Маскувальні сітки, що наближають нашу перемогу, плетуть щодня волонтери в ужгородському Палаці дітей та юнацтва (Падіюні). Зорганізувалися небайдужі місцеві жителі та вимушені переселенці буквально з перших днів війни, відтоді з-під їхніх рук вийшли сотні маскувальних сіток та десятки спеціальних костюмів-чугайстрів. «Про Захід» вирушив до Падіюна, де познайомився з жінками з усієї України, котрі нині працюють на одну мету – допомогу нашій армії.
Марина Бідило (Харків)
Мене звати Марина, я приїхала сюди з міста Харкова – найкрасивішого міста України
Як ви сюди потрапили?
У кожного з нас – своя історія, але у всіх вона майже однакова. Бомбардування, винищувачі, артилерія – усе це страшно, моторошно, тому хотілося поїхати у спокійніше місце. Тим більше, у нас тут були друзі, вони нас покликали до себе. Завдяки їм, ми живемо у спокійній, мирній атмосфері.
А як ви потрапили сюди – у центр плетіння маскувальних сіток?
Чесно? У магазині секонд-хенду стояла якась жінка і голосно розповідала про те, що в Падіюні плетуть сітки. Я це почула, а потім подруга розповіла, що плетуть. Вона перша пішла, сказала, що треба йти. І ми почали приходити сюди.
Ви вже вивчили всі способи і методи плетіння, всі візерунки, які тільки можливі?
Звичайно.
Здобули інший досвід.
Ну, можна і так сказати. Але я не про себе хочу розказати. Я хочу розказати про Юлю. Вона теж із Харкова. Коли живеш у мирний час, то не надаєш значення такому почуттю як патріотизм. Живеш – і живеш собі в рідній країні. А коли я познайомилася з Юлею, я зрозуміла, що ця людина – справжній патріот нашої держави. Вона приїхала і в перший же день пішла працювати в кафе, яке годувало всіх біженців, у «Дельфін». Вона там працювала до останнього дня. Потім перейшла сюди, бо там все закрилося. І я хочу сказати, що це така відповідальна людина, що навіть вдома бере оці всі мотузки, ріже їх на смуги. Сітки сама плете. Вона тут таку красиву сітку сплела, що хоч на виставку її відправляй. А найцікавіше, що вона все це робить мовчки, спокійно, не афішуючи. Ось це – справжній патріот нашої країни. Юля, повернись, будь ласка. Я пишаюся тим, що з нею познайомилася, і рада цьому. Просто я таких людей, чесно кажучи, ще не зустрічала.
Я бачу, що ви тут усі – з різних регіонів. Чи відчуваєте, що ви і є та справжня Україна, як ми будуємо?
Відчуваю. Ми, коли знайомимося, питаємо: «Звідки ви? Чому? Як?». І кожен розповідає свою історію, а ми розуміємо, що ці люди не просто так сюди прийшли. Прийшли не час провести, а дійсно зробити якийсь внесок у нашу перемогу. І вони це роблять з гідністю. Тому мені подобається сюди приходити.
Яким буде ваш перший день після нашої перемоги?
Ой, не знаю. Ви сьогодні сказали, що не можете плакати. Я теж не можу, але тоді, напевно, буду плакати. Ось уже п’ятий місяць, а я ще ні разу не плакала. Навіть фільми спеціально дивлюся, щоб розчулитись. Але ні – все якось всередині заледеніло. Але, напевно, буду плакати. Від щастя.
Наталія Додонова (Київ)
Здрастуйте, Наталко! Бачу, ви плетете чугайстра – так це називається? Розкажіть, що це за технологія?
Добрий день, так, це чугайстри. Приїздили до нас дівчата з Тячева, давали майстер-клас і вчили нас плести цих чугайстрів. Це для хлопців, які, може, в розвідку ходять, щоб вони були не дуже помітні у навколишньому середовищі. Це така робота дуже кропітка і багато часу займає, але я сподіваюся, що вона дуже корисна. У нас замовляли, забирали хлопці, казали нам «дякую» за нашу роботу. Однак кожен цей чугайстер потребує свого підходу бо різні кольори треба підібрати для різних регіонів. Інший регіон – інші потреби. Робимо з дівчатами у дві зміни, стараємося якомога швидше працювати.
Як ви потрапили сюди?
Я приїхала з Києва. Приїхала з дитиною, коли почалася війна. Сюди, в Падіюн, я приходжу з 4 березня майже щодня, точніше 6 днів на тиждень. Неділя – це у нас святе, в неділю не приходжу. Дякую нашій Тетяні, нашому керівнику, яка дійсно створила такі умови. Багато дівчат приходили сюди, як би так сказати, відтанути душею. Бо цей стрес, який ми пережили… Ніхто не думав, що це буде, і буде в Києві. Коли почалися бої за пів кварталу від мого будинку, коли вони прийшли на мою землю – не передати, який це був гнів і жах. Я не хотіла, щоб моя дитина була в цьому, щоб у моєї дитини було таке дитинство.
