В Ужгороді стало помітно менше людей – це відмічають усі тутешні, порівнюючи з весняними місяцями, коли до міста щодня приїздили тисячі нових вимушених переселенців. У зв’язку з цим «Про Захід» вирішив дізнатися про нинішню ситуацію з реєстрацією, проживанням, харчуванням внутрішньо переміщених осіб. Чи справді більшість із них вже покинули Ужгород і повернулися до своїх домівок – читайте далі.
Почнемо з того, що ми, мабуть, так ніколи і не дізнаємося, скільки точно вимушених переселенців оселилися в Ужгороді навесні 2022 року. Мобільні оператори, посилаючись на свої дані, повідомляли, що «бачать» у місті близько 100 тисяч нових абонентів. Однак цю цифру не можна вважати за кількість тих, хто осів у місті, адже чимало переселенців були тут транзитом, дорогою в країни ЄС. Кількість тих, хто зареєструвався, аби отримати безкоштовне житло, харчування, гуманітарну допомогу, статус внутрішньо переміщеної особи теж не є показником, адже чимало людей не потребували допомоги держави і не реєструвалися з різних причин.
Тож, якщо брати офіційні дані, в Ужгороді нині проживає 23 569 внутрішньо переміщених осіб – саме стільки отримали статус ВПО в департаменті соціальної політики Ужгородської міської ради. Усі зареєстровані мають право на виплати від держави: 2000 грн – повнолітній працездатній особі, 3000 грн – дитині або особі з інвалідністю щомісячно. Прийняти заяви на отримання статусу та нарахування виплати від такої великої кількості людей було надскладною задачею для департаменту. Як розповідає його директорка Алла Келемец, протягом усієї весни працівники мусили виходити на роботу у вихідні дні, а ще працювали ночами, бо лише тоді комп’ютерна програма не зависала і давала можливість завантажити необхідні документи. «У нас були величезні черги, люди мучилися і сердилися на нас, хоча наші працівники були абсолютно не винні – постійні збої у програмі не дозволяли нам працювати ефективно. Ми дзвонили у Міністерство соціальної політики, питали, як нам працювати у таких умовах. Потім вирішили діяти інакше: вдень наші працівники відбирали документи, робили копії, а вночі призначали чергового, який вносив усі дані до бази. Попереджали людей, що будемо дзвонити вночі, якщо будуть якісь питання. Так і працювали. Один вимушений переселенець навіть похвалив нас перед Міністерством за те, що працюємо мало не цілодобово. Було приємно. Звісно, наслухалися ми ікритики, хоча, повторюся, робили усе, що було в наших силах», – розповідає Алла Келемец.
Нині департамент соціальної політики Ужгородської міської ради приймає по близько 50 вимушених переселенців щодня. Це як новоприбулі, так і ті, хто вичекав і лише зараз звернувся для оформлення статусу внутрішньо переміщеної особи. Однак більшість відвідувачів приходить, аби вияснити, чому вони досі не отримали виплат для ВПО. Як пояснюють у департаменті, їхня функція полягає лише у призначенні виплат, далі ж ці нарахування подаються до Міністерства соціальної політики, там перевіряють дані, перераховують кошти «Ощадбанку», звідки вони розподіляються по тих банках і рахунках, які вказали заявники. Тобто процес цей досить тривалий, іноді займає до місяця очікування. Натомість у вимушених переселенців гроші закінчуються, вони потребують виплат вже зараз.
Зокрема гроші їм потрібні на харчування, оскільки Ужгородська міська рада припинила безкоштовно харчувати переселенців, котрі проживають у закладах освіти, гуртожитках, спорткомплексах міста тощо. Як пояснив заступник ужгородського міського голови Василь Пинзеник, харчувати і надалі усіх вимушених переселенців, котрі проживають у навчальних закладах, є занадто великим тягарем для міського бюджету. Тому було прийняте рішення харчувати безкоштовно лише дітей віком до 18 років (йдеться про одноразове харчування – обід). Дорослим навчальні заклади пропонують соціальні обіди за помірною ціною в 40 грн. Для тих, хто не має грошей, у місті продовжують діяти волонтерські їдальні, зокрема на «Світанку», де волонтерам допомагає міжнародна благодійна організація «WorldCentral Kitchen».
