Меморіальні будинки-музеї художників – на мою думку, чудова особливість Ужгорода. Одна справа – оглядати полотна митця десь на виставці у великій залі, і зовсім інша – бачити, як він жив, в яких умовах творив, що читав, чим цікавився. До цього часу в Ужгороді були лише два таких музеї – у будинку художника Андрія Коцки на Винничній, 20 та у квартирі Федора Манайла на вулиці Другетів, 74. Однак уже незабаром до цього переліку може додатися третій – меморіальний будинок-музей знаного художника Золтана Шолтеса. «Про Захід» побував у ньому ще перед відкриттям, побачив експонати і дізнався про усі нюанси справи у сина митця – народного художника України Степана Шолтеса.
Степан Шолтес зустрічає мене перед воротами майбутнього музею, показуючи, як краще обійти величезні ями з глибокими калюжами. У них – фактично уся кінцева частина вулиці Кармелюка, тож поціновувачам творчості Золтана Шолтеса у разі відкриття музею доведеться подолати непростий шлях до прекрасного. Посеред цих калюж красива вілла Золтана Шолтеса виглядає дивно – наче випадково перенесена сюди десь із центру міста. Ще у 1929 році її звів для своєї сім’ї професор гімназії Матей (Матяш) Ролейзек, котрий, до слова, теж мав стосунок до живопису – викладав у гімназії малювання та геометрію. Після смерті Ролейзека віллу придбав адвокат Золтан Мошкович, від якого вона й дісталася художнику Золтану Шолтесу.
«Ми жили поруч, у будинку під 11-им номером, – показує Степан Золтанович. – Тому Мошкович бував у нас, бачив, як ми живемо. Одного дня він сказав батькові: «Не личить тобі цей будинок, купи мій». Він якраз збирався виїжджати до Словаччини, а дозвіл на виїзд тоді давали лише тим, хто не мав тут майна. Вони домовилися з батьком про ціну, але поки Мошкович виходжував документи, минув рік і ціни на нерухомість сильно підскочили. Батько сказав, що не може заплатити вищу ціну, а Мошкович навіть обурився, мовляв, раз вони домовилися про конкретну суму, то збільшувати її він не збирається. Так і сталося, що батько з матір’ю (я в цей час уже навчався у Києві) у 1964 році переїхали сюди».
Справді, красивий будинок пасував рівню Золтана Шолтеса куди більше. Художник і його сім’я полюбили цей дім, тут бувало дуже багато відомих людей, тож розказати і показати в майбутньому музеї точно буде що. Зайшовши до будинку, відвідувач потрапить спершу до передпокою й одразу з порога порине у простір, наповнений мистецтвом. На одній стіні можна буде побачити величезний пейзаж з видами Перечинщини – ліси, старий, ще й досі не розібраний перечинський міст та обриси задимленого хімзаводу вдалині. Ця робота одна з найстаріших у домашній добірці художника, датується 1947 роком, коли Золтан Шолтес ще був священником і часто їздив із Ужгорода поїздом на роботу у мальовниче село Турицю. Неподалік цієї роботи можна побачити і найстарішу олійну, датовану ще 1925 роком, – вона зображує Мукачівський замок.Є у передпокої афіші ювілейних виставок, бюст Шолтеса, виконаний його колегою Богданом Коржем, гарний кований ліхтар, куплений Золтаном Шолтесом у Виноградові, старовинний буфет.
Звідси гість зможе пройти до першої зали музею, кімнати, яка колись слугувала майстернею Золтана Шолтеса. Нині його син згадує, що батько не дуже любив працювати у приміщенні, скаржився, що фарба йому смердить. Та коли не було можливості працювати на природі, малював саме у цій кімнаті, біля великого вікна. Тут досі стоїть робочий стіл художника, над яким можна побачити фотографії його родини: фотопортрет поважного батька – директора школи та затятого винороба, красуні-матері, котра завжди фотографувалася у профіль, братів і сестер, дружини тощо.
На іншій стіні – намальований Шолтесом у 1933 році в Ужку портрет дівчинки Марійки. А ще – зображення останнього дяка Шолтеса-священника у Туриці.
