Політика Регіональні Новини

Андрій Півень: «Як хочеш щось мати, треба працювати, долати перепони та дертися до своєї мрії»

Андрій Півень – досить відома людина в Ужгороді. Компанія «Нобілекс» та Гостинний двір «Чарда», благодійні програми, культурні заходи та реалізація значної кількості дитячих проектів – всі ці напрямки безпосередньо пов’язані з нашим сьогоднішнім співрозмовником.

Ми зустрілися з Андрієм Васильовичем в нещодавно відкритому офісі його благодійного фонду на вулиці Льва Толстого. Розмова відбувалась в незвичних умовах – кавовий дух та запах свіжого ремонту, відкритий простір та … безліч ідей та планів.   

Андрію Васильовичу, останнім часом Вас стало багато в нашому такому невеликому, можна сказати навіть камерному, інформаційному просторі: газети містянам, комунікація в facebook, коментарі в ЗМІ…  Для чого?

Для спілкування.

?

Дивіться, я багато років провів на військовій службі, потім перейшов в сферу підприємництва, треба розвиватися й далі. Ні-ні, я не збираюся відбирати ваш хліб (сміється), але я маю що розповісти людям: багато цікавих проектів реалізовано, ще більше заплановано, а по деяким напрямкам дуже потрібні поради та пропозиції від жителів міста та закарпатців. І як мені з усіма спілкуватися?

Що ж – виглядає природньо. В політику збираєтесь?

Знаєте, в мене з політикою специфічні відносини – я до неї не рвуся, і вона мене не чіпає. Чіпляються тільки налякані моєю медійною активністю місцеві політики, які займаються дивною справою – шукають демонів в моїй діяльності.

Але ж це і є, напевно, популярність?

Нащо ж вона мені така потрібна? Я, знаєте, не мріяв бути зіркою, це чужа для мене форма.

До речі, про мрії і форму. З Вашої біографії відомо, що Андрій Півень багато років віддав прикордонній службі. Дитяча мрія?

Так. Я мріяв бути військовим, я йшов до цього, навчався й багато працював. Військова служба – це моє життя, яким я пишаюся.

Але до цієї сторінки біографії найбільше чіпляються Ваші заздрісники…

А до військової служби найпростіше наліпити всіляких «страшилок». Ця сторінка мого життя відома по сухих датах, які фіксують кар’єрне зростання. А там, де немає інформації, завжди є місце фантазії. Я з чотирнадцяти років у формі військового – Київський військовий ліцей, Інститут сухопутних військ, Академія прикордонних військ України. Пізніше, паралельно вже зі службою на кордоні, був Львівський національний університет ім. Івана Франка, Київський національний університет внутрішніх справ. А в 2011 році захистив дисертацію в Інституті Українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України. Потім, в 2013 році захистив дисертацію в Націонаьній академії внутрішніх справ МВС України.

Тобто Ви ще й кандидат наук?

Двічі. Кандидат історичних наук та юридичних наук.

Цікаво. Знадобилися ці знання під час роботи в прикордонній службі?

Ще й як. Взагалі, прикордонна служба для мене, окрім реалізованої дитячої мрії, це постійне навчання та удосконалення, перевірка самого себе на міцність. Я весь час служив саме в оперативних підрозділах, зі своєю специфікою та особливостями. Керувати колективом військових в моєму випадку – це жити одним життям з підлеглими, їх сім’ями. Навіть якщо їх близько трьох сотень. Прикордонна служба – це постійне включення в роботу, навіть якщо не на посту фізично, це небезпека та колосальна відповідальність, бо захист державного кордону – це не кава в офісі та лайки під постами підтримки військовим. Хоча кави в моєму житті під час служби було дуже й дуже багато, бо сон – великий дефіцит в роботі прикордонника.

Пишаєтеся своєю роботою в прикордонній службі?

Безумовно. Пишаюся колективом, пишаюся результатами роботи, пишаюся тим, що не раз пропонували повернутися. Довіра керівництва та повага колективу, знаєте, дорого вартують.

Очевидне питання – чому ж тоді пішли зі служби?

Бо під питанням була інша мрія, яка для мене, безумовно, важливіша. Коли моя дружина завагітніла сином, я зрозумів, що маю бути поруч, маю допомогти вирішувати всі бізнес-питання. Адже їй довелося практично вісім місяців провести в дуже спокійному режимі, аби народити нашого сина.

Це Ваша третя дитина. Чому таке особливе відношення?

