєї продукції фабрика Якоблевича не запаковувала і не здавала до крамниць. Кожного ранку, коли порція свіжих цукерок була готова, їх розсипали у ємності спеціальних лотків-візочків і везли у місто. Ті ж працівники, котрі виготовляли цукерки, потім продавали їх на вулицях та ринках. У родині навіть зберігається дозвільний лист, виданий Катерині Якоблевич (другій дружині цукраря) у 1931 році, на реалізацію цукерок і морозива (на жаль, про виробництво морозива родині нині нічого не відомо) на міських торговищах. Фактично власницю фабрики після смерті чоловіка Блажея видно на іншій цікавій світлині. На цьому фото – склад готової продукції та інгредієнтів, з яких виготовляли цукерки. На баночках на полицях видно напис “Jakoblevic”. Очевидно, цукерки ужгородської кондитерської фабрики можна було придбати і у такій красивій упаковці.

Точної дати смерті цукраря Блажея Якоблевича його родина не знає. Сталося це приблизно у кінці 1920-х років. Керівництво кондитерським цехом тоді перебрала на себе Катерина Якоблевич, однак у 1934-му вона передала родинну справу вже дорослому синові Блажея Крістофу, сама ж переїхала жити до своєї племінниці у Дебрецен. На той час у великому батьковому будинку з чотирма кімнатами, величезною кухнею та ванною проживали Крістоф та його сестра Луїза (найстарша Анна на той час вже була заміжня і жила окремо). В інших житлових приміщеннях біля цеху проживало також кілька працівників фабрики.

Ані Крістоф, ані Луїза власних сімей ніколи так і не створили, хоча безперечно у ті часи були завидними партіями, адже мали власну фабрику, яка приносила їм хороший прибуток. Луїза дуже гарно малювала, зналася з усіма нашими відомими художниками, хоча й говорила потім, що жінці-художниці неможливо було тоді отримати визнання у мистецьких колах.

Крістоф же воював у Другій світовій війні, а, повернувшись додому, втратив усе, що у нього було. Нині родина ще не до кінця розібралася, як саме забрали у Якоблевичів їхню фабрику. В архівах нащадкам надали відповідь, що цех не був офіційно націоналізований радянською владою. Він і справді по війні ще деякий час працював, працівників і самого Якоблевича звідти не виганяли, лише у кімнати, де раніше жили працівники, підселили військового з родиною, а іншого “руського” привели у цех, де він виробляв на продаж солодкий пушок (цукрову вату).  

Десь у кінці 40-х все устаткування з цеху перевезли на макаронну фабрику, яка працювала на вулиці Мукачівській. Туди перейшли на роботу і всі працівники кондитерського цеху. Далі устаткування переїхало на Мукачівську кондитерську фабрику, а Крістоф Якоблевич став майстром ковбасного цеху. Звідти, за документами, його у 1949-му році звільнили з формулюванням “как бывшего частника”.

У ті ж роки знесли і саму будівлю цеху на набережній. Будинок не зносили лише тому, що не було куди переселити його мешканців. Просто під його стінами у 1956-му звели будівлю ЗОШ № 5. Деякий час будинок ще стояв фактично у дворі школи, однак десь через рік родині Якоблевичів таки виділили квартиру, а їхній старий дім знесли. Не змогли зламати лише добротного підвалу під будинком, який так і залишили. Ще довгий час школярі і садівники у ньому тримали в зимовий період квіти.

Історія родини Якоблевичів не буде повною, якщо не згадати і про долю найстаршої доньки кондитера Анни. Вона у 1933-му вийшла заміж за справжнього австрійця Франца Штейнера, котрий переїхав до Ужгорода з мамою і володів магазином, у якому продавав креми для взуття, тютюнові вироби, машинне мастило та інші дрібні товари (магазин цей, відкритий у 1938-му, знаходився у приміщенні книжкового магазину “Букініст” на самому початку вулиці Толстого. Ще один магазин, по вулиці Капушанській, належав мамі Франца). Подружжя прожило разом дуже щасливих десять років. Вони мали чотирьох діток (Отто, Єву, Гертруду та Грету), велику квартиру у престижному районі Малий Галагов, власний автомобіль. Однак у 1944-му Франца (Ференца) заарештували у Чопі, коли він повертався додому, перед тим вивізши до Угорщини на власному авто кількох військових відступаючої німецької армії. Тоді підвозити армію примушували усіх, хто мав бодай якийсь транспорт, однак Франц і не робив секрету з того, що симпатизував німцям, бо сам був родом з Австрії.

Рік він просидів у в'язниці Мішкольца, а потім його перевезли до Ужгорода, де ще деякий час він сидів у в'язниці, котра знаходилася просто у дворі будинку, в якому він жив з мамою, дружиною та дітьми. Якось до Анни прибіг сусід і сказав, що бачив Ференца з іншими в'язнями, котрі носять у тюрму дрова. Анні вдалося кількома словами перекинутися з чоловіком, він був налаштований оптимістично, сказав, що його мусять відпустити, бо нічого поганого не робив. Однак правосуддя вирішило інакше, засудивши Ференца Штейнера до 10 років ув'язнення. Відбувати покарання його повезли до Караганди, де він і помер у 1948-му. Додому за час ув'язнення він надіслав лише одного листа, у якому просив своїх любих діток слухатися маму, обіцяв скоро повернутися і привезти їм у подарунок живе ягнятко.

Про те, що Ференц помер ще у 1948-му його рідні не знали дуже довго. Багато років вони чекали його, а Анна, що залишилася сама з чотирма дітьми, так ніколи і не вийшла ще раз заміж. Бідолашну жінку постійно залякували працівники КДБ. Вони забрали з квартири цінні речі і красиві меблі, примусили її покинути помешкання. Лише через роки марних спроб знайти роботу її таки влаштували у сільський дитсадок. Анна настільки боялася цькування з боку влади, що вважала за краще взагалі не розповідати дітям про те, що їхній дідусь був багатим власником кондитерської фабрики, а батько – успішним торговцем. Лише на початку 90-х дітям Ференца Штейнера вдалося добитися реабілітації свого батька. Тоді ж вони і дізналися, що посадили австрійського торговця за те, що збирав теплі речі, зокрема, рукавиці для німецьких солдатів і відправляв разом з іншими волонтерами цю допомогу на фронт.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”