Ви – матір у декреті?
Ні, моя дитина вже велика, я працювала, але зараз безробітна, на жаль. Тобто тимчасово перебуваю у відпустці за свій рахунок і, мабуть, вже буду звільнена, бо нема роботи. Тут я шукаю роботу, але тут не дуже багато таких варіантів, віддалено теж не дуже виходить. Тому я хочу бути дотичною до нашої перемоги. Щоб завтра не довелося нам допомагати біженцям і сиротам, ми сьогодні повинні допомагати нашим військовослужбовцям. Ось це потрібно робити зараз – не завтра і не післязавтра. Я вважаю, що це – робота важлива. Дівчата плетуть сітки, ми плетемо чугайстрів. Ми повинні допомагати зараз нашим військовим.
Яка ваша спеціалізація, ким ви працювали?
Я займалася просуванням сайтів. Дистанційно, але зараз багато компаній скоротили на це витрати. Зараз я сподіваюся знайти роботу, а поки весь свій час присвячую цьому.
Тут ви теж здобули нові знання. Тепер не тільки просуванням сайтів можете займатися.
Так, мене тут навчили плести всі види маскувальних сіток. Мене пан Михайло навчив, як плести основу сітки, потім дівчата прийшли – і навчилася плести чугайстрів. Тобто я можу на всіх фронтах працювати. І мені подобається, що дівчата одна одній допомагають. Якщо треба швидко закінчити одну сітку, всі туди переходимо. Чи якщо треба допомогти тканину порізати чи щось ще зробити. У нас команда дійсно згуртована. Бо приходили дівчата й тільки для того, щоб сфоткатися, і більше ніколи ми їх не бачили. Я такого не розумію. Ти або хочеш перемоги, або тобі все одно. Мені – не все одно, я хочу перемогу. І якнайшвидше.
Тамара (Херсон)
Тамаро, розкажіть нам, будь ласка, звідки ви приїхали, як ви тут опинилися, в Ужгороді?
Тікали від війни. Так сіли і поїхали самі по собі. У нас нема евакуації, у нас нікого ніде не евакуйовували, кожен виїжджав, хто як міг. Ми терпіли усі ці жахи до кінця квітня, а потім, дивлячись на дитину (онучечці моїй вже 5 років), зрозуміли, що від переляку вона почала заїкатися, а я почала плакати. Тому ми зібралися і приїхали сюди. Приїхали четверо: чоловік, донька, онучка і я. Ми не знали, куди ми будемо їхати. Доїхали з Херсона в Одесу. А потім сіли на поїзд і поїхали до кінцевої зупинки. Так ми тут і опинилися. Спасибі людям, спасибі за їхню доброту, увагу, теплоту. До нас підійшли одразу волонтери, нас спитали, звідки ви і куди. Нас нагодували, заспокоїли, відправили до таких же добрих людей, котрі дали нам притулок, їжу, забезпечили нас усім. Ми вдячні всім.
А як ви опинилися у волонтерському хабі, в центрі, де плетуть маскувальні сітки?
Я стояла в черзі у «Совиному гнізді» – 60+, нам дали пайок. Мені жінка одна каже: «Чим ви займаєтеся? Треба себе якось реалізувати, треба якусь допомогу країні». Але що я можу сьогодні? А вона каже: «А я ходжу плести сітки». Мене це зацікавило: а де це, а як це? Я прийшла, мені сказали, що плетуть на вулиці. Походила, подивилась, позаглядала, щоб хоч знати, куди мені прийти (це був вихідний день). А потім нас запустили, бо тут люди працювали. Ми попрацювали з донькою до вечора, потім ще приходили. Сказали, що тут є Танечка – хороша жінка, вона вам все розкаже. І так я стала ходити сюди кожен день, коли можу. Була перерва трохи, коли зі здоров’ям були проблеми. Але нічого, вже все добре. І я знову серед своїх. Прийшла, кажу: «Я так рада вас всіх бачити!». Я задоволена.
Ви ведете облік, скільки ви особисто вже сплели сіток?
Ні-ні, нема обліку.
А техніку, як правильно плести, ви вже досконало вивчили?
Ну, досконало ні. Я питаю, але швидко навчаюся. Мені покажуть – і все виходить. Якщо не виходить, ще раз спитаю, подивлюся, як інші роблять. Поки що все нормально.
Будемо плести до перемоги?
Звичайно, скільки тут будемо. Тому що куди не приходжу, мене завжди питають: «А ви тут скільки будете?». Кажу: «Допоки можна буде повернутися додому». Додому я хочу.
А ви – з самого Херсону?
Так, з самого Херсону, з Дніпровського району. Там у нас страшно, дуже страшно. Ми ці страхи терпіли, а люди масово виїжджали, масово. Це дуже дорого. Хто може, той їде. У кого нічого нема, значить, не їде. Ну, в мене вийшло. Я віддала свій будинок людям, а мені дали трохи грошей. Так і приїхала.
