Протягом цього літа в Ужгороді працювала незвична школа – літня «Школа юного археолога». Екскурсії, тематичні лекції, а також участь у справжніх розкопках на території ужгородського замку – це те, чим займалися 40 дітей з усієї України під керівництвом досвідченого археолога Олександра Дзембаса. Під час практичних занять хлопці та дівчата мали підготували територію з руїнами церкви св. Юрія на подвір’ї замку до подальших розкопок. Організували цікаве дозвілля Закарпатський центр туризму у співпраці з Закарпатським краєзнавчим музеєм ім. Т. Легоцького та Археологічним музеєм УжНУ. Як працювала «Школа юного археолога», «Про Захід» в рамках циклу «Прстір без війни» розпитав у його учасників та керівника.
Методист Закарпатського центру туризму, керівник «Школи юного археолога» Олександр Дзембас:
- Олександре Васильовичу, в умовах цього літа ви зробили школу археологів. Як це вдалося, якими силами?
Ну, відверто кажучи, організовувати було досить важко, тому задіяли три інституції: Закарпатський краєзнавчий музей (основне місце наше), Закарпатський центр туризму (позашкільна освіта) і Ужгородський національний університет, як наукова установа. Вся програма поділяється на дві частини: одна – практична (діти впорядковують старий розкоп і готують площу для нового, здійснюють допомогу музею та університету в дослідженні пам’ятки – церкви св. Юрія в ужгородському замку), друга – наукова, до неї входять екскурсії, відвідування різних музеїв, зустріч із цікавими людьми, різноманітні лекції. Іноді відбуваються екскурсії за межі міста і навіть такі невеличкі археологічні розвідки, але всі не можуть взяти участь – таке сьогодення. У нашій Літній школі задіяні до 40 осіб. От сьогодні ще двох новеньких батьки привели. 40 дітей – це досить багато. Це про що говорить? Досить важко батькам, досить важко дітям, багато таборів припинили свою діяльність, дітям нема де відпочивати. Ми трохи виправляємо ситуацію з онлайн-освітою. Діти самі говорять: «Ми деградуємо, знаходячись удома на цьому онлайн-навчанні». Тут вони спілкуються, тут вони знайомляться, вчаться говорити, спілкуватися. Ми відчуваємо величезну користь і найголовніше – їм цікаво. І ще один дуже важливий момент: діти виконують волонтерську роботу, здійснюють посильну допомогу. Ми поєднали навчання дітей, проведення змістовного дозвілля з волонтерською діяльністю. І вони відчувають користь від цього. Ви знаєте, це не показові, це – справжні патріоти.
- Цьогорічна школа, нехай вимушено, але об’єднала дітей з усієї України.
Вимушено, бо у нас війна і дуже важко. Тут справді є діти з різних регіонів, вимушено переміщені особи. Є з Одеси, є з Києва та Київської області, з Харкова були діти та й із інших регіонів. Із сорока осіб у нас третина (може, трохи більше) – вимушено переміщені особи.
- Ви влаштували їм тут, по суті, простір без війни.
По суті, так. Я думаю, що це надзвичайно корисно на сьогоднішній день. Життя продовжується, ми мусимо демонструвати свою силу (а ми сильні), а за цими дітьми – майбутнє. І коли вони знайомляться, спілкуються, це і є майбутнє України, це – єднання.
Річард Гальчак, учасник «Школи юного археолога»:
- Що ти знаходив під час роботи?
Скло, частину дна пляшки, багато гвіздків, багато кісток.
- А що би ти хотів знайти?
Монети, прикраси всілякі, перстні.
- А як ти взагалі оцінюєш цінність вашої роботи?
Ми приносимо користь, розчищаємо місце минулих розкопок. Там є камінь, який нам треба розбити, щоб під ним знайшли щось потім. Розчищаємо зарості всілякі.
Крістіна Кліса, завідувачка сектором реставрації Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т.Легоцького, мама учасника «Школи юного археолога»:
- Знаю, що вас син працює тут з усіма у літній школі археології. Чому ви вирішили, що йому тут буде корисно цього літа?
Ну, оскільки я працюю в музеї, мій син виріс серед усіх цих старовинних речей. Він знає, що таке реставрація, знає і пробував реставрувати кераміку, йому було цікаво. Він нарешті доріс до того віку, коли зміг брати участь у таких археологічних дослідженнях.
- Чим він похвалився, що знайшов?
