Втрачений Ужгород: друкарня, заради якої у замку вибивали вікна 24 зарядами динаміту

Ужгородські старовинні друкарні – це окрема і дуже цікава тема для ознайомлення з історією міста. Нині "Про Захід" розкаже про одну з таких – видавництво "Общества св. Василія Великого", яке в подальшому переросло в модерний видавничій дім акціонерного товариства "Уніо".

Про історію своєї друкарні "Общество св.Василія Великого" розповідало у журналах "Мѣсяцословъ", які видавало в Ужгороді протягом багатьох років. Саме регулярне видання цього церковного журналу і спонукало "Общество…" придбати власну друкарню. Мовляв, один з зрадників, колишніх членів товариства, склав на 1896 рік свій календар, який видало Егерське видавництво, після чого в Егері вже не хотіли друкувати справжній "Мѣсяцословъ" на той же рік. А в Ужгороді на той час журнал видати не було можливості, адже в місті працювали три єврейські друкарні і одна "изпустошена стара, не в состояніи сіе такъ здѣлати". Це, власне, і стало поштовхом для термінового збору коштів та пошуку обладнання. І перше, і друге було завданням непростим. Збір коштів із різних джерел затягнувся на кілька років. Члени товариства порахували, що для придбання друкарні їм знадобиться близько 8 тисяч золотих, у касі ж "Общества…" було всього дві тисячі. Тоді товариство взялося до випуску газети "Наука", передплата якої дозволила збільшити касу до 4 тисяч золотих. У той же час членам товариства вдалося домовитися з одним євреєм із Мукачева про купівлю його майже нового обладнання для книговидавництва. Обладнання коштувало 5 тисяч, тож решту суми "Общество…" почало збирати від благодійників. Як тоді писали, "5 сотъ загнали наші американскіе братья", тобто краяни, котрі виїхали до США на роботи або постійне проживання. Інші кошти потроху дарували священики, вчителі, землероби тощо. Врешті, в кінці осені 1898 року гроші мукачівському євреєві були заплачені. Лишилося перевезти друкарню до Ужгорода.

Цілий тиждень у грудні члени товариства провели у Мукачеві, запаковуючи друкарську машину та інше приладдя, ледь вмістивши усе на сім великих возів. Та щойно караван возів рушив дорогою з Мукачева до Ужгорода, почалася сильна заметіль. Це сьогодні відстань між цими містами навіть у хурделицю ми долаємо транспортом за 30-40 хвилин, а тоді вози їхали цілий день і до півночі ледве дісталися Середнього. На другий день вже по засніженій дорозі караван із семи возів виїхав на дорогу до Ужгорода. Та на одному з горбків застряг, знесилені коні просто не могли витягнути вантаж на узвишшя. Довелося людям, котрі супроводжували караван, заночувати під голим небом у страшній холоднечі. Лише на третій день цінний вантаж таки дістався до Ужгорода. Для цього на порятунок каравану відправили 16 пар волів, котрі витягли вози на горбок і далі помаленьку дотягли їх до міста.

Художники і керівництво друкарні "Общества…"

Розмістити друкарню вирішили в ужгородському замку, де на той час діяла духовна семінарія. Точніше, приміщення виділили не в самому замку, а біля його мурів, де розміщувалися службові будівлі. В одній такій "хижці" біля замкових воріт, де колись знаходилася пекарня, і підготували для друкарні 2 кімнати. Однак членам товариства вони спершу дуже не сподобалися, оскільки були сирими і зовсім без вікон. Вони найняли робітників, котрі у грудні 1898 року взялися у найкоротші терміни зробити приміщення світлим і сухим. Для цього навіть довелося проламувати замкові стіни. Зокрема в одному з матеріалів про історію "Общества…" у журналі "Мѣсяцословъ" згадується, що вікна (у тексті використовується слово "оболоки") у міцних мурах замку вдалося вибити лише 24-ма зарядами динаміту.

Нині достеменно невідомо, де саме на території замку розміщувалася друкарня і які саме вікна вибивали динамітом. Навіть працівники краєзнавчого музею мають лише припущення. Зокрема, ці приміщення могли знаходитися у будиночку неподалік брами, де нині розміщені кабінети наукових працівників музею, або десь поряд в будівлі, яка не збереглася до наших днів.

Власне, важкою доставкою друкарні та її непростим розміщенням, складнощі не завершилися, адже в наборі були лише угорські букви. Кириличні букви-шаблони коштували "Обществу…" ще три тисяч золотих, і лише після їх закупівлі видавництво могло почати роботу. Офіційно товариство вважало днем запуску своєї друкарні 1 січня 1899 року. Її фундаторами називали протоієрея Іоанна Яковича, каноніка Іоанна Туряя, директора препарандії о. Віктора Камінського, Емануїла Рошковича, Петра Гебея тощо.