Тут багато причин. Йдучи військовими кар’єрними сходинками, я практично не помітив, як виросли мої дівчатка. Вони неймовірні, я пишаюся їх успіхами, але я зараз знаю більше про їхнє життя, ніж знав, коли вони були малі. Я тішуся ними, але в той же час страшенно жалкую, що не побачив, як вони зростали. Знаєте, вони і схожі, і дуже різні одночасно. А тут ще через стільки років доля подарувала сина. І я вже не міг пропустити його перші кроки. Я мріяв про сина все життя, і я був потрібен своїй родині в цей час. Тому й прийняв рішення піти, аби бути вдома. До речі, так звана “дорога додому” зі служби була не такою простою – купа бюрократичних формальностей додали до моєї біографії ще пару ідей для сюжетів місцевих казкарів (3 місяці на митниці, 2 місяці – помічником-консультантом народного депутата  – ред.). Але я повернувся заради родини. І будь-які маніпуляції цією темою – просто безглузді.

Тобто відмовилися від справи свого життя заради сина? Сильне рішення.

Називайте як хочете, але це рішення батька та чоловіка.

Але ж Ви повернулися не на порожнє місце – стали генеральним директором “Нобілексу” (Андрій Півень – генеральний директор ТОВ “Стеклолюкс-Ужгород” ТМ “Нобілекс” – ред.).

Так, в тому ж році народився Назар, і ми з дружиною Вірою, розподілили обов’язки – вона з сином, а я зайнявся бізнесом. Звичайно ж, цей розподіл дуже умовний – Віра так само в курсі всіх справ та подій на наших підприємствах. А я – граю вечорами з сином. Це мій час.

Раніше бізнесом керувала дружина, зараз Ви. Відчувається різниця в стилі управління?

Мені здається так: Віра більш обережна та виважена, я більш рішучий та ризиковий. Але, напевно, то відмінності, як то кажуть, між жіночим та чоловічим стилем керування. І успіх – в поєднанні (посміхається).

А що взагалі для Вас простіше – військова служба чи підприємництво?

Складне питання, бо важко обирати. Я по життю ніякої роботи не боюся. Знаю що таке череда. В дитинстві і худобу пас, і подоїти корову можу, і їжу родині приготувати. Так батьки навчали, а життя шліфувало. В кожній сфері – своя відповідальність, свої критерії успіху, своя робота над помилками. Але, що моя служба, що мій бізнес – однозначно мої історії успіху, здобутки, якими я пишаюся. Напевно, це головне.

Які здібності військового Вам допомагають, а які – заважають?

Ви зрозумійте, з переходом до цивільного життя я не забув про військові принципи: я так само турбуюся про колектив, знаю не тільки співробітників, а й їхні родини, дітей. Напевно це називають корпоративною культурою, але я ціную людей, несу відповідальність та вірю в них. Запорукою успішного бізнесу так само є дисципліна та організованість, орієнтованість на реальний результат, стресостійкість та прагнення до спільного успіху. Тому не можу знайти елемент, що заважає. Може то краще в моїх підлеглих спитати?

Добре, спитаємо. А як до Вас прийшла ідея саме такої підприємницької справи?

Прийшов додому, а там ідея. Не посміхайтеся, бо то правда. В мене дома є ще один генератор ідей, моя дружина Віра. Разом – ми просто непереборна сила (сміється). Віра вирішила спробувати, я не міг їй допомогти тоді, але включився на повну зараз. Вона починала з приміщення в 50 метрів, двох станків та трьох працівників. Зараз маємо сучасні автоматичні лінії, використовуємо технологічні новації та залучаємо до роботи висококласних фахівців. Але кожен цвях на нашому підприємстві – то щоденна робота, планування, підтримка та допомога. Ціна нашого успіху – кропітка праця. Знаєте, я з простої родини, мені не дісталися гроші в спадщину від дядька-мільйонера. Хоча за роки роботи як на службі, так і в підприємництві зрозумів, що інколи не потрібно мати гроші, бо справжні друзі можуть допомогти розпочати щось нове в житті. Просто як хочеш щось мати, треба працювати, долати перепони та дертися до своєї мрії.

А Чарда?

Ідея так само народилася у Віри, а джерелом натхнення стала її любов до готування. Моя дружина дуже смачно готує, тому в «Чарді» особливий акцент – меню. Страви, їх подача… Гастрономічні вподобання гостей в пріоритеті, і сьогоднішня репутація «Чарди» – це 8 років вибагливості керівництва, відповідальності працівників та креативності шеф-кухаря.

8 років?

Так. А “Нобілексу” в цьому році 13, і зараз це підприємство, яке відповідає європейським нормам та використовує так само європейські стандарти. Мені не соромно на мої підприємства привести будь-яких гостей з-за кордону, бо є чим пишатися. Але успіх скоро не вибудовується, треба працювати. Я й зараз працюю по 14 – 15 годин на добу, але задоволення від результату своєї роботи того вартує.

Якщо своєю діяльністю в прикордонній службі Ви пишалися, то що для Вас бізнес?

