Влітку 1912 року в тодішньому Унґварі завершувалося будівництво найвищої споруди міста – чоловічого монастиря Чину св. Василія Великого. Чотириповерхова будівля з високим цоколем височіла над містом, відображаючись у водах річки під міцними захисними стінами, що підтримували схил Замкової гори. Будівля була дуже красивою, з двома величезними терасами. Нині вона також вражає розмірами, от лише виглядає вже зовсім інакше. Що ж змінило вигляд монастиря – нині й розкажемо.
Зараз у це складно повірити, але величезна будівля Василіянського монастиря, в якій нині працює фізичний факультет УжНУ, була зведена менше ніж за рік. Будівельні роботи стартували на ділянці у жовтні 1911 року, а вже у вересні 1912-го інтернат монастиря прийняв на проживання 27 хлопчиків, учнів І-ІІ класів місцевої гімназії. Угорська газета «Heti Szemle» писала, що будівля має цікаве планування: в центральній частині вона – чотириповерхова, два крила обабіч – триповерхові з просторими терасами, підготовленими для облаштування на них англійських садів.
Про перший поверх (тодішній партер) газета не згадувала; на другому поверсі була розташована квартира керівника монастиря, кімнати монахів, а також велика їдальня, що з’єднувалася з кухнею (що була, мабуть, поверхом нижче) кухонним ліфтом. На третьому поверсі монастир облаштував житлові приміщення для інтернату. Місця в інтернаті здавали на платній основі хлопчикам – немісцевим учням гімназії або учительської семінарії. Сиротам священників чи здібним хлопцям із бідних родин надавалася знижка або й повне звільнення від оплати. На четвертому поверсі у центральній частині будівлі облаштували красиву монастирську каплицю. З приміщень обабіч неї можна було вийти на великі тераси, з яких, мабуть, відкривався дуже гарний вид на місто та його околиці. Будівля була електрифікована, з централізованим тепло- і водопостачанням, вбиральнями всередині. Дах її був покритий етернітом.
Спроєктував цю цікаву неоготичну споруду архітектор Ерно Ковош, нащадки якого досі проживають в Ужгороді. Зведення її коштувало близько 300 000 крон і стало можливим завдяки зусиллям і фінансовій допомозі тодішнього єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Дюли (Юлія) Фірцака. Будівля монастиря мала вдосталь простору, спершу навіть забагато для проживання настоятеля, 4-х ченців, 20-ти послушників та 27-ми хлопчиків, котрі проживали у гуртожитку, – саме тому в подальшому її приміщення використовували для інших потреб. Так, у 1914-му, у важкий рік Першої світової війни, коли бої точилися в Карпатах, у будівлі монастиря облаштували військовий шпиталь на 100 ліжок. По завершенні ж війни, коли Ужгород увійшов до складу Чехословаччини, нова влада реквізувала частину приміщень для розміщення в них судової президії міста (канцелярії, куди можна було подати скарги й заяви різного характеру) та служб соціальної опіки. У 1921 році, згідно з даними перепису населення, в гуртожитку (або в бурсі, як називали його самі отці Василіяни) проживали 72 хлопці віком 8-19 років.
В одній статті 1930-х років, яка, на перший погляд не стосувалася історії Василіянського монастиря, а розповідала про роботу крайового музею, була нами зауважена цікава деталь. Один із активних учасників музейного товариства Антон Маковічка згадував, що колись бачив на горищі монастиря Василіян багато унікальних старожитностей. Були там, зокрема, цікаві олійні портрети власників ужгородського замку та інші старі речі, пов’язані з історією міста й монастиря. Маковічка, мовляв, намагався переконати настоятеля віддати ці речі до музею, однак у монастирі боялися, що речі заберуть до музейних установ Праги й ніхто їх більше тут не побачить. Зрештою їх справді ніхто більше не бачив, причому ані тут, ані у Празі, адже саме з горища почалася велика пожежа, яка знищила дах монастиря на світанку 24 січня 1929 року.
