Молочарні в часи СРСР працювали чи не у всіх населених пунктах країни. То були такі собі бюджетні їдальні, в яких все готувалося з молока чи з молочних продуктів. Була така і в Ужгороді, однак серед інших вона вирізнялася неймовірним меню з великою кількістю закарпатських страв, які не готували більше ніде за межами області.
Ужгородську “Молочарню” називають не інакше, як легендарною столовою, просто раєм для тогочасних студентів. Тож несправедливо буде, якщо поряд із матеріалами про “Верховину”, “Золотий ключик” та “Скалу” ми не напишемо про цей дещопростіший, але не менш популярний заклад громадського харчування. Гідом по радянській “Молочарні” для “Про Захода” погодилися стати дві його багаторічні працівниці – шеф-кухар Марія Стефанчук та офіціантка, касир Ірма Лешко.
Пані Ірма прийшла працювати у цю їдальню 17-річною дівчиною. Було це у 1973 році. На той час “Молочарня” діяла вже 5 років (відкрили її у 1968-му) й була популярним місцем для швидкого перекусу. Популярність ця складалася з трьох чинників: зручності розташування (у центрі міста було не так багато їдалень), цінової політики (наїстися у “Молочарні” можна було буквально за копійки) та смачної кухні.
В Інтернеті можна знайти чимало спогадів про “Молочарню”. Пишуть тодішні молоді спортсмени, котрі приїздили до Ужгорода на змагання і об'їдалися смачними булочками, учасники різних делегацій, які вперше тоді пробували банош, “підбивані лопатки”, “підбивану пасулю” тощо. Меню у “Молочарні” справді було закарпатським, а готували кухарки так, як робили це вдома, для своєї родини.
.jpg)
Коли 17-літня Ірма переступила поріг “Молочарні”, найперше, що її вразило, – це безліч відвідувачів. Колектив у їдальні був великий, більше 50-ти жінок різного віку, але навіть така кількість працівниць не справлялася з потоком бажаючих поїсти. Особливо великий наплив клієнтів був в обідню перерву – тоді черга людей закінчувалася аж на вулиці. У “Молочарню” приходили їсти цілими робочими колективами з усіх сусідніх державних установ: міськвиконкому, поштамту тощо. Дуже багато було й студентів, котрі на початку 70-х вчилися ще у корпусах університету в центрі міста. Бідних студентів ця їдальня особливо виручала, адже дозволяла харчуватися ситно і разом з тим задешево.
Що ж пропонувала “Молочарня” відвідувачам? На початку 70-х для загального користування була відкрита лише верхня зала, нижня вважалася банкетною і там на обід накривали зазвичай чиновникам вищого рангу ( до “Молочарні” часто заходили на обід голова міськвиконкому, облвиконкому, їхні заступники тощо) або членам делегацій чи організованим групам. У верхній залі стояли 24 столики, їжу розносили 6 офіціантів.
Пізніше у верхній залі обладнали чекову систему й лінію роздачі, по якій люди пересувалися з підносами, а для відвідувачів відкрили й нижню залу, яку перетворили на вареничну. Оскільки нижня, напівпідвальна зала була дуже темною (там не було вікон), її вирішили зробити комфортнішою з допомогою рослин. У великих вмурованих клумбах працівниці пророщували пшеницю, тож у нижній залі завжди росла акуратна зелена травичка.
.jpg)
“Молочарня” відкривалася дуже рано, о 6.00. Колектив працював у дві зміни, через день. Для зміни робочий день починався з приїзду вантажівки, яка привозила з ужгородського молокозаводу близько 15 бідонів з молоком, домашнім сиром, сметаною та вершками.
Кожен бідон важив 36 кілограмів, тож молоді працівниці “Молочарні” щоранку мусили добряче попітніти, аби перенести ті бідони до кухні. Чоловіки їм не допомагали, оскільки в колективі їх просто не було. Тож, якщо взяти до уваги, що лише з молоком до “Молочарні” привозили 5 бідонів, виходить, що щодня їдальня використовувала 180 літрів молока. І цього, згадують нині працівниці, іноді було й замало.
Найбільше молока йшло на перші страви: кулешу (кукурудзяне борошно з молоком), заправлену молоком квасолю, молочні супи. Особливо популярною була кулеша – її варили по 2-3 50-літрові каструлі, які розходилися на “ура”.
Вже з самого ранку у їдальні пропонували ситний сніданок: молочні супи з рисом чи локшиною, яєчню у маленькій порційній сковорідочці, яку подавали на закусочній тарілці, какао та каву з молоком у великій кружці (пізніше молочні напої подавали вже у стаканах-гранчаках).