«Із цим портретом пов’язана дуже цікава історія, – розповідає Степан Золтанович. – Якось я студентом приїхав із Києва і побачив, що у нас на кухні спить якийсь чоловік. Питаю мамку, хто то, а вона каже: «Та це Онуфер, останній дяк, який з батьком служив. Ти не пам’ятаєш його?». Звісно, я не пам’ятав, мені у ті часи роки чотири було. А виявилося, що Онуфер приїхав з Туриці спеціально, щоб попрощатися з батьком. Прийшов і каже: «Панотче, я прийшов ся попрощати, бо я буду вмирати». «А що, ти хворий?», – питає його батько. «Ні, – каже, – я просто відчуваю, що час прийшов». Попрощалися вони, а незабаром ми поїхали з батьком малювати у Турицю (ми ті краї дуже любили), та й батько питає одного чоловіка, як там Онуфер. Виявилося, що недавно помер».
Крім чудових полотен у цій залі можна побачити чимало речей, які колись дарували Золтану Шолтесу його численні гості. У цьому будинку гості справді бували часто, серед них – і чимало художників і скульпторів, котрі дарували чи обмінювалися з господарем роботами. Тому тут можна побачити чимало цікавих робіт дуже відомих і менш відомих митців.
Третя зала – це колишня вітальня Золтана Шолтеса. Світла красива кімната з каміном, на стінах – багато полотен старшого і молодшого Шолтесів, у серванті – ще одна добірка подарунків від численних гостей родини. Степан Золтанович звертає увагу на портрет свого батька, виконаний його товаришем Андрієм Коцкою. «У 1962 році вони були у Жорнаві на пленері, але йшов дощ, тому художники сиділи у хаті, чистили палітри. Аж тут Андрій Коцка каже: «Золи, сиди, ти мені щось нагадав». І він намалював батька за 15 хвилин, причому настільки вдалий портрет вийшов, один із кращих у Коцки, я вважаю. Це – один із моїх улюблених портретів батька, другий, виконаний Баллою, зберігається у Художньому музеї», – продовжує «екскурсію» Степан Шолтес.
З цієї зали він веде в останню – колишню спальну кімнату художника. Тепер на диванах тут сплять песики Степана Золтановича, а на стіні висить його улюблена картина батька – весняний гірський пейзаж. Колись він побачив її у майстерні батька і був зачарований грою кольорів.
«Дай мені цю роботу для інспірації», – попросив він. «Забирай», – просто відповів синові Золтан Шолтес. Довгий час вона знаходилася в помешканні молодшого Шолтеса і справді дуже його надихала. Тож нині він хоче, аби полотно стало частиною експозиції і могло надихати інших. А ще у цій кімнаті можна побачити картину, яка об’їхала всю Японію. У 1980-х її та 34 інших відібрали представники японської галереї. Вони возили полотна радянських художників з міста у місто, розпродували їх. Додому, до Ужгорода, повернулася лише одна – із зображенням нічного гірського села.
Степан Шолтес розповідає, що ідея відкрити будинок-музей батька у нього зародилася давно, але втілити її в реальність вирішив лише зараз – після недавньої смерті своєї дружини Світлани. «Я залишився тут сам і вирішив, що настав час. Порадився з донькою, продумав експозицію і подав заяву до Художнього музею. Там мою ідею підтримали, разом ми продумали концепцію і підготували матеріали, які подали до Департаменту культури Закарпатської ОДА. Наступний крок – за депутатами обласної ради, вони мають проголосувати за збільшення фінансування Художнього музею, бо для відкриття нового відділу треба ввести додаткові штатні одиниці, мінімум дві», – розповідає Степан Шолтес. Якщо депутати підтримають це рішення, Обласний художній музей ім.Й.Бокшая зможе відкрити новий відділ на базі будинку Золтана Шолтеса, орендуючи там експозиційну площу. Син художника Степан Шолтес продовжуватиме жити в обійсті, у садовому будинку на задньому дворі.
Він переконаний: якщо депутати підтримають таку задумку, вже за місяць-два музей може відкрити двері для відвідувачів. Всередині експозиція майже готова. От би ще якось вирішити проблему із калюжами навколо будинку.
У майбутньому будинку-музеї ексклюзивно гостювала
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Фото – Обласного художнього музею ім. Й.Бокшая