Реклама видавництва за 1900 рік пропонувала звернутися до нього, як до найкраще обладнаного, по друк будь-якої продукції угорською, російською та грецькою мовами, світським або церковним шрифтом: наукових, прозових або віршованих творів, запрошень, альбомів, підручників, таблиць, блокнотів у паперовій, міцній шкіряній або дерев'яній палітурках. Крім того, у цей час там друкували популярну газету "Наука", угорськомовну газету "Греко-католицький огляд", видавали підручники Волошина, молитовники Рошковича, Гебея та інших.   

Не вдаючись у подробиці діяльності "Общества св.Василія Великого", про яке написано вже чимало, ми скажемо лише, що робота видавництва з різних причин не була надто успішною. У квітні 1902 року "Общество…" припинило діяльність і передало друкарню правонаступникам – акціонерному товариству "Уніо", засновником якого був Августин Волошин. Так почалося друге життя видавництва, яке змінило не лише підходи до роботи, а й місцерозташування.

Видавництво товариства "Уніо" на нинішній вулиці Корятовича. Що зараз знаходиться на місці цієї будівлі, з'ясувати не вдалося

У "Мѣсяцословъ"-і за 1917 рік є стаття з унікальними світлинами, з якої можна дізнатися про те, як працювала друкарня в ті часи. Зокрема у праці сказано, що друкарня є власністю акціонерного товариства "Уніо", яке створили у 1902 році на основі 400 акцій, кожна з яких коштувала 50 корун. Спершу друкарня продовжувала працювати у "хижці" на території замку, однак з кожним роком їй ставало там все тісніше, оскільки об'єми робіт і продаж, завдяки успішній підписці наших вихідців у США, постійно зростали. Кілька років керівництво друкарні виношувало ідею придбати будинок у центрі міста, аби влаштувати там не лише виробничий цех, а й книгарню, куди могли би приходити за виданою літературою городяни. Однак мрія ця втілилася у життя лише у 1915-му.

Взимку того року "Уніо" придбало для потреб друкарні дім на "маломъ пяцу". Нині – це вулиця Корятовича, тоді ж це була завжди велелюдна площа Сечені, просто посеред якої постійно торгували городиною і різним дрібним крамом. Там, під номером "10" знаходився будинок з додатковими приміщеннями у дворі. Все це раніше належало столяру Вейнбергеру, котрий і звів просторі приміщення, зручні для свого ремесла. Вони ідеально підійшли для облаштування друкарні. Комплекс будівель придбали за 28 тисяч корун, ще 7 пішло на часткову перебудову та ремонт. Більше року знадобилося на те, аби підготувати будівлі, перевезти друкарню і налагодити її роботу. Врешті 9 липня 1916-го будинок освятили, і видавництво, що складалося з власне друкарського цеху, зшивальної майстерні та книгарні, почало роботу.

Основна будівля товариства "Уніо" виходила на площу Сечені (вулицю Корятовича). На фото видно, що це була проста одноповерхова будівля, увійшовши до якої відвідувачі одразу потрапляли до книгарні. Там можна було придбати не лише видання, надруковані товариством "Уніо", а й інші книжки, підручники, папір тощо.

Скляні двері з книгарні направо вели до кабінету директора товариства – о. Іоанна Фленькова.

У дворі, як видно з фото, знаходилася двоповерхова будівля.

У ній на першому поверсі розміщувався друкарський цех та склад готової продукції.  

А на другому поверсі знаходилися приміщення, у яких зшивали видання і виготовляли палітурки, а також кабінети набірників.

Реклама модерного видавництва "Уніо" за 1922 рік повідомляє, що друкарня товариства може виготовити будь-яку друковану продукцію церковнослов'янськими, руськими, угорськими, латинськими, грецькими і єврейськими буквами скоро, добре і дешево. У книгарні можна придбати церковні і шкільні книжки, виписки з метрик, записні книжки, а також "аспідні дошки, лінії, церузи, тенту, папір і пера". Майстерня з переплітання пропонувала не лише виготовити "красні і моцні" палітурки для нових видань, а й оновити старовинні книжки.

Працювало видавництво товариства "Уніо" до листопада 1938 року, надрукувавши сотні різноманітних книжок і велику кількість номерів періодичних видань. За дослідженнями історика Олени Кобаль, в "угорський" період друкарня і логотип "Уніо" стали власністю Георгія Міравчика, котрий, як відомо з інших джерел, облаштував друкарський цех на тодішній вулиці Ракоці (нині це двір на вулиці Волошина, 15), а потім у будівлі "Медтехніки" на нинішній вулиці Корятовича. У радянські часи ця друкарня перейшла у власність держави. Георгій Міравчик ще якийсь час працював там, навчаючи молодь роботі на машинах. Потім же його звільнили, а самі машини поступово замінили на сучасніші. Так і завершилася історія однієї ужгородської друкарні, яка пережила разом із містом чотири етапи його історії, від Австро-Угорщини до Радянського Союзу.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"