В неділю українці святкуватимуть останнє велике свято перед Великоднем – Вербну Неділю, або як ще називають цей день – Квітну чи Шуткову Неділю.
Свято відзначається на честь дня Входу Господнього в Єрусалим, коли Ісус Христос в'їхав на віслюкові у місто, а люд зустрічав його як царя, та стелив гілки пальм на дорогу.
Оскільки в Україні та багатьох інших північніших державах пальми не ростуть, то традиційно в цей день освячують гілочки верби, які вже встигають зацвісти до цього часу.
Тиждень перед святом називається Вербним – вважається, що протягом цих семи днів не можна нічого садити чи сіяти, бо "буде ликовате, як верба". Не сіяли колись і буряків, бо "будуть гіркі".
А в Неділю і старий, і малий обов'язково мав прийти до святкового богослужіння та освятити гілочку верби, бо вважали, що "гріх не піти до церкви, як святять вербу".
Вже після освячення гілочок діти намагалися чимшвидше отримати вербу та з'їсти кілька "котиків", або по-закарпатськи "мицьок", – "щоб горло не боліло".
Олекса Воропай у книзі "Звичаї українського народу. Весна" пише, що "колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або – якщо було близько – то в полі, "щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток". Решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи: "Не я б'ю – верба б'є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!" Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а, б'ючись, примовляли: Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!".
На Закарпатті ж кажуть: " Я тя не б'ю, шутка тя б'є, від нині за тиждень, буде Великлень!"
"Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. "Гріх ногами топтати свячену вербу", а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою – "щоб нечисть не чіплялася до тварин". Більше того, викидають гілля свяченої верби на двір під час граду – "щоб град зупинився".
Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину — у повній надії, що "поможе". Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настояну на її листі, п'ють проти шлункових захворювань", – такі традиції зафіксував Олекса Воропай.
До речі, разом з такою шаною до верби і віри в її лікувальну силу є й народна леґенда про козячу вербу – один з видів верби. Мовляв, козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп'яли Спасителя: "За це її черви точать". Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!"
Чудодійні властивості верби:
Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були; дітей, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни;
Вербу кладуть після свячення за образи, щоб охороняла хату від лихих сил;
Вербу садять на городі, коли принесуть з церкви на щастя молоді: коли верба прийметься – дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться;
Вербою на Юра виганяють худобу в поле, вперше на пасовисько, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова була, плідна, щоб у тілі була;
Вербою в давнину відводили грозові тучі – кивали свяченою вербою в бік хмар і відводили громи та град;
Вербу кидали в пожежу, чим зменшували, за їх віруванням, велику руїнницьку силу вогню;
Вербові котики, свячені, кидали в кашу, їли ту кашу в повній вірі, що через ті котики-базьки передасться людям сила весняної енергії на цілий рік;
З освяченою вербою, після повернення з церкви, обходили господарі бджільники, щоб бджоли роїлись; обходили обори та стайні й кошари, щоб худібка була здорова, плідна, щоб корови давали багато молока;
Ковтали котики ще по дорозі з церкви, щоб не було лихоманки, щоб горло не боліло;
Обсаджували криниці вербами, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була "пригожа та здорова";
Обсаджували копанки-калабані, в яких прали своє шмаття-білизну, щоб уберегтися від хвороб, щоб вода очищалася;
Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски;
У багатьох місцевостях клали покійникові в домовину кусник свяченої верби;
У Лятичівському повіті, коли господар виїжджав у поле сіяти – брав 2-3 котики й запорпував серед ниви під час посіву, щоб скоро хліб проростав.
Свячену вербу клали в домовину бабі-повитусі, щоб мала чим відганяти потерчат.
"Про Захід"
