Іноді навіть звичайна тарілка може «розказати» цілу історію. Нашу ж нинішню історію розкажуть не лише тарілки, а й кахельні печі, садові скульптури та маскарони – все, що виготовляли на Унґварськомузаводі порцеляни й кераміки у кінці ХІХ століття. Цей завод діяв дуже недовго, всього 8 років. Хтозна, якби не пожежа, можливо, він би перетворив наше місто на всесвітньовідомий центр кераміки та порцеляни. Чому цього не сталося і що встиглозалишити по собі підприємство – читайте далі.
У січні 1883 року у великій залі Комітатського дому (жупанату) зібралися міські чиновники, підприємці та активні громадяни, аби разом обговорити тему заснування в місті заводу кераміки. Кому першому належала ця ідея – невідомо, але вона була справді перспективною, адже всі передумови для цього місто мало: кілька родовищ глини неподалік; доступна деревина, необхідна у великій кількості для випалення виробів; вигідне географічне розташування, хороше транспортне сполучення. Активні пропагандисти цієї ідеї вважали, що новий напрям промисловості може позитивно вплинути на розвиток міста, зробити його одним із центрів виготовлення побутових та мистецьких речей із кераміки та порцеляни. Мовляв, люди живуть доволі бідно, процвітає трудова еміграція, тож треба шукати шляхи виходу з ситуації, дати людям можливість заробити вдома.
Навколо Ужгорода й у самому місті справді є чимало родовищ високоякісної глини. Історично найбільш відомим і значимим у ті часи було каолінове родовище в Дубриничах (тоді село офіційно звалося Берченіфолво), яке почали розробляти у 1846 році, постачаючи матеріал для виготовлення знаменитої віденської кераміки (каолін з Дубриничів після випалювання при температурі 1500-1600°С без будь-яких домішок перетворювався на неймовірної краси і якості білосніжну порцеляну). Родовище ріоліту знаходилося біля нині словацького містечка Міхаловце. Здавна розвідана шахта була і в ужгородській Червениці (до слова, історично Червеницею називали не той район, що нині, а велику прикордонну ділянку навпроти – за нинішньою вулицею Запорізькою). Шахти на Червениці належали казні, матеріал з них купували переважно місцеві гончарі. Невелике приватне родовище глини було колись і на горі Кіш Зелемир(Kis-Zelemér) – в теперішньому мікрорайоні «Червениця».
Покладами високоякісного каоліну в Дубриничах у 1883 році зацікавилася відома фірма «Жолнаї», що й досі виробляє порцеляну. Однак їй невигідно було возити матеріал так далеко до свого заводу у місті Печ, тож від планів там відмовилися. Можливо, саме це й було тим поштовхом, який спонукав місцеву владу й активну інтелігенцію до ідеї створити тут власний завод з виготовлення кераміки. Задумка була справді цікавою, тож невдовзі її вже обговорювали на засіданні Промислової палати в Кошші (Кошице), а згодом через чиновників вищого рангу довели до відома Міністерства сільського господарства, промисловості й торгівлі. Звідти надійшло прохання надати інформацію про те, скільки родин у місті займається гончарним промислом, якими є джерела сировини, які вироби виготовляються і в якій кількості, що і де найкраще продається тощо.Занепокоїлася можливістю отримати конкурента навіть фабрика Жолнаї, тож із міністерства їй нібито пообіцяли, що нове підприємство не займатиметься випуском мистецьких речей, а зосередитьсявиключно на ужиткових. Проблема полягала у тому, що для запуску такого підприємства потрібні були фахівці, яких у тодішньому Унґварі, де працювало кілька гончарів, просто не було. Аби їх підготувати, місто запропонувало міністерству відкрити з осені 1883 року школу кераміки. Міністерство допомогло меблями й устаткуванням, міська влада орендувала будівлю та спільно з Промисловою палатою зобов’язувалася фінансувати подальшу діяльність навчального закладу – й так у грудні 1883 року перші 26 учнів школи кераміки стали до навчання.
Де працювала ця школа – достеменно невідомо. Для неї орендували будинок родини Черскі (Черських), що знаходився десь біля єврейської лікарні, тобто в районі навпроти нинішньої обласної лікарні ім. А. Новака на Капушанській вулиці. Будинок був невеликий, але для такої кількості учнів підходив. Повний курс навчання у новій школі тривав 3 роки, до неї приймали хлопчиків віком від 13 років, які вміли читати й писати. На вечірній курс також могли записатися майстри-гончарі та їхні підмайстри, котрі прагнули покращити свої знання в галузі, навчитися грамотно створювати ескізи, працювати з професійними печами тощо. До речі, першу піч для випалення кераміки побудували у дворі школи восени 1884-го, у листопаді вчитель Бернат Мілднервипалив там перший зразок кераміки.
Роки минали, навчання тривало, а завод кераміки в Унґварі так і не виріс зі стадії хорошої ідеї. Виглядало на те, що учні, яких випустила школа, так і не знайдуть собі тут роботи за здобутою професією. Тож у 1888 році міністерство оголосило про рішення закрити школу кераміки. Що ж робити з готовою базою? Ситуацію врятував лікар Андрій Новак, котрий дуже вболівав за те, аби місто не втратило здобуте. Він проводив активну переписку з підприємцями й зумів зацікавити двох у створенні майстерні на базі колишньої школи. 21 грудня 1888 року скульптор Янош Петрідес, котрий до того працював на фабриці «Жолнаї», у партнерстві з місцевим підприємцем Давидом Іллешем створили «Унґварський завод кераміки». Через рік він став акціонерним товариством «Унґварський завод порцеляни й кераміки» з центральним офісом у Будапешті.