Діти завжди радіють будь-чому, що знаходять: уламку кераміки чи фрески. Перед початком розчищення території церкви я їм показала, які є уламки стінопису, що вони мають шукати, які є уламки кераміки, кахлів, кісток, скла. І вони вже налаштувалися на те, що вони можуть знайти. Так їм легше і такі речі вони з радістю показують, як тільки знаходять подібне. Звичайно, бувають і камінчики якісь. Вони показують керівнику, оцінюють ці речі. Дуже радіють, коли щось цінніше знаходять.
Марк Блонський, учасник «Школи юного археолога»:
- Марку, розкажи, будь ласка, звідки ти приїхав і як опинився в цьому гуртку?
Під час російського вторгнення в Україну я тимчасово приїхав з Одеси до родичів в Ужгород. Влітку нічим було займатися, нікуди не міг поїхати, бо самі розумієте, який стан. Батьки переїхали, без роботи поки що. У нас є родичка, яка, коли була мала, ходила на заняття до Олександра Васильовича. Вона нам про це розказала – і я вирішив спробувати. Так я сюди і потрапив. Тут дуже цікаво, дуже багато знахідок. Так, ми не зовсім справжні археологи, але ми їм допомагаємо, щоб вони у наступному сезоні вже робили дослідження, а не розкопували і чистили територію.
- Але це – серйозна і важка роботи. Ти погодився не засмагати на річці, а працювати тут в поті чола?
Ну, кому що треба. Мені це цікаво та й фізична праця – це добре.
- А ти щось знаходив сам?
Так, я знаходив у цій ділянці кістки, дуже багато кісток від різних частин тіла. Коліна знаходили, зуби, пальчики – багато чого. А на цій ділянці (вона менш досліджена) я знаходив цвяхи, дуже старі іржаві цвяхи.
- А до цього літа ти не мав жодної справи з археологією, з розкопками?
Ні, взагалі не мав, бо в Одесі нема таких гуртків. Взагалі мало де є такі гуртки і мало де є такі історичні пам’ятки, на яких можна працювати.
- Як тобі команда? Я так бачу, ви тут з різних куточків України. Як ви здружилися, як спільно проводите час?
Здружилися, ось мій друг Річард. Все добре, всі дружні, нема тут асоціальних. Дуже цікаво, дуже весело, багато дітей. Є з ким спілкуватися. Вранці ми сюди приходимо, тут є перерви невеличкі, щоб попити, перекусити. Після цього кожен по-різному. Я з Річардом іду додому, а потім йду на тренування.
- Ти ще чимось займаєшся?
Так, граю у футбол.
Богдан Соколюк, учасник «Школи юного археолога», 11 років:
- Розкажи, як ти потрапив до Ужгорода?
Я приїхав до Ужгорода після того, як біля нашого дому прилетіло. Мій середній брат Павлик пішов на теніс (у нас був настільний теніс у підвалі). Мама не хотіла йти в підвал, казала, що ще нічого не прилітало, навіщо туди йти, там холодно. Почалася комендантська година і брати мусили цілу ніч провести у підвалі, лише на ранок вийшли. Після цього мама зрозуміла, що треба їхати. Спочатку ми приїхали до Білої Церкви, а звідти не можна виїхати. Там одна тітонька три дні чекала, щоб виїхати, не діждалась і кинулася під поїзд. Потім ми поїхали… я вже не пам’ятаю куди. О першій ночі почули, що оголошується поїзд, а там така черга була! Питали: «У кого є маленькі діти?». Ми кричали: «Ми, ми!». «У вас не маленькі діти. У когось є маленькі діти?», – питали, а потім, коли не знайшли нікого з маленькими дітьми, нас взяли. Ми пів ночі ночували в проході в поїзді, а потім одна сім’я пішла і ми зайняли їхнє купе.
- І так ви доїхали до Ужгорода?
Так.
- А ти раніше в Ужгороді бував?
Так, кожне літо приїжджав до Ужгорода.
- А як ти потрапив до цього табору літнього?
Моїй мамі не подобалося, що я кожен день сиджу вдома (хоча я і ходив кожного дня гуляти з другом). І вона хотіла знайти мені гурток. Зараз я ходжу на три гуртки: «Зелені канікули», ці розкопки і англійську мову.
- Як тобі в цьому гуртку, чого ти навчився, чи ти раніше займався таким?
Ні, я раніше цим не займався. Чим мені сподобалося, це тим, що це місце, куди запрошують лише археологів – і тут я. Я знайшов 22 кісточки і один гвіздок (старий, а не новий, у нього була квадратна шапка). Мені цікаво, але я не думаю, що пов’яжу з цим своє подальше життя.
- А з чим ти хочеш пов’язати своє життя?