Щодо проживання, то нині на постійній і безоплатній основі в 12 школах Ужгорода, кількох гуртожитках УжНУ (в тому числі й гуртожитку Природничо-гуманітарного коледжу УжНУ), спорткомплексі «Юність» та в «ПАДІЮНі» проживає близько 4тисяч осіб. Ця цифра щодня змінюється, оскільки щодня хтось виїжджає або хтось приїздить. Як правило, залишаються проживати в таких умовах ті, хто нині просто не має куди повертатися. Як повідомили нам в Ужгородській міській раді, місто поки не має плану, як почати готувати школи до нового навчального року, що має шанси стартувати у звичному режимі. Альтернативи для розселення вимушених переселенців наразі Ужгород немає, тож люди житимуть так, поки не матимуть іншого варіанту.
Доволі гостро зараз стоїть і проблема з гуманітарною допомогою. Як розповів нам заступник ужгородського міського голови Артем Погорєлов, кількість допомоги, яку надсилають до міста з інших країн, різко скоротилася. Центр гуманітарної допомоги «Совине гніздо» продовжує працювати, однак уже не цілодобово і з цільовим підходом. Наприклад, одяг, якого було з перших днів війни нанесено дуже багато, можна обрати у будь-який день, хоча є певна нестача літнього варіанту. Щодо іншого виду допомоги, то нині найбільший запит є на продукти харчування та гігієнічні засоби. У «Совиному гнізді» працюють так: отримавши вантаж гуманітарної допомоги, розфасовують його і проводять певні соціальні дні, наприклад, дитячі (коли за попередньою реєстрацією роздають лише речі й харчування для малят) або загальні (коли роздають продуктові, гігієнічні набори тощо). Для того, аби бути в курсі проведення таких днів, вимушеним переселенцям радять слідкувати за сторінкою «Центр гуманітарної допомоги Совине гніздо» у соцмережі «Facebook».
Ми не могли не запитати заступника ужгородського міського голови, відповідального за цей напрям роботи з вимушеними переселенцями, чому на роботу «Совиного гнізда» частенько скаржаться через нестачу гуманітарної допомоги? Невже її справді крадуть, як пишуть користувачі соцмереж? Артем Погорєлов пояснив, що в перші місяці війни, коли допомога активно надходила на Закарпаття,частину її пересилали до інших міст, що були на межі гуманітарної катастрофи. «І тоді, і нині Ужгород щодня отримує по кілька листів від керівників міст, що постраждали від війни, з проханням допомогти. Хіба ми могли відмовити? У нас хоч переселенці могли собі купити в магазинах ті шампунь, мило і зубну пасту, а в постраждалих містах нічого цього не було. Тож ми вважали своїм обов’язком допомогти тим, кому це було необхідно. Так, іноді нашим переселенцям не всього вистачало. Бо хоч і приїздила велика машина, але й людей приходило дуже багато. За один день все розібрали, а на інший день люди приходили і сварилися: «Ми знаємо, що вчора привезли». Наші волонтери (а їх було близько 200) справді дуже багато працювали, розвозили (і розвозять) допомогу у місця проживання переселенців, фактично жили тут, тому ми дуже болісно сприймаємо слова про те, що щось вкрали чи не хотіли видати людям. Повірте, цього не було», – каже заступник мера міста.
Нині гуманітарної допомоги до Ужгорода справді привозять значно менше, за місяць було лише 2 вантажівки. Скидається на те, що людський ресурс за кордоном потроху вичерпується, ініціатива згасає. Допомагає те, що до отримання невеличких партій цільової допомоги підключилися місцеві благодійні фонди та волонтерські організації, котрі також час від часу мають змогу допомогти внутрішньо переміщеним особам.
З усього видно, що Ужгород трохи скинув обертів у допомозі вимушеним переселенцям, однак і ситуація нині вже не та, що була у березні-квітні. Наші переселенці адаптувалися, оформлюють статуси, отримують виплати, мають безкоштовний прихистокта можливість харчуватися якщо не безоплатно, то за дуже помірну ціну. Їх готові приймати тут стільки, скільки буде необхідно. А після перемоги життя і реалії покажуть, яким шляхом нам усім рухатися далі.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Фото – зі сторінки Центру гуманітарної допомоги «Совине гніздо» у соцмережі «Facebook»
