Ужгород у кадрі : як місто у 1988-му стало наркоманським для фільму «Дорога в пекло»

“Про Захід” продовжує знайомити читачів з кінострічками, які в різні роки знімали в Ужгороді. Ми порівнюємо кадри фільмів з нинішнім виглядом міста, аби побачити, як воно змінилося, що здобуло і що втратило за роки, що минули з часу зйомок. Цього разу покажемо обласний центр у двосерійному фільмі “Дорога в пекло” (мовою оригіналу – “Дорога в ад”), який кіностудія імені Довженка знімала в Ужгороді та околицях у 1988-му році.

Ця кримінальна драма цікава тим, що першою у Радянському союзі порушила тему наркоманії. До цього про проблему наркоманії вголос не говорили, бо вважалося, що в СРСР її просто не було. Тож одразу по виході фільм називали дуже сміливим і гострим, певною мірою через страшні кадри прийому наркотиків, “ломки” наркоманів тощо.

Взяти участь у зйомках “Дороги в пекло” погодилося чимало іменитих радянських акторів. Тоді, у 1988-му, до Ужгорода прибули, без перебільшення, кумири мільйонів: Людмила Гурченко, котра зіграла організатора мережі поставок гашишу з Азії у всі куточки СРСР, Володимир Коренев – знаменитий Іхтіандр з фільму “Людина-амфібія”, Ігор Старигін – красень-Араміс з “Трьох мушкетерів” і навіть молодий Богдан Бенюк.

Уся знімальна група проживала в готелі “Закарпаття”, який також використали для зйомок кількох сцен. Причому за сценарієм цей готель знаходиться на території Чехословаччини, як і Невицький замок в іншому епізоді.

Отже, в одному неназваному місті діє банда, яка переправляє до європейської частини СРСР гашиш, переробляючи його у добре замаскованій лабораторії за містом у наркотичну рідину для ін'єкцій. Керує лабораторією Борис Левицький (актор Володимир Коренев), всі помічники котрого, включно з його дівчиною Мариною, є наркоманами. Фільм починається з того, що Марина літаком привозить з-за кордону цинкову труну (зйомки відбуваються в аеропорті Ужгорода, однак, окрім злітної смуги і літака нічого не видно), в якій насправді не тіло, а величезна контрабандна партія наркотиків. Аби їх переробити, банді потрібен досвідчений лаборант, тож Левицький задумав “підсадити на голку” подругу своєї дівчини Марини Катю Руденко, котра працює в Інституті фармакології. Інститут у фільмі знаходиться у приміщенні колишнього економічного факультету, а нині ректорату УжНУ. Саме там Левицький підстерігає Катю після роботи.

Трохи згодом бачимо у кадрі вже нинішню набережну Незалежності. Там, на терасі популярного кафе “Над Ужем”, зустрічався директор Інституту фармакології з професором, котрий вигадав ліки проти наркотичної залежності. Видно, що огорожа підпірної стіни на набережній у ті роки була на вигляд іншою.

Під могутнім ясеном продавали морозиво, а люди сиділи на білих металевих стільчиках з ажурним візерунком, на столах були скатертини, а над столиками розгортали білі парасольки у вигляді дзвіночків.

Далі у кадрі з'являється вокзал. Там молодший брат Марини, теж наркоман, має забрати з камери схову сумку з наркотиками. Аби не привертати увагу, він трохи грає на перших радянських ігрових автоматах – тоді такі працювали у нас у залі очікування вокзалу, зокрема, на фото видно частинку легендарного радянського ігрового автомата “Воздушный бой”.

Далі хлопець виходить з вокзалу (фасад його видно доволі погано) і потрапляє у поле зору міліції. Тікаючи від міліціонерів, він потрапляє під поїзд і помирає.

Правоохоронці дізнаються, що наркотики у місті розповсюджуються ночами у розважальному закладі, який називається символічно – “Червоний мак”. Коли слідчі збираються навідатися у “Червоний мак”, у кадр потрапляє внутрішній коридор тоді ще обласного управління міліції.

Далі слідчі виходять з приміщення нині головного управління Нацполіції в Закарпатській області по вулиці Ракоці.

І довго-довго, наче через півміста, їдуть на вулицю, яка насправді знаходиться всього у кількох хвилинах пішки від будівлі управління. Автомобіль правоохоронців оминув готель “Київ” (“пізніше – “Червена ружа”), де у кадр потрапила тоді огороджена тераса ресторану “Київ”, а навпроти – тераса “Молочарні”.

Далі авто завернуло на нинішню площу Жупанатську, а на задньому фоні можна розгледіти жовті парасольки-дзвіночки тераси “Києва”.

Біля нинішньої будівлі енергонагляду на площі Жупанатській слідчі вийшли з машини і спустилися сходами до вулиці Фединця.

Там і знаходився “Червоний мак”, у який переобладнали тодішні заклади “Варенична” і “Золоте руно”. Цікаво, що спеціально для фільму вхід у ці заклади прикрасили вивіскою з модною тоді пульсуючою підсвіткою. Це добре видно в інших епізодах, де “Червоний мак” знімали у темну пору. Нині від “Вареничної” залишилася лише частина стіни. Більшу частину будівлі знесли, звівши на її місці нову.

У кількох наступних епізодах видно інтер'єр “Червоного маку”, однак цілком ймовірно, що його знімали не у “Вареничній” чи “Золотому руні”, а в підвальній залі сусіднього ресторану “Київ”.

Далі Ужгород у фільмі показують вже як події у Чехословаччині. Аеропорт, куди прилітає наркобаронша Марта (Людмила Гурченко), насправді є бічною частиною драмтеатру.

Готель, у якому оселилася Марта зі спільниками, теж ніякий не чехословацький, а ужгородський. Спочатку, коли машини під'їжджають, видно частину фасаду готелю “Закарпаття” і теперішньої вулиці Минайської. Нині дерева тут такі високі, що майже цілком закривають багатоповерхівки, які так добре видно у кадрах з фільму.

Далі у кадр крупним планом потрапляє і фасад готелю “Закарпаття”. Тоді з часу його будівництва ще й десяти років не минуло, а виглядав він, чесно кажучи, вже трохи пошарпано.

Інтер'єр готелю видно і в кількох інших епізодах, зокрема в одному героїня Людмили Гурченко Марта випиває зі своїм спільником у дуже модному на той час підвальному “Red bar”-і готелю.

За фортецю у Чехословаччині, як ми вже згадували, видали у фільмі і руїни Невицького замку.

Вже наостанок, у сцені погоні чехословацьких правоохоронців, які діяли спільно з радянськими, за членами банди Марти, видно частину ужгородської вулиці Ломоносова з боковою частиною будівлі ОДА.

Останнім же видом Ужгорода у фільмі є красивий краєвид на Уж і міст Масарика з боку Православної набережної. Там, на місці кафе “Венеція”, у 1988-му ще знаходився звичайний оглядовий майданчик з огорожею.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”