Якщо спитати у шестикласника, ким він хоче стати у майбутньому, він ніколи не скаже. Але я мрію колись відкрити свій бізнес. Я займаюся деревом, зробив собі два ножичка негострих, один із них продав другові. Після цього зрозумів, що я можу створювати щось, що може бути потрібне іншим.
Вадим Турак, учасник Літньої школи археології, 13 років:
- Олександр Васильович сказав, що ти реально обожнюєш археологію…
Так, мені подобається взагалі тема історії і разом з цим я поєдную тему археології, бо воно є спільним. І взагалі подобається копати, знаходити певні знахідки – це викликає азарт і хочеться більше й більше шукати і досліджувати.
- Які твої здобутки, що ти вже встиг знайти?
Саме на території церкви – цвяхи, шматочки кахлів і кераміку різного типу.
- Ти вже вмієш визначати, до якого століття це належить?
Так, нам Олександр Васильович проводив заняття з різновидів кераміки і показував на прикладах.
- Що тобі дає участь у таких літніх школах?
Новий досвід, знання, певну практику і цікавість.
- А як довго ти займаєшся цим?
Взагалі я від самого початку гуртка прийшов, ще у 2021-му. Рік тому, в червні.
- Чи є в тебе улюблені розкопки?
До цього я не копав, але взагалі цікавлюся Невицьким замком. Якщо там буде, то буде цікаво. Невицький – мій улюблений замок. Я з дитинства туди часто ходжу і мені він завжди (не знаю, чому) був цікавим. Коли вийшла книга, прочитав історію, яку написав Олександр Васильович, і дізнався ще більше.
- Зі мною поділилися таємницею, що ви вже навіть екскурсії проводите.
Так, це я зі своїм другом, з яким ми ходимо на цей гурток, прочитали книгу і подумали, чом би не проводити екскурсії. Ми один раз прийшли, спробували і так з минулої осені продовжуємо. Є такі люди, яким цікава історія замку, а є такі, що взагалі не заходять у сам замок або сфоткаються у такому місці, де відкривається чудовий вид на Ужанську долину, і навіть сам замок не дивляться. А є такі, що дійсно цікавляться, задають хороші запитання.
- Ти вже бачиш, ким будеш у майбутньому?
Так, археологом, напевно.
- І що би ти хотів відкрити, відкопати?
Передусім, у Невицькому замку (якщо він був) підземний хід. Саме вихід із замку, не говорю про легенду про підземний хід між замками Закарпаття.
Ігор Прохненко, кандидат історичних наук, доцент УжНУ:
- В часи війни провести таку школу, зібрати дітей-біженців – це в цьому часі унікально і несподівано. Як до цього долучалася ваша кафедра, історичний факультет УжНУ?
У нас цією справою Володимир Мойжес зайнявся, бо у нас є база – Археологічний музей, де зберігаються знахідки, знайдені студентами. Дітям треба побачити те, що вони хочуть знайти в кінцевому рахунку. Вони бачать весь процес від початку і до кінця. Сама школа – важкий процес (і не через війну чи пандемію), зараз важко щось провести. Але Олександр Васильович Дзембас, ще як я був дитиною, душу вкладав у дітей. От про нього можна сказати: «Серце віддаю дітям». Він ніколи не думав, буде це складно чи нескладно. За те, що він робить, йому ніхто аплодувати не буде, але він у такий важкий час підтримує ту галузь науки, яка є однією з найперспективніших серед історичних наук. Тому що археологи вивчають мільйон років, історики – тисячу з лишком років (добу писемної історії). Знайти щось із глибин, знати, як жили древні люди – він не тільки робить це сам, а ще й вчить дітей. І постає питання: «А чи працює ця школа, який у неї коефіцієнт корисної дії?». Вона працює, тому що таких, як я, випускників Станції юних туристів, цього гуртка, навіть не десятки – їх сотні. Це люди з різних професій, але коефіцієнт тих, хто залишається в археології, доволі значний. Нині це викладачі і в Одесі, і в Києві, я – з Ужгорода, багато хто повиїжджав до інших країн. Тому ця школа потрібна. Тільки коли ми маємо цю передачу знань між поколіннями, може йти далі перспектива. І бачу по масовості, що в мої часи школа була трохи меншою, до 15 осіб. Зараз Олександр Васильович у важкі часи спромігся не тільки утримати цю планку – він підняв її, зробив акцію більш масовою і вийшов за межі Закарпаття, зібравши дітей-переселенців, витягнувши їх із жахіть війни, аби вони займалися чимось, цікавим не лише їм, а корисним для усіх. Головне, що залишиться в голові цих дітей – доброта, любов і колективізм.
«Про Захід». В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews.
