Чемпіонка світу з фехтування Надія Дьолог побачила нещодавно в Ужгороді таку картину: молодий чоловік їхав на візку, намагався подолати бордюр, не зміг, дуже сердився. Було видно, що у візку цей чоловік пересувається недавно, робить це невміло й неправильно. Мабуть, ще не так давно, до його травми (ймовірно, воєнної), він і не звернув би увагу на те невеличке дорожнє підвищення, переступив би його, поспішаючи у своїх справах. Але зараз кожен такий бордюр примушує його сердитися, бо заважає руху, обмежує, знову нагадує про інвалідність. Надія Дьолог добре розуміє, як почувається зараз цей чоловік: 27 років тому через травму вона дитиною втратила здатність ходити і так само заново навчалася пересуватися. Зараз Надія активно просуває ідею безбар’єрного Ужгорода, як міста, комфортного для усіх його мешканців.
Порівняти рівень комфортності різних міст Надія може легко – як титулована спортсменка, членкиня збірної України з фехтування на візках, вона об’їздила чимало країн світу й бачила, як можна зробити міста зручними для людей з інвалідністю. Зараз спортсменка перебуває зі збірною у Польщі, де також почувається комфортно у громадських місцях, майже не має проблем із поїздками у громадському транспорті чи доступом до магазинів. В Ужгороді ж Надія знову опиняється перед лицем проблеми: часто не може заїхати до крамниць, державних установ, громадських місць, бо там не облаштовані пандуси (а ще частіше пандуси є, але облаштовані таким чином, що скористатися ними неможливо).
«Мені є з чим порівняти, адже на візку я пересуваюся вже більше 20-ти років, – розповідає Надія. – За цей час інфраструктура в українських містах стала кращою, ми активно рухаємося в напрямку безбар’єрності, але в громадськості, влади й бізнесу ще не остаточно сформувалося розуміння того, як це важливо. Війна, на жаль, дуже загострила цю проблему, незабаром ми побачимо на вулицях наших населених пунктів велику кількість людей із інвалідністю. У дорослому віці це сприймається важче, їм буде непросто пристосуватися, звикнути. Тож ми маємо дати їм можливість відчувати себе повноправною частиною громади. Вони повинні мати безперешкодний доступ до медичних установ, державних адміністрацій, магазинів, кінотеатрів, торговельних центрів тощо. Розуміння того, як зробити, до прикладу, свій магазин доступним для людей із інвалідністю, повинно бути одним із пріоритетних, а не нав’язаних. Саме для того, щоб показати наявність бар’єрів, я і започаткувала кілька років тому проєкт «Погляд на доступний Ужгород»».
На сторінці з такою назвою у соцмережі «Facebook» Надія Дьолог виставляє фото й відео своїх невеличких «інспекцій». З них кожен може побачити, що Ужгород – це місто крамниць і кав’ярень зі сходами. Пандуси, якщо і стоять, то користуватися ними або незручно, або небезпечно, або й зовсім неможливо. Із доступом до державних установ теж не все просто. Міська поліклініка для пересування на візку вже адаптована, а от до дитячої поліклініки дістатися неможливо. Та найбільше сердить Надію Дьолог нове будівництво, яке починають без урахування зручностей для людей із інвалідністю. Наприклад, у мікрорайоні «Боздош», де зводяться нові житлові будинки, вона не раз зауважувала новобудови, абсолютно не придатні для того, щоб там могла комфортно проживати людина, котра користується візком.
«І це ж не лише «візочників» стосується – є ще мами з дитячими візками, є літні люди, котрим важко долати сходи і бар’єри, – веде далі Надія. – Усі ці вимоги чітко прописані в державних будівельних нормах – тож невже так важко їх дотримуватися? Мені би хотілося більшої поваги забудовників, влади й бізнесу до таких деталей».
Варто зазначити, що інформаційна кампанія Надії Дьолог має конкретні результати. Після її «інспекцій» власники бізнесу відгукуються й обіцяють виправити недоліки (навіть у тому ж мікрорайоні «Боздош» після зауваження почали переробляти пандус до однієї з будівель). А нещодавно власник одного готелю запросив до себе «інспекцію», аби почути поради стосовно того, як адаптувати готель до потреб людей із інвалідністю. Позитивний результат мав і соціальний експеримент, під час якого разом із Надією вулицями Ужгорода на візках проїхалися керівник ЗОВА Віктор Микита та міський голова Богдан Андріїв.
«Ця ідея виникла у Віктора Микити після того, як ми познайомилися на форумі «Безбар’єрна Україна». Він запропонував на собі відчути, як це – пересуватися на візку. Звісно, цей експеримент оголив багато незручностей. І, знаєте, я була приємно здивована, що чиновники мене почули, що вже незабаром в місті почали понижувати з’їзди, облаштовувати тактильну плитку на тротуарах для зручності людей із порушеннями зору. Але навіть на такому хорошому прикладі зауважу брак інформації, бо в багатьох місцях комунальні працівники неправильно вистелили цю плитку – направляюча смуга має «вказувати» на пішохідний перехід, а не вбік. Звісно, це зробили від незнання, що ще раз доводить: говорити про безбар’єрність потрібно. Коли повернуся з тренувань до Ужгорода, обов’язково зустрінуся з представникам міської влади (мене якраз запрошували на зустріч) і вкажу на цей прорахунок – я впевнена, що мене почують і надалі таких помилок не буде. Дуже хочеться, аби поступово такі роботи проводилися по всьому місту, вулиця за вулицею, для створення рівних можливостей для усіх громадян незалежно від їхнього соціального статусу, стану здоров’я, віку та інших чинників», – зауважує Надія Дьолог.
Також спортсменка додає, що в майбутньому планує більше уваги приділяти розвиткові безбар’єрності в інших населених пунктах Закарпаття, адже нещодавно побувала на своїй рідній Тячівщині і зауважила, що там проблем є дуже багато і вони не вирішуються, бо нема розуміння, для чого це треба. Разом із громадською організацією «Мрія в дії» Надія також планує допомагати військовослужбовцям та цивільним, котрі були змушені пересісти на візки. Спортсменка мріє своїх прикладом надихати людей, дати їм розуміння того, що на візку також можна бути активними й щасливими. На саму ж Надію після повернення з Польщі очікує ще одне подолання бар’єру – навчання в автошколі. На жаль, в Ужгороді це наразі зробити неможливо – в тутешніх автошколах немає жодного навчального автомобіля з ручним керуванням. «От вам і ще один приклад бар’єру: для того, аби навчитися керувати автомобілем, я маю їхати до Львова», – сміється Надія Дьолог. Можливо, після того, як спортсменка озвучить цю проблему, ситуація зміниться і в цьому напрямку – адже після війни багатьом колишнім військовослужбовцям із інвалідністю доведеться заново вчитися керувати автомобілем. І це буде ще однією невеличкою, але такою важливою перемогою для створення рівних можливостей для кожного.
Тетяна ЛІТЕРАТІ