Того ранку місцеві пожежники отримали повідомлення про те, що дах монастиря – вже весь у полум’ї. Можна собі лишень уявити це страшне видовище: одна з найвищих споруд тодішнього Ужгорода палала так, що це бачило все місто. Усі знали, що в споруді в той час спали діти. Неабияку небезпеку складав вогонь для важливих документів судової канцелярії та соціальної опіки. Під загрозою була й друкарня отців Василіян, що діяла з 1925 року в підвальних приміщеннях і була дуже цінною в усіх розуміннях. Перед пожежниками стояла надзвичайно важка задача, адже їхнє тодішнє спорядження не було пристосоване для того, аби гасити пожежі вище четвертого поверху. Все, що вони могли зробити, – не дати вогню розповсюдитися далі горища або перекинутися на сусідні споруди.
Дах Василіянского монастиря внаслідок цієї пожежі згорів повністю, частково постраждали приміщення четвертого поверху. Як тоді виглядала одна з найкрасивіших будівель Ужгорода, можна побачити на світлині, яку надрукувало у 1929 році видання «Kalendar’ Prosvity Sobrania Greko Kath. Cerkovnych Bratstv». Місцеві газети писали, що поліції ця пожежа здалася дуже підозрілою, тож там почали розслідування. Однак про результати розслідування згодом публічно не повідомляли, причини займання й надалі називали невідомими.
Скільки часу тривала ліквідація наслідків пожежі – теж невідомо. Дивно, але про пожежу, її наслідки та подальші роботи у 1929 році не написав навіть офіційний щомісячний друкований орган Мукачівської греко-католицької єпархії «Душпастырь». Саме тому достеменно встановити причини і період подальшої перебудови Василіянського монастиря поки що не вдалося. Знаємо одне: зробили це не одразу після пожежі, можливо, навіть спершу забудували одне крило, а пізніше – друге. Такий висновок можна зробити з публікації 1938 року в угорськомовній місцевій газеті «Kárpáti Magyar Hírlap». У ній ідеться про те, що український Василіянський монастир нещодавно реконструювали, добудували крило, яке пофарбували у коричневий колір попри те, що решта будівлі залишалася сірою. Газета просила міський комітет із благоустрою вжити заходів, аби будівля мала належний вигляд. Але цікаво, що з того часу минуло вже 85 років, а фасад з боку річки досі виглядає так само: одне крило – коричневе, інше – сіре.
Саме з боку річки можна побачити найбільші втручання в первісний проєкт Ерно Ковоша. Після пожежі 1929 року були забудовані не лише тераси, а дійсно прибудовані цілі два крила уздовж всіх поверхів. Для чого монастирю потрібно було проводити таке розширення (адже додалося, як мінімум 10 великих приміщень) – не зовсім зрозуміло, оскільки за даними списку виборців 1936 року в монастирі проживали всього 2 монахи, 13 послушників та 28 студентів виборчого віку. Пізніше ті приміщення таки стали в нагоді, адже у 1941 році міська влада взяла в оренду частину будівлі, аби розмістити там класи публічної школи для хлопчиків. Але працювала вона там недовго. У радянський період, у 1946 році, монастир уже пустував, там офіційно проживали всього троє ченців. Тоді установа була ліквідована, будівлю разом із церквою на подвір’ї 30 березня 1949 року передали Ужгородському університету.
Закінчити ж цю статтю хочемо на позитивній ноті з присмаком загадки. Чи звертали ви колись увагу на цікаві старовинні стовпчики перед будинком № 5 на Замковій вулиці (тій, що веде від колишнього Василіянського монастиря до замку)? Наступного разу, проходячи там, придивіться до них і порівняйте з архітектурним оздобленням на фасаді колишнього монастиря-нинішнього фізфаку УжНУ. Ви побачите, що вони ідентичні – й такі ж колись були оздобою вже забудованих терас. Вочевидь, коли їх забудовували, ці архітектурні елементи зняли, а небайдужі сусіди зберегли для історії. Ще одна версія – під час зведення будівлі були виготовлені про всяк випадок додаткові копії архітектурних елементів, які й збереглися до наших днів. Нинішня господарка будинку на вулиці Замковій Людмила Сергіївна розповіла, що ці стовпчики зберігалися на подвір’ї обійстя ще з часів попередніх господарів – родини Барчай. Як митець, вона, звісно, вже давно зауважила ідентичність цих елементів із тими, що досі збереглися на фасаді будівлі колишнього монастиря. Саме тому колись із чоловіком вони вирішили виставити їх на вулиці – аби кожен перехожий міг доторкнутися до частинки історії величної споруди поряд.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