Підприємство почало роботу дуже жваво, швидко вийшло на ринок Франції та Італії. З дубриницькогокаоліну там виготовляли чудовий порцеляновий посуд, розписаний вручну. З червеницької глини робили кахлі для печей та камінів, садові скульптури, скульптури для фонтанів, декоративні садові вази, теракотове та майолікове оздоблення будинків (у тому числі й маскарони), статуетки угорських державних діячів і поетів тощо. На орендованій території з дозволу власника були зведені додаткові майстерні, великі печі з трубою заввишки 15 метрів. У Державному архіві Закарпатської області досі зберігаються проєкти тих майстерень і креслення великих професійних печей. Для випалення кахель завод використовував так звані переривчасті печі, для порцеляни – муфельні печі. Розпалювали їх дровами.
Кваліфікованих робітників підприємству справді не вистачало, їх мусили запрошувати до міста здалеку. Тоді міністерство промисловості вимушене було визнати, що школа кераміки тут дійсно потрібна, йзапропонувало її відновити, якщо комітат і міська управа візьмуть на себе її утримання. Йшлося про доволі значну суму і навряд чи школа б тоді поновила роботу, якби частину витрат не погодивсявзяти на себе завод кераміки, зацікавлений у підготовці кадрів. Компроміс полягав у тому, що студенти, яким завод надав приміщення, вчителів і матеріали для навчання, мусили також працювати. За даними журналу «Művészi Ipar», їх поділили на дві групи: одна тиждень навчалася теорії у класах, тоді як друга працювала у майстернях заводу, отримуючи за це третину зарплатні робітника. Через тиждень групи мінялися, таким чином поєднувалася теорія з практикою, студенти заробляли свої перші гроші, призвичаювалися до робочого розпорядку тощо.
Загалом про школу, відновлену за такою схемою на 3 випробувальних роки, варто написати окрему статтю, адже вона була справді чудовим фаховим закладом, у якому на високому рівні викладали професійні керамісти та академічні скульптори. Зараз же ми лише скажемо, що студенти багато допомагали заводу, розробляли для нього нові форми, проводили експерименти з матеріалами, температурами, кольорами, глазур’ю.
Щодо підприємства, то про обсяги його виробництва можемо взяти інформацію з публікації газети «UNG»за квітень 1893-ого, де повідомлялося, що у будапештському офісі з початку року було продано вже близько 600 кахельних грубок та камінів(загалом за рік продавали близько 1500). З них частина поїхала до Болгарії, незабаром плануваласявідправка партії до Туреччини. Також того року підприємство виграло конкурс на облаштування кахельними печами нової будівлі гімназії (нині – будівля хімічного факультету УжНУ). Можливо, у старих ужгородських будинках десь ще стоять кахельні печі, виготовлені цим заводом. Для місцевих на підприємстві діяла велика знижка на печі з трохи бракованими кахлями (брак не впливав на якість кахель, йшлося про змазаний візерунок чи колір), тож у місті мати грубку від заводу міг собі дозволити майже будь-хто.
Грубки були основною продукцією заводу, але варто сказати кілька слів і про його неймовірний порцеляновий посуд. У просторах Інтернету, на сайтах аукціонів старожитностей, і досі трапляються пропозиції придбати порцеляну Унґварського заводу порцеляни й кераміки. Ідентифікувати її можна за круглим штампом на звороті, що зображує виноградну лозу, схожу на герб Ужгорода.
Одна така тарілочка на аукціонах коштує іноді й по 100 швейцарських франків. Часто в описі згадується, що в ті часи на заводі працював Єно Форкошгазі(Фішер) – знаний кераміст, майстер у третьому поколінні Фішерів. До того Форкошгазі навчався і працював на кращих підприємствах Франції, Англії та Німеччини, тож до нашого міста він уже приїхав із солідним багажем умінь. Вважається, що порцеляновий посуд унґварського заводу виготовлявся саме ним і під його керівництвом.
Поворотна подія в історії підприємства трапилася вніч з 10 на 11 травня 1895 року. Несподівано у приміщенні, де зберігали і кололи дрова для розпалювання печей, спалахнув вогонь. Вже за хвилину палали майстерні, пожежа перекинулася на цехи, де виготовляли кахельні печі. Горіло все, а найприкріше, що горіли форми, з яких на заводі виготовляли вироби. З другою ночі до сьомої годиниранку пожежники і небайдужі сусіди гасили полум’я, на ранок уся територія заводу була суцільним задимленим згарищем. Незважаючи на це, правління акціонерного товариства спершу повідомило у пресі, що планує відбудувати завод і з огляду на велику кількість замовлень перетворить уцілілі склади на майстерні, аби, наскільки це можливо, продовжити роботу.
Але згодом правління вирішило не вкладати гроші у відбудову. В червні 1895 року завод вирішено було закрити. Це було великим ударом для міста, яке втратило одне з найбільших підприємств, без роботи залишилися 66 працівників-чоловіків, 4 працівниць-жінок, 30 працівників-дітей. Школу кераміки тоді вдалося врятувати, вона спершу переїхала доорендованого будинку Ліпота Вайнбергера на Капушанській вулиці, де проводилися обмежені заняття через відсутність майстерень, а у 1899 році для його потреб придбали старий готель «Паннонія».
У наступні роки завод із виготовлення керамічних виробів у місті неодноразово хотіли відновити. Влітку 1897 року було створено нове акціонерне товариство заводу кераміки, яке одноголосно обрало головою місцевого підприємця Ізідора Ґелш忥утманна. Але до кінця Першої світової війни далі виготовлення цегли це підприємство не пішло, не змогли у подальші роки повторити успіху старого заводу й інші подібні місцеві підприємства.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
