Втрачений Ужгород: історія міської електростанції

Нині у це складно повірити, та якихось сто років тому Ужгород майже не освітлювався. Більшість міських будинків не були підключені до електричної мережі, а людей доводилося вмовляти, аби замість свічок і гасових ламп вони дозволили світити у хаті лампочці. Нині “Про Захід” розкаже, як в Ужгороді відкривали надпотужну за тодішніми мірками паротурбінну електростанцію, і покаже, як вона виглядає нині.

Історію електрифікації Ужгорода до дрібниць розкопали у ПАТ “Закарпаттяобленерго”. Його багаторічні працівники роками збирали в архівах і домашніх колекціях старожилів документи, фотографії, спогади – словом все, що стосувалося цього профілю. Саме ці матеріали ми частково і використаємо в нашій статті, додавши також інформацію, взяту з газет, журналів і книжок, які виходили в краї у різні роки.

Отже, перша ужгородська електростанція була побудована в Ужгороді 1902 року. Її звели для потреб, мабуть, найбільшого тогочасного міського підприємства – фабрики гнутих меблів “Мундус”, яка у радянські часи стала фанерно-меблевим комбінатом. Восени 1902-го там запустили дві парові машини потужністю 60 та 80 кінських сил, створивши мережу постійного струму напругою 220 вольт. Оскільки електроенергії вироблялося з надлишком, її вирішили провести й до сусідніх будинків. Таким чином першими в Ужгороді “світло” отримали мешканці нинішніх вулиць Шумної та Підградської – всього 75 споживачів. Того ж року міська урядова рада ухвалила рішення, яким “Мундусу” на 40 років давали дозвіл освітлювати вулиці та площі міста, адміністративні будинки, великі магазини, приватні будинки та квартири.

Поступово покриття міста електромережею розширювалося, “Мундус” додав до перших двох парових машин третю, потужністю вже 200 кінських сил. У 1907 році інженер Йожеф Рац у своїй доповіді міській управі зазначав, що у 16-тисячному Ужгороді вже встановлено 462 лічильники, тобто за 5 років кількість споживачів зросла з 75-ти до 462-х. Ще через рік, у 1908-му, електростанцію обладнали ще одним дизельним агрегатом потужністю 300 кінських сил. Далі ж у цій сфері певний час було затишшя, пов'язане з Першою світовою війною.

Оголошення в газеті за 1922 рік

Вже у часи входження краю до складу Чехословаччини, у 1921-му на базі “Мундуса” було створене акціонерне товариство “Ужгородські електрарні”, акції якого у 1928-му скупила празька фірма “Чеськоморавська-Колбен-Данек”. Ще через рік, за протекції Міністерства суспільних робіт і уряду Підкарпатської Русі було створене акціонерне товариство “Підкарпаторуські електростанції”, яке мало забезпечувати електроенергією весь край включно із частиною Словаччини. Першим же пунктом виконання цього плану стало будівництво в Ужгороді нової паротурбінної електростанції – потужної, модерної, суперсучасної.

Мешканці Ужгорода сприйняли таку новину дуже позитивно. В газетах тих часів писали, що потужностей існуючої електростанції для потреб міста явно не вистачає: якщо неподалік “Мундуса” лампочки у приміщеннях сяють яскраво, то на околицях Ужгорода (тодішні околиці нині легко вписуються в нинішній історичний центр міста) світять так тьмяно, що у кімнатах майже нічого не видно.

Збудувати нову електростанцію місто вирішило біля того ж таки “Мундуса” (нині це вулиця Електрозаводська). Роботи, якими, за даними офіційного видання “Урядові новини”, керував празький будівельник В Неквасил, провели у рекордно короткий термін. Восени 1929-го провели земляні роботи, підготували котловани для фундаментів головних стін, перечекали зиму і на початку березня 1930-го взялися до будівництва. Вже у травні у майже готових приміщеннях почали монтувати обладнання: котли, водяні й парові труби, мережу високої напруги тощо. А 1 грудня 1930-го на електростанції вже проводили пробний запуск турбоагрегатів.

