Ужгородські художники, які від самого початку повномасштабної війни організували у своїй перечинській майстерні виробництво «їжаків», розміновувачів та печей, уже стали відомі всій Україні. До них звертаються волонтери та військовослужбовці з усіх куточків фронту, особливо ж зараз – коли там готуються до зими в бліндажах. Як Андрій Стегура, Ян Потрогош та Олег Путрашик зі своїми друзями й помічниками почали виробництво і як вони працюють нині – читайте і переглядайте у проєкті «Простір без війни».
– Андрію, як для вас розпочалася війна?
Як і для всіх. Почули, спочатку не знали, що робити, був розпач, розгубленість. 26-го ми пішли у військкомат – усі семеро. Тоді ще було дуже багато людей, відбирали тих, хто служив. Ми простояли у черзі, заповнили усі документи, але зрозуміли, що ніхто з нас не служив, не має ніякої військової спеціальності. Нас трошки відфутболили, сказали: «Пізніше». Ми поїхали у Перечин, звернулися до голови громади, але він також не знав, що робити. Ми кажем: «У нас є майстерня, ми можем робити все, що треба, з металом». Він теж був такий розгублений: «Та, наче, нічого не треба». Ми так і поїхали ні з чим. От ми знову в Ужгороді і тоді вирішили, що треба їхати в майстерню і щось робити. І тоді вигадали вже «їжачків».
– Це був час, коли орки йшли на Київ…
Так-так, колонами з машин, треба було «їжаки», була велика потреба. Я зараз по фотографіях дивлюся, що 2 березня вже була перша поставка, ми повезли у військкомат наш, ужгородський, коробки запаковані. Ми робили на день 300-400 їжаків і в той же день везли їх. Ми навели контакти, де і кому потрібно. В Перечин віддавали в ТРО, кілька разів возили у військкомат, але, в основному, возили їх у парк, де робили коктейлі Молотова. Познайомилися з Міланою і наш основний збут був туди. Думали, що з коктейлями воно на поїзді якраз туди, куди потрібно, поїде.
– Конструкцію «їжаків» ви самі придумовували?
Ми її не придумовували, ми обрали найбільш оптимальну, з двох деталей. Самі зробили станки, щоб гнути, порізка, цілий конвеєр. Це був завод. Не було ніякої романтики, кожен стояв на своєму місці і щось робив цілий день. Не було часу, коли думати про ці колони. Були навіть нічні зміни, були «гарячі погрузки», як ми це називаємо, коли машина вже йде на Ужгород, а «їжаки» ще не охололи. Два-три рази була така «гаряча погрузка», коли ми гарячі «їжаки» покидали у коробки і вивозили.
– Після «їжаків» ви почали виготовляти…?
Після «їжаків» ми почали виготовляти «Шпор» і розміновувачі. Знайомий інструктор-сапер попросив нас зробити розміновувачі, показав нам свою нерозбірну модель. Ми зробили з неї розбірну, потім зробили ще одну. Спочатку були три версії, потім нас попросили зробити більші, протитанкові, і менші на 8 сантиметрів (не знаю, для чого) – всього п’ять видів. І паралельно був «Шпор», бо тоді ще було холодно, пічки були потрібні. Як Ян каже, за один день ми зробили піч на коліні, а вже за тиждень зробили першу серійну модель.
– Ян Потрогош у вашій команді займався саме дизайном печі?
Так, придумовували ми її всі разом, але якби не Ян, все би і далі на коліні робилося. Бо з цією онлайн-програмою, якою він користується, не всі працюють. І це щастя, що Ян її за кілька днів освоїв.
– Але прототипом стала ваша піч.
Так, наша піч-«комбінашка» «Jotul» – модель, яка вже більше 100 років не міняється. Вона чавунна, а ми зробили так, щоб можна було з чорного металу робити. Ян адаптував. Але сам принцип тяги контуру, який не потребує піддувала, – звідти.
– Одночасно ви почали робити й інші печі.
Так, потім був «Фрас», ракетні печі (їх багато є в Інтернеті: бетонні, залізні – будь-які). Ми обрали такі моделі, які вважали на той час потрібними. Для маленької, 3-кілограмової, придумали ручку, кришку – все придумали. Назвали її «Фрас», щоб було трохи смішно. Тобто такий пекельний вогонь. Сама піч – нескладна, але потрібно було придумати ніжки, всі ті деталі, які потім допомагають в побуті. Почали робити трохи більші ракетні печі «Ґазда», «Ґута» (зараз їх тут нема). Ну, і ці маленькі індивідуальні – трісочники «Цицька», які важать 85 грамів. Їх можна носити у кишені.
– Розкажіть окремо про назви, які ви дали цим виробам. Чому так придумали, для чого?
Зі «Шпором» якось саме народилося, хотілося щось простіше. У нас так кажуть, для закарпатців зрозуміло, що це таке. Шпор – це піч, яка має варильну поверхню. Щодо «Фраса», то це ми кинули клич, як би назвати ракетну піч. Антон Дегтярьов таку назву підкинув, ми йому вдячні. Він нам також написав музику для нашого «Шпора», ми маємо зараз музику оригінальну для відео, яких ще нема – руки не доходять. «Цицька» спочатку була «Коцкою», бо вона була квадратна. А потім її зробили круглою і воно само якось народилося – «Цицька». Нам багато хто казав: «Та ну, воно не приживеться. «Цицька» – якось несерйозно». А ми подумали, що і добре, якщо несерйозно. Трошки гумору теж треба додавати. Народжувалися і логотипи, ще з першої пічки «Шпор». Тоді у нас було обговорення, що пічки – це добре, але багато хто так робить. Ми ж художники, ми не можем без дизайну, без естетичної складової. Треба назву – тоді люди будуть впізнавати, тоді будуть зацікавлені в цій печі, а не в тій, що в магазині без назви. Потім ми придумали, що коли люди дають багато грошей і вистачає одного донатора на цілу піч (тоді ще була ціна 2000 гривень), ми почали набивати імена на іменні печі. Це був хід дуже добрий, люди раділи, що їхня піч там когось гріє. На жаль, ми не одразу почали записувати, яка іменна піч куди йде – десь із 60-ї почали записувати, кому ми віддаємо, щоб, може, пізніше подивитися, які були їхні шляхи, куди ми дали і де вони опинилися.