До обіду на кухні готували ще одну надзвичайно популярну страву – галушки з домашнім сиром і шкварками. Галушки, до речі, робили на місці, тож вони мали справжній домашній смак. Також дуже любили відвідувачі гомбовці: парові, щедро политі сметаною, чи солодкі, з повидлом всередині, политі шоколадом і посипані зверху тертим волоським горіхом (офіційно ця страва називалася “Колобки з шоколадом”). Порція з трьох таких гомбовців коштувала всього 46 копійок, галушки були ще дешевшими – всього 36 копійок.
Ірма Лешко та Марія Стефанчук пригадують, що до обіду працівниці “Молочарні” не могли навіть присісти. На кухні було особливо людно. Один кухар був, наприклад, зайнятий тим, що на 6-ти сковорідках одночасно смажив млинці. Вони теж були дуже популярними, незважаючи на те, що поряд, біля сучасного кафе “Астіка” на вулиці Корзо працювало кафе “Млинці”, де завжди були страшенні черги за млинцями з какао. У “Молочарні”, кажуть жінки, млинці були анітрохи не гірші, їх подавали з домашнім сиром, тертими яблуками, медом, повидлом чи м'ясом. Робили у їдальні і “фірмову” мазанку – угорський керезет з домашнього сиру, цибульки і паприки. Пекли оладки, варили гуцульський банош, для якого замовляли бринзу з Рахівщини, готували угорський “гоборт-крумплі” – заправлену картоплю, українські вареники з різними начинками, на десерт пропонували випічку, частіше за все творожну, та збиті вершки у вазочках.
Славилася “Молочарня” і своїм кондитерським цехом, який розташовувався у напівпідвальному приміщенні за другою залою. Там працювали кілька жінок, котрі випікали смачні булочки, 8 видів тістечок та дуже смачні торти. Замовлень мали дуже багато, а щоб скоротити черги в обідню пору, кондитерські вироби виносили продавати на сходи їдальні. Там же якийсь час торгували фруктами.
Марія Стефанчук, котра працювала у “Молочарні” шеф-кухарем, не пам'ятає, аби за 20 років роботи їдальні у їхньому меню щось змінювалося. Люди приходили туди, бо знали, що страви там перевірені та смачні. Лише потім, вже у кінці 90-х, “Молочарня” змінила принцип і перетворилася з молочної на звичайну столову, де, між тим, готували смачні борщі з чудовими пампушками, котлети, шніцелі, гуляші та пельмені. У вестибюлі тоді ж відкрили бар, де продавали каву, тістечка, пиво.
Незважаючи на те, що жінки майже 30 років пропрацювали у цій їдальні, мають списані трудові книжки, бо “Молочарня” кожні кілька років змінювала підпорядкування. Спершу вона належала “Курортторгу”, у 1982-му стала підпорядковуватися Ужгородському міському об'єднанню громадського харчування, у 1984-му перейшла до Об'єднання ресторанів і кафе, у 1989 – до Ужгородського комбінату громадського харчування, у 1991 знову повернулася до Об'єднання ресторанів і кафе, у 1992-му перетворилася на акціонерне товариство “Коруна”, у 1996-му перейшла до ТОВ “Бімо”, яке пов'язували з заступником Сергія Ратушняка на посаді мера Володимиром Бобковим, а з 1997-го по 2008-ий стала ТОВ “Молочарня”. Саме у 2008-му тих працівниць, котрі ще залишалися вірними “Молочарні”, звільнили, пояснивши це продажем приміщення.
Нині колишні працівниці їдальні згадують своє багаторічне місце роботи з ностальгією. Їхній численний колектив за роки роботи став однією великою дружньою компанією. Хоч робота була важка, її трималися, бо заробляла “Молочарня” добре, відповідно й зарплатня була пристойною. Чому ж їдальня занепала – відповісти змогли не зразу. Спочатку, кажуть, відчутно поменшало студентів, яких перевели вчитися на “БАМ”. Потім почали відкривати інші кафе й фаст-фуди в центрі міста, вдарила по цінах і криза 90-х.
Конкурувати з іншими закладами громадського харчування “Молочарні” ставало все важче, що і призвело до її поступового занепаду, а згодом і демонтажу. Нещодавно на місці їдальні звели сучасну будівлю зі скляним фасадом. Говорили, що в ній теж хочуть відкрити їдальню, або навіть завести “МакДональдс”. Але навряд чи та їдальня чи навіть “МакДональдс” зможуть коли-небудь повторити успіх “Молочарні”, до якої на гомбовці та кулешу стояла черга аж на вулицю.
.jpg)
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