За даними дослідників історії електрифікації краю, на повну потужність електростанцію запустили ще до її офіційного відкриття. Як згадували старожили, акціонери товариства, керівництво краю та міста, інші поважні ужгородці зібралися 30 грудня з цієї нагоди на вечерю в ресторані “Корона”. Всі чекали миті, коли електростанція запрацює і лампочки засяють. Чекали довго, а світло все ніяк не вмикали. Енергетики досі переказують легенду, що це була помста працівників станції за те, що їх не запросили на свято. З цієї події енергетики навіть мають світлину, на якій справді видно тогочасну еліту Підкарпатської Русі за довгими столами у дзеркальній залі “Корони”. Однак, на нашу думку, це фото було зроблене на іншому заході – святкуванні урочистого відкриття електростанції, яке відбулося 25 січня 1931 року.

Того дня на території біля нової паротурбінної електростанції зібралося чимало людей. Всі хотіли подивитися на диво техніки, яке дозволить подавати електроенергію у всі куточки Підкарпатської Русі. Як писала газета “Свобода”, “є то великий комплекс будовиск при ужгородському парку. В будинках находяться всякого рода машини, зготовлені пражською фабрикою “Колбен-Данєк”. Зарядженє є наймодерніше, яке находиться лиш в більших городах западної Европи. Свято отворення одкрив віцепрезидент товариства мініст. радник Фр. Кнейдл, потім говорив секц. шеф з міністерства публ. робіт Карл Ваньовчек. Від імені магістрату говорив староста К. Грабарь, а од т-ва “Колбен-Данєк” головний директор В.Коула. За сим пустили в рух нові машини, які мають доставляти електр. енерґію для цілої Підк. Русі. Свято кончилося гостиною в готелі “Корона””.

На фото з урочистостей, які дійшли до наших днів, бачимо міського старосту (мера) Костянтина Грабаря, а також двох чоловіків, один з яких саме виголошує промову. Очевидно, це був хтось із перерахованих у газеті “Свобода” посадовців міністерства. А оскільки їх же ми бачимо біля Грабаря на світлині з “Корони”, то можемо припустити, що це саме та “гостина”, про яку згадує газета “Свобода”.

Але повернімося до самої електростанції. Її потужність у ті часи сягала 5 тисяч кВт, парові же турбіни мали потужність у 4 тисячі кінських сил (лише порівняйте ці показники з першою електростанцією “Мундуса”, яка мала парові машини потужністю 60 і 80 кінських сил). Парові турбіни живилися трьома водотрубними котлами, а воду для живлення в окремому приміщенні наперед пом'якшували содою та вапном, після чого дистилювали. Вода для живлення і вода для охолодження конденсаторів подавалися з Ужа старим відкритим каналом. Використана ж для охолодження вода знову скидалася в Уж – для цього під полотном залізниці провели закритий залізобетонний канал довжиною 170 метрів. Ще скажу про великий димар, який височіє над електростанцією і робить її такою впізнаваною на усіх світлинах з краєвидами Ужгорода. Його висота – 75 метрів, сам же димар має надміцну арматурну бетонну основну площину.

Біля величної будівлі електростанції звели також допоміжні споруди: адміністративну будівлю, житловий корпус з квартирами для працівників електростанції, цехи з душовими кімнатами, складські приміщення тощо. Крім цього, була проведена величезна робота з реконструкції вже існуючої мережі в Ужгороді, зведені нові трансформаторні станції і лінії електропередач, які тягнулися зі станції в бік Мукачева, Чопа, Перечина.

Однак не варто думати, що із запуском модерної станції доступ до електроенергії отримали всі мешканці Підкарпатської Русі. Освітленими були лише міста і частково великі села. Людей вмовляли підключитися до мережі, але вони були неспроможні платити за енергію, тому по селах і далі працювали лише засвітла, або підсвічуючи собі свічками і гасовими лампами. Загалом доступ до електроенергії у 30-ті роки мали лише близько 10% від усього населення краю. Найбільшими же споживачами були підприємства.

Будівництво Ужгородської ГЕС

Історія ужгородської електростанції не буде повною, якщо не згадати про її сусідку – гідроелектростанцію. Розташовані вони поруч, от тільки ГЕС є майже на двадцять років молодшою, бо втілення в життя цього проекту було непростим, потребувало багато часу, коштів і зусиль.

За основу роботи взяли старовинний канал між Кам'яницею та Ужгородом, який колись використовували для сплаву деревини, і покинули з розвитком залізниці. Не маючи нинішньої потужної будівельної техніки, використовуючи фактично ручну працю, канал розширили, укріпили, побудували дамби і, врешті, звели каскад гідроелектростанцій – Оноківську та Ужгородську.