А ви підтримуєте зараз стосунки з людьми, які в окупації?
Так. Тепер там зв’язку особливо й нема, лише по «Viber»-у. Але ми майже кожного дня спілкуємося, вони нам все розповідають, що там творять, де поселяються, які пристрасті. Коли їх там побили, ми радіємо. Коли їх більше і більше стає, ми страшимося. Коли наші мости підірвали (а цей міст на очах моїх будувався, ми це все пам’ятаємо), шкода було, але з іншого боку, коли підірвали наш залізничний міст з їхньою технікою, ми в долоні плескали і кричали: «Слава Україні!».
Тетяна Гончар, координаторка хабу з плетіння маскувальних сіток Руху підтримки закарпатських військових
Тетяно, побувавши у вашому хабі з плетіння маскувальних сіток, відчуваєш, що тут зібрана уся Україна. З ким не поговориш, кожен представляє інший регіон. Як комунікують між собою люди? Чи є якась між ними різниця (бо ж кажуть, що Україна – величезна, багата і різна)? Тут відчувається ота різниця?
В моєму колективі цього не відчувається взагалі. Не відчувається навіть різниця, якщо хтось російськомовний. Хоча вони говорять, що були такі місця, де їм робили зауваження, у нас на це ніхто не звертає уваги – головне, яка людина душею. Тут всі працюють, всі одне одного поважають, у нас нема ніякої недовіри одне до одного.
Різний вік…
Різний вік: від маленької Катрусі – до людей, які вже на пенсії, які приходять зі своїми внуками. Немає для нас різниці. Всі працюють по можливості, хто скільки може.
Скільки зараз ви можете видавати сіток на тиждень, наприклад?
Ну, десь 20, думаю, можемо дати, як треба. На одну сітку, якщо певні є замовлення, стають усі, а так, як бачиш, у нас на даний момент по локаціях 4 сітки висить. Тому кожен плете по можливості, але сітка-дві в день йдуть обов’язково. На вихідні менше людей – від кількості людей теж залежить.
Який досвід тут ти здобула?
Для мене найголовнішим за цей період було людське ставлення, можна сказати, людська небайдужість. Коли люди приходили, дійсно, з різних міст України і їх це боліло. Навіть сьогодні я кажу людині: «Може, пообідати?». А вона: «Ні, я маю цю годину витратити на добре діло, бо я не маю часу». І так дуже багато людей, які приходять, відчувають в цьому потребу, що вони комусь потрібні і їхня праця потрібна. Коли ми жили у мирний час, ніхто не задумувався, що настільки може бути підтримка людей. А в такий період набагато більше проявляється ставлення людей.
Але я знаю, що ще й здобуваються нові знання, навички. Напевно, ти раніше не плела маскувальних сіток?
Так, це вже у нас професійні навички. А починали ми плести взагалі з того, що в «YouTube»-і дивилися, як плести. Хоча кожна сітка вимагала своєї уваги – це залежить від клітинки, товщини нитки, від всього. Можна говорити одне, а коли ти її натягаєш і починаєш плести, вона зовсім інакше себе веде. Ти все рівно пристосовуєшся до того, щоб вона була гарна – така, як вона повинна бути. Тобто плетінню сіток ми постійно вчимося і вчимося разом. Навіть було, що ми натягували з Юлею і дивилися, як вона краще буде виглядати: частинку так сплели, частину так, а потім дивилися, як краще виглядає.
У вас були і рекорди поставлені?
Думаю, що так. Була у нас сітка, яку нас попросили сплести розміром, якщо не помиляюся, 10х15 метрів. А вона у нас була трошки більша, а після того, як ми її заплели, стала ще більша. То на автобус треба було, але думаю, що там більше сплели.
Будете готуватися до зимового сезону?
На жаль, думаєм, що так.
А чугайстри ваші? Чомусь вони не мавки і не кикимори, а чугайстри.
Тому що вони наші, закарпатські. Тому що це для наших хлопців із Закарпаття і ми тут, на Закарпатті, їх плетем, вкладаєм у них душу свою карпатську. Щоб охороняли наші чугайстри наших хлопців.
Кажуть, що майстер впізнає свою роботу серед тисяч інших робіт. Чи впізнаєте ви і ваші дівчата свої сітки?
Так, я свої сітки впізнаю на фотографіях. Як бачу десь сітку, одразу наближаю на фото і бачу, де наша робота. Думаю, і дівчата також. Не раз я бачила приклади, навіть фотографії собі зберігаю, де видно, що то наша сітка.
Це тішить?
Так, бо це є наше, рідне, в яке ми вклали душу.
Який буде твій перший день після нашої перемоги?
Ой, не знаю. Ще навіть, чесно кажучи, про таке не думала. Бо, на жаль, не видно поки, коли вона буде. Але він буде дуже радісним, коли ми цього супостата виженемо зі своєї землі.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