Кожен бізнес, кожна справа для мене – як дитина. Можна й так сказати, що маю велику родину та не менш великі плани (сміється). А якщо серйозно, то не було б цього бізнесу без важливого фактору – людей, які мене оточують по життю. А тут, я вважаю, мені пощастило. З багатьма ми йдемо разом вже дуже багато років. І ці люди наповнюють мою справу, моє життя.

Кажете, працюєте багато. А  коли відпочивати плануєте вже? Так щоб зупинитись на якомусь етапі та жити в своє задоволення?

Ви мене таким питанням відправляєте в глухий кут. Взагалі то зупинятися не планую, бо маю стільки планів, що до років 150 точно вистачить (сміється). І кожна справа мені дійсно приносить задоволення. От зараз запустили окремий благодійницький напрямок. Це ж вже якою дитиною буде Фонд? Мабуть, сьомою.

Кажуть, Ви як обрали це приміщення для офісу Фонду, так тут все навкруги привели до ладу: стіни будинку, дороги, парковка. Що це – перфекціонізм чи реклама Ваших здібностей?

Вибачте, але мене змалку навчали, що і в домі має бути порядок, і за дверима чисто. Що ж то за хазяїн, в якого двір занедбаний та стіни страшні?

До речі, про Фонд. Як народилася ідея його створення?

Зі створенням фонду все не так, як з підприємницькою діяльністю. Не було ідеї створити фонд. Від “Нобілексу” ми давно допомагаємо, не буду перераховувати всіх отримувачів  – це дійсно особлива для мене тема. З часом прийшло розуміння, що всю соціальну та благодійну роботу треба вивести в окремий напрямок, аби і людям було зрозуміліше, і нам було б простіше налагодити ефективну допомогу. Тому в ситуації з Фондом – спочатку була робота, яка потім трансформувалася в щось більш серйозне.

Пріоритети діяльності які бачите для себе?

Головний пріоритет – місто Ужгород. Вже передбачаю Ваше питання, тому й відповідаю на нього. Ефективно навести порядок можна лише там, де ти живеш. Де ти дихаєш, щодня проходиш або проїжджаєш. В тій сфері, де розумієшся і бачиш справжнє. В Ужгороді я живу, мене можна зустріти на вулицях, тут живе моя родина, ходить в дитячий садочок син. Тому зараз будемо спрямовувати зусилля на проекти, актуальні для містян. І це ще одна, невід’ємна частина мого життя.

Благодійництва?

То пафосно якось зовсім. Знаєте, мене мама в дитинстві навчала: “добро мати – добром ділитися”. Може такий підхід здається наївним, але для мене він комфортний.

Андрію Васильовичу, а що б хотіли змінити в собі? В житті міста? Може країни?

Непросте питання. В собі… Знаєте, я не хочу здаватися кращим ніж я є. Зараз модно показувати несправжнє життя, і то не моє. Для мене важливо, щоб мої діти мною пишалися. А ще мені би трошки більше часу в добі, бо не встигаю. В мене планів більше, ніж часу.

Місто?

Це таке фантазійне питання. От Ви питали про порядок навколо офісу Фонду… Напевно, і в місті хотілося б порядку. Як в домі у гарного господаря: і подвір’я прибране, і дах не тече, і вікна чисті. Думаю, для багатьох ужгородців зрозумілі проблеми і з дорогами, і з зовнішнім виглядом міста, і з внутрішніми проблемами. Вони очевидні, і я так само хотів би їх скорішого вирішення. Тут я ні в чому не відрізняюсь від містян, бо Ужгород – наш спільний дім. До мене багато приїздить друзів з-за кордону, маю товариські відносини з деякими європейськими лідерами, так от всіх вражає наш центр – де кожен хто як хоче, так і добудовує або перебудовує старі будинки. З-за того архітектура міста виходить якась незрозуміла і безглузда. Непогано було би щось змінити в мізках тих, хто паплюжить наше місто, перетворює з парадних воріт до країни на бозна-що.

Країна?

Знаєте, подумав і зрозумів, що не хотів би зараз опинитися на місці тих, хто керує країною. Але маю думку, що було б непогано захистити те, що маємо, дати можливості креативним та завзятим, створити умови для розвитку тих, хто зараз починає навчатися всьому з самого початку. Останнім часом чую, що іноземні інвестори ще не готові приходити до України. Але ми маємо серйозний свій капітал – інтелектуальний, людський, який чомусь люб’язно віддаємо сусідам. Це як сарай будувати з планшетів. І може ще в центрі країни ситуація з трудовою міграцію не так очевидна, то в нас – критична. І не треба казати про прикордонну область! Ми маємо бути гостинними воротами на вході до країни, а не порталом для витоку мізків. Наша прикордонність має відкривати дещо інші можливості, аніж легкий перетин кордону задля пошуку роботи. От бачите, все одно повертаюся до міста… І це, напевно, логічно – бо тут в мене народжуються цікаві ідеї та збуваються мрії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

94 − 87 =