– Я знаю, що на вас покладене завдання займатися і логістикою…
Це зараз, коли нас залишилося троє (було семеро, але кияни поїхали по своїх справах – вони викладачі у художніх школах) і треба було поділити між нами те, що стосується роботи. Ян у нас – інженер-конструктор, голова, мозок усіх цих штучок. А я взяв на себе «Фейсбук» і відправку. Я вів ці записи (що, куди і скільки пішло) від самого початку, фотографував усе. І мені здавалося, що дуже багато часу проходило між тими подіями. А час так стиснувся, що я зараз дивлюся по фотках: 2 березня перші «їжаки» пішли, 5 березня – вже тисяча, 11 березня – 3 тисячі, 18-го вже був «Шпор». Буквально тиждень – а вже продукція нова, нова, нова. Зараз би вже забулося, здавалося б, що так довго тут живеш, робиш. Записувати треба, це організовує.
– Які найдальші пункти, куди потрапили ваші вироби?
Вся Україна: Харків, Одеса, Миколаїв, вся Київщина, Чернігівщина, ліси під Білоруссю, Донеччина, де наше ТРО. Коли ще не було такої реклами, як ми зробили у «Фейсбуці», це було чи через 128 бригаду, чи через ТРО. Ми так і планували, що хочемо, в першу чергу, працювати на своїх, щоб нашим було тепло. Але от Одеса написала нам. Люди живуть десь за кордоном, збирають для бійців під Миколаєвом. Вони замовили 90 печей, ми зробили лише 18 – зараз відправили.
– Зараз ми будемо вступати в осінньо-зимовий сезон і всі прогнози говорять, що якщо літо було спекотним, то зима теоретично має бути холодною. Ви, напевно, теж активізовуєте свої процеси…
Так, замовлень є дуже багато. Ми намагаємося виходити вже на якісь заводи, щоб нам допомагали у процесах зі «Шпором», з гнуттям (це найскладніше для нас, бо гнути треба дуже точно, а це важко робити в таких умовах, як у нас). Люди йдуть назустріч на заводах, на пошті, на базарі. Крім того, гроші нам збирають. Ми намагаємося дуже раціонально їх використовувати, ми відповідально до цього ставимося.
– На що зараз є найбільший попит?
На «Шпори». А «Цицька», це така іграшка більше, вона морально допомагає. Ми ще про розміновувачі казали, що навіть якщо він ніколи не знадобиться, той розміновувач, але коли він у вояків у кишені лежить, то йому спокійніше. Так само і з цією штучкою. Ти можеш у будь-який момент зварити кави – це не є перша необхідність, але це важливо для відчуття себе упевненішим. Усі «виживальщики» кажуть: якщо є вогонь, це не тільки тепло і можна приготувати їжу – це надія на майбутнє.
– Пічки виглядають маленькими і не дуже, як на мене, вселяють надію на те, що вони будуть гріти та обігрівати. Підраховували, на яку площу обігріву розраховано?
Ми не підраховували. Вона справді маленька, але в неї дуже великий ККД. Вона дуже добре гріє (нам уже приходять відгуки). Єдиний її недолік – що біля неї треба сидіти, бо вона маленька і часто треба підкидати дрова. Вона не буде гріти, як якийсь там камін, який ти нагрів і він тебе гріє цілу ніч. Тут хоча би раз на пів години треба підкладати. Але кажуть, що вона дуже потужно гріє і може нагріти площу в 10-15 м.кв. Намет – гірше, а от бліндаж чи якесь покинуте чи розбите приміщення нагріє. Хлопці натягали целофан, закривали вікна, ставили витяжку – гріло дуже добре. Був зворотний зв’язок, ще коли ми робили для «Фронт UA» (ми на їхнє замовлення зробили 60 печей). Вони дуже слідкували, що там і як, маємо багато фотографій, ми їх просто зараз не викладаємо, бо зараз не можна. Почекаємо перемоги, а тоді покажемо всі фотографії, які у нас є.
– Оскільки ви самі зачепили тему перемоги, останнє питання традиційно буде про ваш перший день після нашої перемоги.
Ой, я не знаю. Радість буде. Я не знаю, що може бути зараз краще, ніж перемога. Будемо якось святкувати. Всі разом, з нашими сім’ями, з усіма, хто нам допомагав. Радіти, виставляти фотки про те, як ми пережили цю війну. Надіюся, що всі будемо здорові і живі. Я сам із Запоріжжя родом, маю там багато друзів. Якщо тут важко слухати ці сирени і тут не було прильотів, я являю, як там важко. Але віра була з першого дня. Це нам допомагало працювати і не думати, треба воно чи ні. Просять – значить треба. Дуже раді, що ми чимось допомогли. У нас там 200-300 пічок є на фронті – значить, 200-300 наметів у теплі. Це непогано.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