Роботи почали у 1926-му, а закінчили аж через шістнадцять років. Частково затримка сталася і через зміну влади в краї, тож завершували будівництво вже в часи, коли місто належало Угорщині.

Запустили дві ГЕС у 1942-му році. Разом із розширеними потужностями паротурбінної станції весь енергетичний комплекс виробляв 16 мегават енергії. Цього з надлишком вистачало для потреб краю, однак нині така цифра сприймається енергетиками з посмішкою, бо, наприклад, в зимовий період область споживає цілих 550 мегават і щороку потреби в електроенергії у нас тільки збільшуються.

ГЕС нині

Повертаючись до років Другої світової війни, зауважимо, що пережила війну наша електростанція дивом. За спогадами тодішніх працівників, німецькі й угорські солдати, відступаючи, мали намір її підірвати. На захист об'єкту став його тодішній директор Василь Грабар. Сам згадував, як на колінах просив офіцера не підривати станцію, казав, що це мирний об'єкт, який будували для блага людей, в яких вклали стільки коштів і людської праці. Невідомо, що вплинуло на рішення офіцера, але солдат своїх він з електростанції забрав.  

Одразу після війни всі електростанції на території краю були націоналізовані. Треба визнати, що саме тоді Закарпаття й дізналося, що таке справді масова електрифікація, а світло поступово донесли до кожної сільської хати. Тоді ж у краї відкривалися все нові і нові підприємства, задовольнити потреби яких в електроенергії наші станції вже не могли. До 1964 року ужгородська паротурбінна станція працювала ще по-старому. Від вугілля, яке тут спалювали, все навкруги було у попелі, станція гуділа, чаділа, а користі приносила все менше й менше. Аж ось у підкарпатському Бурштині відкрили потужну електростанцію, одна з найбільших ліній якої потяглася до Мукачева. Тепер Ужгород вже не віддавав енергію, а отримував її, тож стару паротурбінну “бабусю” вирішено було закрити. Старе обладнання демонтували, натомість встановили нові котли і почали виробляти пару, яка йшла на обігрів правобережної частини Ужгорода. Так електростанція стала звичайною котельнею.

Коли ж Ужгород відмовився від централізованого теплопостачання, і ця котельня стала непотрібною. Обладнання знову демонтували, будівля ж десяток років стояла фактично закинутою. “Працювала” тут лише труба-димар, на якій мобільні оператори встановили своє обладнання. Нині будівлі вирішили подарувати нове життя. Технічний директор “Закарпаттяобленерго” Олександр Білак, проводячи екскурсію територією старої електростанції, показує роботи, які тут розпочали. Впізнавана зі старих фотографій будівля, хоч і сяє дірками вікон, але досі стоїть міцно. Частину її, там, де і за “чехів” були офіси керуючих товариством, нині вже відремонтували і перетворили на адміністративні приміщення. Далі візьмуться і за основну будівлю, яку хочуть зберегти у її історичному вигляді. За два-три роки тут хочуть обладнати

нову потужну підстанцію, яка розвантажить мережу і збільшить можливості подачі електроенергії для правобережного Ужгорода. Силові установки змонтують збоку від будівлі, на відкритій території, а пульти управління та іншу автоматику “заховають” у відремонтовану будівлю старої електростанції. Разом з тим, енергетики планують перетворити на облаштований парк територію навколо станції і навіть розглядають можливість того, що колись сюди водитимуть на екскурсії туристів.

А що ж із старою Ужгородською ГЕС? Вона, як не дивно, надовго пережила свою паротурбінну сусідку, і працює досі, хоча за нормативами планувалося, що завершить службу у 70-тих роках минулого століття. На ній досі стоїть оригінальне обладнання чеської фірми “Чеськоморавська-Колбен-Данек”, яке з перебоями і ремонтами, та все ж працює. У “Закарпаттяобленерго” зізнаються: той мізер енергії, який виробляє Ужгородська ГЕС, нині не вистачило б і для потреб одного густонаселеного району міста. Однак закривати її не хочуть, хоч і усвідомлюють, що для кращої роботи ГЕС потребує модернізації. Можливо, незабаром вона теж стане лише пам'яткою промислової архітектури фактично в центрі міста, і туди теж водитимуть туристів. Ідея справді цікава.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”